Дэн Браун – Янголи і демони (страница 54)

— Діра демона, — охнув Ленґдон. Він так захопився банею, що навіть не зауважив її. Невпевнено підійшов до ями. У ніздрі йому вдарив страшний сморід.

Вітторія прикрила рот рукою.

— Che puzza!

— Міазми, — сказав Ленґдон. — Випари від гниття кісток. — Дихаючи крізь рукав, він схилився над дірою і подивився всередину. Чорнота. — Нічого не видно.

— Думаєте, там хтось є?

— Хтозна.

Вітторія показала на трухляву дерев’яну драбину, що вела вниз. Ленґдон похитав головою:

— Це як пекло.

— Може, там серед інструментів є ліхтар? — Здавалося, — вона шукає приводу, щоб втекти від нестерпного смороду. — Піду подивлюся.

— Будьте обережні! — крикнув їй наздогін Ленґдон. — Невідомо, чи вбивця точно...

Але Вітторія вже побігла.

Оце так вольова жінка, подумав Ленґдон.

Він знову повернувся до ями, і від випарів йому запаморочилося в голові. Затамувавши подих, він опустив голову в отвір і спробував розгледіти ще щось у темряві. Мало-помалу очі призвичаїлись, і Ленґдон почав розрізняти якісь невиразні тіні. Внизу виявилась невеличка камера. Діра демона. Цікаво, скільки поколінь Кіджі без церемоній скидали в цю шахту? Ленґдон заплющив очі і чекав, доки зіниці розширяться так, щоб він міг краще бачити в темряві. Коли він нарешті їх розплющив, то помітив унизу якусь од іду розпливчату постать. Ленґдонові стало моторошно, але він стримався й не відсахнувся. Чи я справді це бачу? Це людина? Постать розтанула. Ленґдон знову заплющив очі, цього разу на довше, щоб вони змогли зафіксувати навіть найслабше світло.

Йому стало млосно, думки плутались. Ще кілька секунд. Він не знав, що на нього так подіяло — випари чи незвична поза — але його явно починало нудити. Коли він нарешті розплющив очі-, то побачив щось абсолютно незбагненне.

Крипта наповнилась дивним голубуватим світінням. Щось тихо шипіло, на стінах камери танцювали вогні. Раптом над ним нависла довга тінь. Наляканий, Ленґдон випростався.

— Обережно! — крикнув хтось у нього за спиною.

Ленґдон відчув пекучий біль ззаду шиї. Він різко обернувся й побачив, що Вітторія забирає від нього паяльну лампу, з якої з шипінням виривається блакитне полум’я.

Ленґдон схопився за шию.

— Якого це дідька ви виробляєте?

— Я хотіла вам посвітити. Ви відсахнулись просто на мене. — Ленґдон сердито подивився на портативний прилад у її руці. — Це найкраще, що вдалося знайти, — виправдовувалась вона. — Ліхтарів немає.

Ленґдон потер шию.

— Я не чув, як ви підійшли.

Вітторія простягнула йому лампу і знову скривилась від смороду, що йшов із крипти.

— Як ви думаєте, ці випари можуть спалахнути?

— Сподіваймося, що ні.

Ленґдон узяв лампу і повільно рушив до діри. Обережно опустив її всередину й освітив бічну стіну. Крипта була кругла, близько двадцяти футів у діаметрі. Десь на глибині тридцяти футів світло натрапило на дно підземелля. Воно було темне й нерівне. Земляне. Тоді Ленґдон побачив тіло.

Йому Мало не стало зле.

— Він тут, — він ледь знаходив сили, щоб не відвернутися. На земляному дні було видно тільки блідий силует людини. — Здається, його роздягнули догола. — Ленґдон спрямував світло на труп.

— Це один із кардиналів?

Ленґдон не міг цього знати, але не уявляв, хто б це іще міг бути. Він придивився до світлої плями внизу. Не рухається. Жодних ознак життя. Однак... Ленґдон завагався. Тіло перебувало в якійсь дуже дивній позі. Здавалося, воно...

Ленґдон гукнув.

— Гей там?

— Думаєте, він іще живий?

Відповіді не було.

— Він не рухається, — сказав Ленґдон. — Але в мене таке враження... Та ні, це неможливо.

— Яке враження? — Вітторія тепер теж зазирала в отвір.

Ленґдон примружився.

— У мене таке враження, наче він стоїть.

Вітторія затамувала подих і теж опустила голову в отвір, щоб краще бачити. За мить вона випросталась.

— Маєте рацію. Він і справді стоїть! Може, він іще живий і погребує допомоги! Агов?! — гукнула вона. — Мі può sentire?

У відповідь — тиша. Від запліснявілих стін навіть не йшла луна.

Вітторія рішуче рушила до хисткої драбини.

— Я лізу вниз.

Ленґдон схопив її за руку.

— Ні. Це небезпечно. Я сам полізу.

Цього разу Вітторія не наполягала.

66

Чиніта Макрі лютувала. Тепер вона сиділа спереду в мікроавтобусі Бі-бі-сі, який зупинився на одному з перехресть на віа Томачеллі. Ґюнтер Ґлік вивчав карту Рима. Було зрозуміло, що він заблукав. Як Макрі й побоювалась, таємничий незнайомець подзвонив знову і надав нову інформацію.

— П’яца дель Пополо, — не здавався Ґлік. — Ось що нам потрібно. Там є якась церква. А в ній — доказ.

— Доказ. — Чиніта перестала протирати окуляри і повернулась до нього. — Доказ, що вбили кардинала?

— Так він сказав.

— А ти віриш усьому, що тобі кажуть? — Чиніта вкотре пошкодувала, що не вона тут керує. Відеооператори повністю залежать, від навіжених репортерів, з якими працюють. Якщо Ґюнтер Ґлік хотів перевірити якусь інформацію, хоч і дуже недоладну, Макрі і була змушена йти за ним, як песик на мотузці.

Вона дивилась, як Ґлік сидів на місці водія, рішуче виставивши вперед підборіддя. Його батьки напевно були якимись невдахами, не позбавленими, однак, почуття гумору, думала вона. Це ж треба — дати синові таке ім’я. Ґюнтер Ґлік. Не дивно, що хлопець постійно намагається щось комусь довести. Але, попри смішне ім’я і нестримне прагнення прославитись, Ґлік був по-своєму милий... м’який і безпосередній... як Г’ю Ґран, коли обкуриться.

— Може, краще повернутися до Святого Петра? — терпляче запитала Макрі. — Цю таємничу церкву ми можемо знайти й пізніше. Конклав розпочався годину тому. Що, як кардинали дійдуть згоди, коли нас там не буде?

Ґлік ніби не чув її.

— Думаю, зараз треба повернути праворуч, ось тут. — Він повернув карту іншим боком і знову втупився в неї. — Правильно, якщо зараз повернути праворуч... а тоді відразу ліворуч. — Він рушив, збираючись заїхати на вузьку вуличку попереду.

— Обережно! — закричала Макрі. Вона була відеооператором і швидко підмічала все, що відбувається навколо. На щастя, Ґлік теж не був роззявою. Він різко натиснув на гальма, і мікроавтобус зупинився перед перехрестям в останню мить перед тим, як на нього невідомо звідки вилетіли одна за одною чотири «альфа-ромео». Автомобілі промчали на шаленій швидкості, але вже за квартал сповільнилися і різко звернули ліворуч — саме туди, куди збирався їхати Ґлік.

— Маніяки! — спересердя крикнула Макрі.

Ґлік був приголомшений.

— Ти бачила?

— Аякже! Вони нас мало не вбили!

— Та ні, я про автомобілі, — схвильовано сказав Ґлік. — Вони були всі однакові.

— Це означає лише те, що в цих маніяків убога фантазія.

— В усіх автомобілях було повно людей.

— То й що?