Дэн Браун – Янголи і демони (страница 49)

— Коли вийшла ця брошура? — запитала Вітторія, розглядаючи аркуш.

Гід знову підійшов до них і, роззявивши рот, витріщився на пожовклу сторінку.

— Не може бути... Це ж не...

— Репродукція для туристів, — сказав Ленґдон, насилу стримуючи роздратування. — Дякую за допомогу. А тепер ми з дружиною хотіли б побути самі.

Гід позадкував, не відриваючи погляду від аркуша.

— Коли Галілей опублікував «Діаграму»? — знову запитала Вітторія.

Ленґдон показав на римське число внизу сторінки.

— Це дата опублікування. А в чому річ?

Вітторія розшифрувала число.

— 1639?

— Так. А в чому справа?

В очах Вітторії з’явилась тривога.

— Біда, Роберте. Причому серйозна. Дати не сходяться.

— Які дати не сходяться?

— На могилі Рафаеля. Його поховали тут тільки 1759 року. Через століття після опублікування «Діаграми».

Ленґдон дивився на неї й ніяк не міг второпати, про що йдеться.

— Та ні, — сказав він. — Рафаель помер 1520 року, задовго до появи «Діаграми».

— Так, але спочатку його поховали не тут.

Ленґдон розгубився.

— Що ви таке говорите?

— Я щойно це прочитала. Прах Рафаеля, як одного з найвидатніших італійців, перенесли до Пантеону 1759 року.

Коли зміст цих слів дійшов до Ленґдона, йому здалося, що під ним захиталась підлога.

— Коли писався цей вірш, — вела далі Вітторія, — Рафаель був похований десь-інде. У той час Пантеон не мав нічого спільного з Рафаелем!

Ленґдонові перехопило подих.

— Але це... означає...

— Так! Це означає, що ми не в тому місці!

Ленґдонові запаморочилося в голові. Неможливо... Я був певний...

Вітторія побігла за гідом і притягнула його назад.

— Сеньйоре, пробачте нам. Де Рафаель був похований у сімнадцятому столітті?

— В Урб... Урбіно, — запинаючись, вимовив збентежений гід. — На його батьківщині.

— Неможливо! — Ленґдон тихо вилаявся. — Олтарі науки ілюмінатів були всі тут, у Римі. Це я знаю напевно!

— Ілюмінати? — перепитав вражений гід і ще раз подивився на документ у Ленґдона в руці. — Хто ви такі, люди добрі?

Вітторія взяла ініціативу у свої руки.

— Ми шукаємо те, що може називатися земним гробом Санті. Тут, у Римі. Ви не підкажете, що б це могло бути?

Гід розгубився.

— Це єдиний гріб Рафаеля в Римі.

Ленґдон намагався думати, але розум його не слухався. Якщо 1655 року Рафаель був похований не в Римі, то про що ж ідеться у вірші? Земний гріб Санті, демона діра. Що ж це за дідько? Думай!

— Може, був іще якийсь художник на прізвище Санті? — запитала Вітторія.

Гід знизав плечима.

— Принаймні я такого не знаю.

— Може, не художник, а просто хтось відомий? Може, якийсь учений, поет чи астроном мав прізвище Санті?

Гід уже був би радий спекатись їх якнайшвидше.

— Ні, мадам. Єдиний Санті, про якого я чув, це Рафаель, архітектор.

— Архітектор? — перепитала Вітторія. — Я думала, він був художником!

— Він був, звичайно, і тим, й іншим. Як і всі вони. Мікеланджело, да Вінчі, Рафаель.

Ленґдон не знав, що підказало йому цю ідею слова гіда чи вишукані надгробки уздовж стіни, — але це не мало значення. Він збагнув. Санті був архітектором. Від цього усвідомлення думки посипались одна за одною, як доміно. Архітектори часів Відродження або уславляли Бога, будуючи великі церкви, або ж уславляли видатних осіб, споруджуючи їм розкішні надгробки. Гріб Санті. Чи може таке бути? Образи тепер з’являлися швидше...

«Мона Ліза» да Вінчі

«Латаття» Моне

«Давид» Мікеланджело

«Земний гріб» Санті...

— Санті створив цей гріб, — раптом сказав Ленґдон.

Вітторія повернулась.

— Що?

— У вірші йдеться не про могилу Рафаеля, а про надгробок, який він вирізьбив.

— Що ви таке говорите?

— Я неправильно зрозумів ключ. Треба шукати не місце поховання Рафаеля, а надгробок, який той вирізьбив для когось іншого. Не знаю, як я міг так помилитись. Половина скульптур у Римі часів Відродження й бароко виготовлялась для надгробків. — Ленґдон усміхнувся, Щасливий, що нарешті збагнув суть вірша. — Рафаель, мабуть, вирізьбив сотні надгробків!

Вітторія, схоже, не поділяла його радості.

— Сотні?

Усмішка в Ленґдона на обличчі згасла.

— О...

— І серед них є земні, професоре?

Раптом Ленґдон почувся некомпетентним, і йому стало соромно. Про роботи Рафаеля він знав дуже мало. От якби мова зайшла про Мікеланджело, то він міг би щось порадити, а творчість Рафаеля його ніколи особливо не захоплювала. Ленґдон міг би назвати лише кілька більш-менш відомих надгробків роботи Рафаеля, але не знав точно, як вони виглядають.

Очевидно, відчувши розгубленість Ленґдона, Вітторія знову повернулась до гіда, який уже намагався непомітно зникнути. Вона схопила його за руку і притягнула назад.

— Мені потрібний надгробок. Роботи Рафаеля. Надгробок, який можна було б уважати земним.

Гід занервував.