Дэн Браун – Янголи і демони (страница 47)

— А що, як ми вчасно не знайдемо цієї бомби? — запитав він і відразу ж пошкодував.

Ведмідь-гризлі пильно подивився на нього і нічого не відповів. Тоді віддав честь і відпустив усіх, похмуро побажавши:

— Успіху, друзі.

60

Останні два квартали Ленґдон і Вітторія йшли до Пантеону повз довгу вервечку таксівок, водії яких спали на передніх сидіннях. Час сну був вічним у Вічному місті — тотальна дрімота в публічних місцях була закономірним продовженням пообідньої сієсти, яку запозичили тут з давньої Іспанії.

Ленґдон намагався зібратися з думками, але становище було надто дивним, щоб можна було осмислити його раціонально. Ще вісім годин тому він спокійно спав у Кембриджі. А тепер він у Європі, втягнутий у сюрреалістичну битву давніх титанів, носить у кишені пістолет і тримає за руку жінку, з якою щойно познайомився.

Він глянув на Вітторію. Та дивилася просто вперед. Вона міцно стискала його руку — як незалежна й рішуча жінка. Її пальці обплелися довкола його, наче це було цілком природно. Ані тіні вагання. Ленґдон відчував дедалі сильніший потяг. Опустися на землю, сказав він собі.

Вітторія, здається, відчула його неспокій.

— Розслабтесь, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ми ж маємо виглядати, як молодята.

— Я зовсім не напружений.

— То чому стискаєте мою руку так, ніби хочете розчавити? — Ленґдон почервонів і послабив потиск. — Дихайте очима, — порадила Вітторія.

— Як ви сказали?

— Це розслаблює м’язи. Цей прийом називається пранаяма.

— Піранья?

— Ні. Риба тут ні до чого. Пранаяма. Зрештою, це не важливо.

Вийшовши на п’яца делла Ротунда, вони побачили Пантеон.

Ленґдон завжди захоплювався цим величним храмом. Пантеон. Храм усіх богів. Поганських богів. Богів Природи й Землі. Ззовні споруда здавалась незграбнішою, ніж він її пам’ятав. Вертикальні колони і трикутний пронаос заступали круглий купол. Однак знайомий зухвалий напис над входом не залишав сумнівів, що вони втрапили правильно. AGRIPPA L F COS TERTIUM FECIT. Ленґдон переклав його, як завжди, з потіхою. Марк Аsріппа, обраний консулом утретє, спорудив це.

Скромніше не буває, подумав Ленґдон і роззирнувся навколо. На майдані гуляло чимало туристів із відеокамерами. Інші насолоджувались найкращою в Римі кавою глясе за літніми столиками кафе La Tazza di Ore. Біля входу в Пантеон, як і казав Оліветті, стояло четверо поліцейських.

— Наче все тихо, — сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув, хоч На душі в нього було неспокійно. Тепер, коли він опинився тут, весь сценарій здавався йому фантастичним. Хоч Вітторія щиро вірила, що він не помиляється, Ленґдон усвідомлював, що взяв на себе величезну відповідальність. Він знову згадав віршик ілюмінатів. Земний гріб Санті, демона діра. ТАК, казав він собі. Це тут. Гріб Санті. Він бував тут безліч разів — стояв під отвором у куполі Пантеону перед могилою славного Рафаеля.

— Котра година? — запитала Вітторія.

Ленґдон подивився на годинник.

— Сьома п’ятдесят. До початку шоу залишилось десять хвилин.

— Сподіваюсь, ці люди — не терористи, — сказала Вітторія, оглядаючи туристів, що заходили до Пантеону. — Якщо щось трапиться всередині, усі ми опинимося під перехресним вогнем.

Ленґдон голосно видихнув повітря, і вони попрямували до входу. У кишені він відчував вагу пістолета. Цікаво, що буде, якщо поліцейські надумають його обшукати і знайдуть зброю, подумав піп. Але ті не звернули на нього жодної уваги. Очевидно, маскарад удався на славу.

Ленґдон пошепки запитав Вітторію:

— Ви колись стріляли з чогось, окрім рушниці зі снодійними зарядами?

— Ви що, мені не довіряєте?

— Довіряти вам? З якої рації? Ми ж ледве знайомі.

Вітторія спохмурніла.

— А я вже подумала, що ми молодята.

61

Повітря в Пантеоні, вологе й прохолодне, було наскрізь просякнуте історією. Банювата стеля здіймалася вгору на сорок три метри, і, позбавлена будь-яких підпор, висіла над головами, наче невагома, хоч насправді в діаметрі перевищувала баню собору Святого Петра. Зайшовши до просторої зали, що була дивовижним сплавом інженерного хисту й високого мистецтва, Ленґдон, як завжди, відчув легкий мандраж. Крізь славнозвісний круглий отвір у куполі лилися тонкі промені вечірнього сонця. Діра демона, подумав Ленґдон.

Отже, вони на місці.

Ленґдон кинув оком на округлу стелю, на стіни, прикрашені колонами і, нарешті, на мармурову підлогу під ногами. Під склепінням ледь чутно відлунювали кроки і стишені голоси людей. Ленґдон уважно подивився на групу туристів, що безцільно бродили в затінку стін. Чи ти вже тут?

— Схоже, тут усе тихо, — сказала Вітторія, все ще тримаючи його за руку.

Ленґдон кивнув.

— Де могила Рафаеля?

Ленґдон на мить задумався, намагаючись зорієнтуватися. Він обвів поглядом круглу залу. Могили. Олтарі. Колони. Ніші. Він показав рукою ліворуч, у протилежний бік храму, на багато оздоблений надгробок.

— Думаю, могила Рафаеля он там.

Вітторія ще раз уважно оглянула приміщення.

— Я не бачу нікого, схожого на вбивцю. Може, варто походити і все обдивитися?

Ленґдон кивнув.

— Тут небагато місць, де можна було б сховатися. Перевірмо краще rientranze.

— Ніші?

— Атож. Ніші в стінах.

По периметру зали поміж могилами виднілися півкруглі ніші у стінах. Вони були неглибокі, однак у їх тіні легко могла сховатись людина. Ленґдон із сумом подумав, що колись там стояли статуї олімпійських богів, але після того як Ватикан перетворив Пантеон на християнську церкву, усі поганські скульптури було знищено. Болісно усвідомлювати, що він стоїть біля першого олтаря науки, а вказівник назавжди втрачений. Цікаво, що це була за статуя і куди вона показувала, подумав Ленґдон. Він не уявляв більшої радості, ніж знайти вказівник ілюмінатів — статую, що непомітно визначала напрямок стежки світла. І цікаво, хто був цим анонімним скульптором, що виконував замовлення ілюмінатів?

— Я огляну ліву стіну, — сказала Вітторія, показавши на лівий бік храму. — Ви огляньте праву. Зустрінемося через сто вісімдесят градусів.

Ленґдон похмуро всміхнувся.

Залишившись сам, він мимоволі знову подумав про весь жах становища, у якому опинився. Він рушив праворуч, і йому здалося, що в мертвому просторі навколо чується шепіт убивці. О восьмій годині. Незаймані жертви на олтарях науки. Математична прогресія смерті. О восьмій, дев'ятій, десятій, одинадцятій... і опівночі. Ленґдон подивився на годинник. 7:52. Вісім хвилин.

Ідучи до першої ніші, Ленґдон проминув могилу одного з католицьких правителів Італії. Його саркофаг, як це нерідко буває в Римі, стояв під кутом до стіни. Кілька туристів, що зупинились біля нього, дивувалися з такого дивного розташування. Ленґдон не зупинився, щоб пояснити їм, у чому тут річ. Християнські могили часто не гармонують з архітектурою храмів через те, що, за традицією, покійник мав бути повернутий обличчям на схід. Про цей давній забобон Ленґдон тільки минулого місяця розповідав на лекції з символіки.

— Але ж це зовсім нелогічно! — вигукнула одна зі студенток у першому ряду, коли Ленґдон пояснив, чим зумовлено таке розташування могил. — Навіщо християнам класти покійників обличчям до сходу сонця? Це ж християни... а не сонцепоклонники!

Ленґдон усміхнувся. Він ходив туди-сюди перед дошкою і жував яблуко.

— Містере Гітцрот! — гукнув.

Студент, що куняв в останньому ряду, здригнувся.

— Що! Ви мене?

Ленґдон показав на плакат на стіні з репродукцією картини епохи Відродження.

— Хто цей чоловік, що стоїть навколішках перед Ісусом?

— Гм... якийсь святий?

— Чудово. А чому ви вирішили, що це святий?

— Бо він має німб?

— Прекрасно. А цей золотий німб нічого вам не нагадує?

Гітцрот розплився в широкій усмішці.

— Нагадує. Ті єгипетські штуки, про які ми вчили минулого семестру. Як же їх... сонячні диски!

— Дякую, Гітцроте. Можете спати далі. — Ленґдон повернувся до аудиторії. — Німби, як і більшість християнських символів, були запозичені в давніх єгиптян, що поклонялися сонцю. У християнстві є безліч елементів сонцепоклонництва.