Дэн Браун – Янголи і демони (страница 106)

У темряві Ленґдон розгледів друге ліжко. Постіль була зім’ята, але в ній нікого не було. Десь за стіною монотонно шуміла вода.

На ліжку Вітторії він побачив подушку з вишитою емблемою: ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ. Ленґдон не втримався від усмішки. Вітторія зробила чудовий вибір. Розкішна будівля Старого світу, що виходить вікнами на фонтан «Тритон» роботи Берніні... В усьому Римі не знайти готелю, який би краще їм пасував.

Раптом Ленґдон почув якесь гупання і збагнув, що його розбудило. Хтось стукав у двері, причому дедалі голосніше.

Спантеличений, Ленґдон встав із ліжка. Ніхто ж не знає, що ми тут, подумав він із легким занепокоєнням. Накинув розкішний готельний халат і пішов до передпокою. Повагавшись якусь мить, відчинив важкі дубові двері.

На порозі стояв дужий чоловік у розкішному лілово-жовтому однострої.

— Я лейтенант Шартран, — відрекомендувався він. — Швейцарський гвардієць із Ватикану.

Ленґдон і так чудово знав, хто він такий.

— Як... як ви нас знайшли?

— Я побачив, як ви вночі пішли з майдану. Простежив за вами. Щастя, що ви ще тут.

Ленґдона раптом охопила тривога. Невже кардинали послали Шартрана, щоб він привів їх із Вітторією назад до Ватикану? Адже, крім колегії кардиналів, правду знали тільки вони двоє. Вони становили загрозу.

— Його Святість попросив мене передати вам оце, — сказав Шартран, простягнувши конверт із папською печаткою.

Ленґдон розірвав його і прочитав листа, написаного від руки:

Містере Ленґдон і міс Ветро!

Хоч як мені хочеться попросити вас тримати в таємниці події останніх двадцяти чотирьох годин, я розумію, що не маю права вимагати від вас іще чогось після всього того, що ви вже для нас зробили. Тому я покірно мовчу і надіюсь, що серце підкаже вам правильне рішення. Здається, світ сьогодні став трохи кращий... Можливо, деякі запитання мають навіть більшу силу, ніж відповіді.

Мої двері завжди для вас відчинені.

Його Святість,

Саверіо Мортаті

Ленґдон перечитав листа двічі. Колегія кардиналів, поза сумнівом, обрала достойного й благородного лідера.

Перш ніж Ленґдон устиг щось сказати, Шартран витягнув невеличкий пакунок.

— На знак вдячності від Його Святості.

Ленґдон узяв пакунок. Він був важкий, загорнутий у коричневий папір.

— Згідно з указом Його Святості, — сказав Шартран, — Ватикан позичає вам цю пам’ятку з папського сховища на невизначений термін. Його Святість просить лише про одне — щоб у своєму заповіті ви зазначили, що її належить відіслати назад до Ватикану.

Ленґдон розгорнув пакунок і занімів. Це було тавро. Діамант ілюмінатів.

Шартран усміхнувся.

— Щасти вам. — Він повернувся й зібрався іти.

— Дякую... — нарешті вимовив Ленґдон, стискаючи в тремтячих руках безцінний дарунок.

Гвардієць затримався в коридорі.

— Містере Ленґдон, можна вас про щось запитати?

— Звичайно.

— Мені й моїм товаришам не дає спокою одна річ. Ті останні кілька хвилин... Що насправді трапилося тоді, у гелікоптері?

Ленґдон занепокоївся. Він знав, що момент істини неодмінно настане. Вони з Вітторією вже обговорили це вночі, дорогою з майдану Святого Петра. І вже тоді все вирішили. Задовго до того, як одержали листа від Папи.

Батько Вітторії мріяв, що відкриття антиматерії стане поштовхом до духовного пробудження. Він, безумовно не хотів нічого такого, що сталося минулої ночі, проте залишався один незаперечний факт... Цієї миті люди по всьому світу сприймали Бога так, як не сприймали ніколи раніше. Скільки ще діятимуть ці чари — Ленґдон і Вітторія не мали уявлення, однак твердо знали, що не псуватимуть цього духовного свята скандалом і сумнівами. Незбагненні шляхи Господні, казав собі Ленґдон. А може... усе те, що сталося вночі, зрештою, було таки Божою волею? потайки застановлявся він.

— Містере Ленґдон? — знову озвався Шартран. — Я запитав вас про гелікоптер.

— Так, знаю... — Ленґдон сумно усміхнувся. Він відчував, що слова йдуть у нього не з голови, а з серця. — Можливо, це через шок від падіння... але щось сталося з моєю пам’яттю... якесь провалля...

— Ви нічого не пам’ятаєте? — розчаровано запитав Шартран.

Ленґдон зітхнув.

— Боюся, це назавжди залишиться таємницею.

Повернувшись до спальні, Ленґдон вкляк на місці від того, що побачив. Вітторія стояла на балконі спиною до балюстради і дивилась на нього. Вона здалася йому небесним видінням... Тендітний силует на тлі місяця. У білосніжному махровому халаті вона скидалася на римську богиню. Туго зав’язаний пасок підкреслював її витончену фігуру. За нею над фонтаном Берніні здіймався легкий туман, і складалося враження, ніби її оточує сяючий німб.

Ленґдон раптом відчув нестримний потяг... якого ще не відчував ніколи до жодної жінки. Він тихо поклав діамант ілюмінатів і листа від Папи на тумбочку біля ліжка. Пояснення можуть і зачекати. Він пішов до неї на балкон.

— Ти прокинувся, — грайливо прошепотіла вона. — Нарешті.

— День був довгий. — усміхнувся Ленґдон.

Вона провела долонею по своєму розкішному волоссю. Халат угорі трохи відхилився.

— А тепер... наскільки я розумію, ти чекаєш винагороди.

Ці слова заскочили Ленґдона зненацька.

— Як... ти сказала?

— Роберте, ми дорослі люди. Ти ж не заперечуватимеш цього. Тебе змагає бажання. Воно написане в твоїх очах. Первісний тваринний голод. — Вона усміхнулась. — Я відчуваю те саме. І ця жага от-от буде задоволена.

— Справді? — Підбадьорений, він зробив крок до неї.

— Абсолютно. — Вона простягнула йому меню. — Я замовила все, що в них є.

Бенкет був розкішний. Вони вечеряли на балконі при світлі місяця... смакуючи frisee, трюфелі й різото і запиваючи все це вишуканим Dolcetto.

Ленґдон не мусив бути символогом, аби зрозуміти знаки, які подавала йому Вітторія. За десертом, що складався з вершків, ягід, тістечок і запашної кави, Вітторія притискала під столом свої голі ноги до його ніг і спопеляла його пристрасним поглядом. Схоже, їй не терпілося, щоб він поклав виделку і схопив її в обійми.

Проте Ленґдон не реагував. Він залишався бездоганним джентльменом. Чому б трохи не пограти в цю гру? думав він, ховаючи лукаву усмішку.

Коли вже все було з’їдене, Ленґдон пішов з балкона й самотньо сів на край свого ліжка. Він узяв із тумбочки діамант ілюмінатів і почав крутити його в руках, захоплюючись уголос чудом симетрії. Вітторія дивилась на нього, нічого не розуміючи, і за якийсь час її спантеличення змінилось неприхованим розчаруванням.

— Тобі ця амбіграма страшенно цікава, правда? — нарешті не витримала вона.

— Неймовірно, — кивнув Ленґдон.

— І нічого цікавішого в цій кімнаті для тебе немає?

Ленґдон почухав потилицю з таким виглядом, наче розмірковує над відповіддю.

— Насправді, є одна річ, яка цікавить мене більше.

Вона усміхнулась і наблизилась до нього.

— І що це за річ?

— Мені страшенно цікаво, як тобі вдалося за допомогою тунців спростувати теорію Айнштайна.

Вітторія в розпачі здійняла руки.

— Dio тіо! Досить уже про тунців! Попереджаю тебе, припиняй ці ігри!

Ленґдон широко всміхнувся.

— У наступному експерименті ти можеш зайнятися, наприклад, камбалою і довести за її допомогою, що земля пласка.

Хоч Вітторія вся аж кипіла з люті, на її вустах раптом з’явилася слабка усмішка.