Дэн Браун – Янголи і демони (страница 105)

Макрі терпляче кивнула.

— Повір, Ґюнтере, я вмію вибирати ракурс.

Ґлік почувся бовдуром. Ну звичайно, вона вміє. Кадри, що їх Макрі відзняла минулої ночі, мабуть, здобудуть їй Пулітцерівську премію. А от він відзначився... Навіть думати про це не хоті лося. Він був певен, що Бі-бі-сі пошле його під три чорти; тепер їм доведеться відбиватися від позовів з боку кількох впливових суб’єктів... Серед них ЦЕРН і Джордж Буш.

— Ти виглядаєш чудово, — покровительським тоном сказала Макрі, відірвавшись від камери. Здавалося, її щось непокоїть. — Ти не образишся, якщо я тобі щось... — Вона змовкла, не наважуючись договорити.

— Порадиш?

— Я тільки хотіла сказати, що не конче йти зі скандалом, — зітхнула Макрі.

— Знаю, — сказав він. — Ти хочеш простої й швидкої кінцівки.

— Якнайпростішої і якнайшвидшої. Покладаюсь на тебе.

Ґлік усміхнувся. Простої й швидкої кінцівки? Вона що, жартує?

Історія, що почалась минулого вечора, заслуговує значно більшого. Несподіваного повороту. Ще однієї «бомби». Приголомшливої сенсації.

На щастя, таку сенсацію Ґлік уже приготував і тільки чекав відповідного моменту...

— Увага! Ти в ефірі... п’ять... чотири... три...

Чиніта Макрі подивилася в камеру й зауважила у Ґліка в очах лукаві іскорки. Я ненормальна, що дозволила йому вести репортаж, промайнуло в неї в голові. І що я собі думала?

Але міняти щось було пізно. Вони вже були в ефірі.

— Прямий репортаж із Ватикану, — оголосив Ґлік після того, як Макрі дала йому знак. — Я Ґюнтер Ґлік. — Він урочисто подивився в камеру, давши глядачам нагоду помилуватися білим димом, що здіймався над Сікстинською капелою. — Пані й панове, до вашої уваги офіційне повідомлення. Сімдесятидев’ятирічного кардинала Саверіо Мортаті щойно обрали наступним Папою Римським. Ще напередодні конклаву Мортаті не здавався серйозним претендентом, але колегія кардиналів проголосувала за нього одностайно.

Коли Макрі почула цю промову, їй трохи полегшало. Сьогодні Ґлік поводився на диво професійно. Навіть суворо. Уперше в житті Ґлік виглядав і говорив, як справжній репортер.

— Як ми вже повідомляли, — вів далі Ґлік упевненим голосом, — Ватикан поки що не дав жодних офіційних пояснень щодо чудесних подій минулої ночі.

Добре. Чиніта ще більше заспокоїлась. Поки що все добре.

Обличчя Ґліка посмутніло.

— Хоч минула ніч була ніччю чудес, вона водночас була й ніччю трагедій. У вчорашньому конфлікті загинуло четверо кардиналів, а також головнокомандувач швейцарської гвардії Оліветті і капітан Рошер. Обоє пішли з життя, виконуючи службові обов’язки. Інші жертви — це Леонардо Ветра, відомий фізик із ЦЕРНу й піонер у технології виробництва антиматерії, а також Максиміліан Колер, директор ЦЕРНу, який, вочевидь, прибув до Ватикану, щоб допомогти врегулювати кризу. Ватикан поки що не назвав офіційної причини смерті містера Колера, але, за попередньою інформацію, він помер через різкого загострення давньої хвороби.

Макрі кивнула. Репортаж ішов досконало. Точнісінько, як вони домовлялись.

— Після вибуху в небі над Ватиканом технологія виробництві антиматерії стала темою номер один у наукових колах. Навколо неї почались гарячі дискусії. У заяві ЦЕРНу, яку сьогодні вранці оприлюднила асистентка містера Колера в Женеві Сильвія Боделок, було сказано, що, попри величезний потенціал антиматерії, рада директорів цієї шановної установи призупиняє всі дослідження в цій сфері до часу, коли можна буде гарантувати більшу безпеку цих технологій.

Прекрасно, подумала Макрі. І на завершення.

— Неможливо не зауважити відсутності сьогодні на наших екранах, — вів далі Ґлік, — Роберта Ленґдона, професора з Гарварда, що прибув до Ватикану вчора, аби поділитися знаннями про ілюмінатів, які могли б допомогти врегулювати кризу. Хоч ми мили вагомі підстави припускати, що містер Ленґдон загинув під час вибуху, пізніше нас повідомили, що його бачили на майдані Святого Петра вже після цього вибуху. Як він там опинився, достеменно не відомо, але працівниця лікарні Тіберіна стверджує, що кілька хвилин за північ містер Ленґдон упав з неба в Тібр; у лікарні йому надали медичну допомогу й відпустили. — Ґлік звів брови. — І якщо це правда... то минула ніч і справді була ніччю чудес.

Чудово! Макрі мимоволі ширбко усміхнулась. Бездоганна кінцівка! Тепер прощайся!

Але Ґлік не думав прощатися. Він витримав паузу і, загадково усміхаючись, підійшов ближче до камери.

— Та перш ніж попрощатися...

Ні!

— ...я хотів би запросити гостя.

Чиніта сторопіла. Гостя? Якого дідька він виробляє?! Які ще можуть бути гості! Прощайся! Утім, вона розуміла, що вже пізно. Ґлік уже оголосив.

— Людина, яку я запросив, — казав Ґлік, — це американець... відомий науковець.

Чиніта не знала, що й думати. Затамувавши подих, вона дивилась, як Ґлік повернувся до невеличкого натовпу, що зібрався довкола нього і жестом підкликав свого гостя. Макрі подумки молилася. Боже, зроби так, щоб це був Роберт Ленґдон... а не якийсь псих, схиблений на ілюмінатах.

Однак коли гість вийшов уперед, у Макрі всередині все похололо. Це був ніякий не Роберт Ленґдон. Поруч із Ґліком стояв лисий чоловік у синіх джинсах і фланелевій сорочці. Він носив окуляри з товстенним склом і спирався на палицю. Макрі стало зле. Псих!

— Дозвольте відрекомендувати, — проголосив Ґлік, — професора університету Де Пола в Чикаго, відомого фахівця з історії Ватикану, доктора Джозефа Ванека.

Чоловік з’явився в камері. Макрі трохи заспокоїлась. Це був не псих; насправді про цього професора вона чула.

— Докторе Ванек, звернувся Ґлік, — ви стверджуєте, що маєте якусь приголомшливу інформацію стосовно минулого конклаву.

— Це правда, — підтвердив Ванек. — Після ночі таких неймовірних сюрпризів важко повірити, що залишилися ще якісь приголомшливі факти... але... — Він замовк.

Ґлік усміхнувся:

— Проте є щось таке, що надає певним подіям несподіваного змісту.

Ванек кивнув:

— Хоч як це дивно звучить, але мені здається, що за останню добу колегія кардиналів, сама того не усвідомлюючи, обрала двох Пап.

Макрі мало не впустила камеру з рук. Ґлік хитро усміхнувся.

— Кажете, двох Пап?

Професор кивнув.

— Передусім мушу сказати, що я все життя вивчаю закони про вибори Папи. Процедури проведення конклаву надзвичайно складні, багато правил тепер забуто або їх уважають застарілими. Того, що я зараз скажу, не знає, мабуть, навіть головний виборець. Згідно з давнім забутим положенням, сформульованим у Romano Pontifici Eligendo, Numero 63... Папу можна обрати не тільки через голосування. Є й інший, не такий раціональний спосіб. Він називається «вибір шляхом одностайного схвалення». — Він помовчав. — Саме це й трапилося минулої ночі.

Ґлік уважно подивився на гостя.

— Будь ласка, продовжуйте.

— Ви, мабуть, пригадуєте, — вів далі професор, — як уночі камерарій Карло Вентреска стояв на терасі собору, а всі кардинали в один голос скандували його ім’я?

— Пригадую.

— Так от, дозвольте зачитати вам уривок з давнього закону про вибори. — Доктор Ванек витягнув з кишені якісь папірці, прокашлявся і почав читати: — «Вибір шляхом одностайного схвалення відбувається... коли кардинали, немов за велінням Святого Духа, вільно й спонтанно, гучно й одностайно, проголошують ім’я однієї особи».

Ґлік усміхнувся.

— Отже, ви стверджуєте, що коли минулої ночі кардинали разом скандували ім’я Карло Вентрески, то насправді вони обрали його Папою?

— Саме так. Ба більше, згідно з цим законом, вибір шляхом одностайного схвалення поширюється не дише на кардиналів відповідного віку, а й на будь-яку духовну особу — незалежно, чи це простий священик, єпископ чи кардинал. Тому, як бачите, камерарій мав абсолютно законне право бути обраним Папою таким шляхом. — Доктор Ванек подивився просто в камеру. — Тобто те, що відбулося, належить тлумачити так... вночі Карло Вентреску обрали Папою. Він правив трохи менше сімнадцяти хвилин. І якби він чудом не обернувся на вогняний стовп, то його б поховали у Ватиканських гротах поряд з іншими Папами.

— Дякую, докторе Ванек. — Ґлік хитро підморгнув Макрі. — Ви нас дуже просвітили....

137

Вітторія Ветра сміється до нього й гукає з верхнього ярусу римського Колізею:

— Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! — Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

— Зачекай, — благає він. — Будь ласка...

У голові щось гупає.

Роберт Ленґдон здригнувся й прокинувся.

Темно.

Він довго лежав у незнайомій м’якій постелі, не розуміючи, де він. Чудові величезні подушки були набиті гусячим пухом. Повітря приємно пахло сухими квітами. З протилежного боку кімнати виднілись подвійні скляні двері. Вони були відчинені, і з розкішного балкона віяв легкий вітерець. У небі поміж хмарами сяяв місяць. Ленґдон намагався згадати, як він тут опинився... і що це за місце.

У свідомості пролітали якісь безладні фантастичні картини...

Сніп магічного вогню... з натовпу виходить янгол... ніжно бере його за руку й тягне в ніч... веде його вимучене, побите тіло вулицями міста... приводить сюди... до цієї розкішної кімнати... підтримує його, напівсонного, під гарячим душем... веде до ліжка... а тоді дивиться, як він засинає мертвим сном.