Дэн Браун – Втрачений символ (страница 88)

Коли Пітер це побачив, то аж відсахнувся і мало не впав зі стільця.

— Але ж... але ж це... — він приголомшено прикрив долонею рота. — Я не можу повірити, що...

Великому Пітерові Соломону рідко коли відбирало мову. Перша реакція Кетрін на побачене була такою самою. За кілька секунд після смерті чоловіка цифри на вагах раптом різко змінилися. Відразу ж після своєї смерті чоловік став легшим. Зміна ваги була мікроскопічною, але цілком вимірюваною... Потенційні наслідки цього експерименту були колосальними, вони вражали і не вміщалися у свідомості.

Кетрін пригадала, як тремтячими руками принесла лабораторні нотатки.

— Схоже, що в людському тілі існує невидимий «матеріал», який покидає його в момент смерті. Він має цілком вимірювану кількісно масу, і фізичні бар’єри не є для нього перешкодою. Я мушу припустити, що ця маса пересувається у просторовому вимірі, який я поки що не можу визначити.

З шокованого виразу на братовому обличчі Кетрін зрозуміла, що він збирається сказати.

— Кетрін... — почав Пітер, затинаючись і кліпаючи очима, — чи це, бува, не наснилося? — Наскільки я розумію, ти щойно зважила людську душу.

І вони надовго позамовкали.

Кетрін відчула, що брат намагається збагнути всі чудесні й справді революційні наслідки. «Мусить сплинути певний час». Якщо щойно побачене і справді було тим, чим вони його вважали, тобто доказом того, що душа, або ж свідомість, чи життєва сила може залишати межі тіла, то щойно вони здобули чіткі й недвозначні відповіді на незчисленні містичні запитання: переселення душ, космічна свідомість, досвід клінічної смерті, астральна проекція, бачення на відстані, сон наяву тощо. У медичних журналах було повно розповідей пацієнтів, які померли на операційному столі і дивилися на свої тіла згори, а потім знову поверталися до життя.

Пітер мовчав, і раптом Кетрін помітила в його очах сльози. Вона все зрозуміла. І сама заплакала. Вони з Пітером пережили втрату близьких, тому для будь-кого у їхньому становищі найлегший натяк на те, що людський дух живе після смерті, давав їм слабку, але надію.

«Він думає зараз про Захарія», — подумала Кетрін, пригадавши вираз глибокої журби, який часто бачила в очах свого брата. Роками Пітер носив у собі тягар відповідальності за смерть сина. Він багато разів казав сестрі, що найстрашнішою помилкою свого життя вважає те, що залишив Захарія у в’язниці і ніколи не зможе собі цього простити.

Нагорі гепнули двері — Кетрін різко сіпнулася, вийшла зі стану задумливості і знову опинилася у підвалі на холодному кам’яному столі. Металеві двері на верхньому майданчику крутих сходів з грюкотом зачинилися — то повертався татуйований чоловік. Кетрін почула, як він увійшов до однієї з кімнат, розташованих уздовж коридору, щось там зробив, а потім вийшов і рушив до кімнати, де на столі лежала вона. Чоловік увійшов, і Кетрін побачила, як він щось штовхає поперед себе. Щось важке, на коліщатах. Коли татуйований монстр вийшов на світло, Кетрін не повірила своїм очам: поневолювач штовхав перед собою візок, у котрому сидів якийсь чоловік.

Суто розумово Кетрін упізнала чоловіка у візку. Але емоційно вона відмовлялася вірити тому, що бачила.

«Пітер?»

Вона не знала, чи радуватися їй тому, що її брат живий, чи жахатися. Тіло Пітера було вибрите. Зникла його срібляста чуприна разом із бровами, а гладенька шкіра блищала так, наче її намастили олією. Він був у чорній шовковій мантії. На місці його правої п’ясті був лишень обрубок, замотаний у чистий свіжий бинт. Пронизані болем братові очі поглянули в очі сестри, сповнені жалю й горя.

— Пітере! — крикнула вона надтріснутим голосом.

Брат хотів був щось відповісти, але видав лише приглушені гортанні звуки. Тепер Кетрін побачила, що Пітера прив’язали до візка, а рот заткнули кляпом.

Татуйований чоловік простягнув руку і ніжно погладив голену маківку Пітера.

— Я приготував вашого брата до почесної місії. Цієї ночі йому належить зіграти видатну роль.

Все тіло Кетрін заклякло. «Ні!»

— Ми з Пітером за кілька секунд підемо, але я подумав, що ви захочете попрощатися.

— Куди ви його повезете? — тремтячим голосом спитала Кетрін.

Чоловік посміхнувся.

— Ми з Пітером маємо здійснити подорож до священної гори. Саме там є скарб. Масонська піраміда розкрила мені його місцезнаходження. Ваш приятель Роберт Ленґдон дуже мені допоміг.

Кетрін поглянула у вічі брату.

— Він... убив Роберта.

Обличчя Пітера скорчилося від болю, він дико замотав головою, наче відганяючи від себе нові страждання, які він був не в змозі винести.

— Тихенько, Пітере, заспокойся, — мовив татуйований, знову ніжно погладивши його по бритій голові. — Не будемо руйнувати урочистий момент. Попрощайся зі своєю сестричкою. Це ваша остання родинна зустріч.

Від безсилого відчаю в Кетрін потемніло в очах.

— Навіщо ви це робите?! — закричала вона на татуйованого. — Чим ми перед вами завинили?! Чому ви так ненавидите мою родину?!

Татуйований монстр підійшов до неї, нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Я маю свої причини, Кетрін. — Потім підступив до допоміжного столика і взяв з нього химерний ніж. Повернувшись до неї, він провів відшліфованим лезом по її щоці. — Наскільки мені відомо, це найзнаменитіший жертовний ніж у світі.

Кетрін не знала ні про які знамениті ножі, але цей видався їй зловісним і древнім. Його лезо здалося їй гострим як бритва.

— Не бійтесь, — мовив татуйований. — Я не витрачатиму на вас його магічну силу і прибережу для більш достойної жертви... у священному місці. — Пітере, ти ж впізнаєш цей ніж?

Очі її брата широко розкрилися від страху та приголомшення.

— Так, Пітере, цей древній артефакт і досі існує. Я роздобув його за великі гроші... і приберігав спеціально для тебе. Нарешті ми зможемо одночасно скінчити нашу болісну подорож.

Із цими словами татуйований обережно загорнув ніж у тканину разом із рештою предметів — кадильницею, флаконами з рідиною, білою атласною тканиною та іншими церемоніальними речами. Потім поклав усе це в шкіряну сумку Роберта Ленґдона — разом із кам’яною пірамідою та золотим горішнім каменем. Кетрін безпорадно спостерігала, як чоловік застебнув професорову сумку, а потім повернувся до брата.

— Ти ж понесеш оце, Пітере, еге ж? — І з цими словами він поставив важку сумку Пітерові на коліна.

Потім татуйований підійшов до комода і заходився там нишпорити. Кетрін почула, як дзенькотять якісь металеві предмети. Повернувшись, чоловік взяв жінку за праву руку і випростав її. Кетрін не бачила, що він робив, зате Пітер, вочевидь, бачив, бо несамовито засмикався.

Раптом вона відчула різкий укол під правим ліктем — і тілом розтеклося химерне тепло. Пітер видавав недоладні гнівні звуки, марно намагаючись відірватися від важкого крісла. Кетрін відчула, як передпліччям і пальцями поширюється холодне заціпеніння.

Коли чоловік відступив убік, вона побачила, що так нажахало її брата. Татуйований ввів їй у вену голку, яку використовують для донорів. Однак голка не була прикріплена до трубки. Кров витікала з неї, збігаючи по ліктю, передпліччю і капала просто на кам’яний стіл.

— Людський пісковий годинник, — сказав чоловік. — Вистачить приблизно на годину. Якщо ти підеш мені назустріч, то я матиму час врятувати її. Ну, а якщо ти цього не зробиш, то твоя сестра тут і помре... у темряві... самотня.

Пітер заволав щось нерозбірливе крізь кляп.

— Знаю, знаю, — співчутливо мовив чоловік, поклавши руку Пітерові на плече. — Тобі зараз важко. Втім, це досить дивно. Так не має бути, бо тобі не вперше втрачати члена родини. Слід уже звикнути. — Татуйований замовк, а потім нахилився і прошепотів йому на вухо. — Звісно, я маю на увазі твого сина Захарія в тюрмі Соганлик.

Прив’язаний Пітер знову смикнувся і щось приглушено крикнув крізь кляп.

— Припиніть! — заволала Кетрін.

— Я добре пам’ятаю ту ніч, — глузливо зауважив чоловік, закінчуючи збиратися. — Я все почув. Начальник тюрми запропонував відпустити твого сина, але натомість ти захотів провчити Захарія... і покинув його. І твій хлопець добре засвоїв цей урок, еге ж? — Чоловік криво всміхнувся. — Його втрата стала моєю знахідкою.

Татуйований витяг полотняну ганчірку і запхав її глибоко до рота Кетрін.

— Смерть, — прошепотів він їй, — має приходити тихо.

Пітер несамовито засіпався. Не кажучи ні слова, татуйований потягнув візок із кімнати, спинкою уперед, даючи Пітерові змогу кинути на сестру довгий прощальний погляд.

Їхні очі зустрілися — востаннє.

А потім він зник.

Кетрін чула, як вони піднімаються крутими сходами і проходять у металеві двері. Татуйований замкнув за собою металеві двері і рушив до картини «Три грації». За кілька хвилин Кетрін почула, як завівся двигун.

А потім в особняку запала тиша.

Кетрін лежала в темряві і стікала кров’ю.

РОЗДІЛ 108

Розум Роберта Ленґдона витав над безкраєю безоднею.

Ні світла. Ні звука. Ні відчуття.

Лише нескінченна і тиха порожнеча.

М’якість.

Невагомість.

Тіло відпустило його. Тепер він — розкріпачений і вільний.

Фізичний світ припинив своє існування. Час також припинив своє існування.

Роберт Ленґдон тепер являв собою чисту свідомість. Безтілесний елемент свідомості в порожнечі широченного всесвіту.

РОЗДІЛ 109