Дэн Браун – Втрачений символ (страница 87)
Кетрін Соломон відчувала під собою холод кам’яного стола.
Жахливі картини смерті Роберта і думки про брата вирували в її свідомості. Невже Пітер теж загинув? Химерний ніж на сусідньому столику час від часу нагадував їй про те, що така ж страшна доля чекає і на неї.
«Невже це й справді глухий кут і виходу немає?»
Дивним чином її думки повернулися до дослідницької роботи, яку вона здійснювала, до ноетичної науки та до тих фундаментальних відкриттів, котрі вона нещодавно зробила. «І все це тепер втрачено... згоріло в полум’ї пожежі...» Їй не вдасться тепер поділитися зі світом своїм відкриттям. Своє найдивовижніше відкриття Кетрін зробила лишень кілька місяців тому, і його результати містили потенціал, здатний змінити ставлення людства до такого явища, як смерть. Дивно, але, коли вона згадувала про цей експеримент, думки її сповнювалися несподіваною втіхою.
Ще молодою дівчиною Кетрін Соломон часто замислювалася, чи є життя після смерті. Чи існує рай? Що трапляється, коли ми помираємо? Вона подорослішала, і наукові факти швидко стерли в її свідомості всі нафантазовані уявлення про рай, пекло чи життя після смерті. Концепцію «життя після смерті» вона сприймала виключно як витвір людського розуму, як казочку для полегшення сприйняття жахливої правди про скінченність нашого буття.
«Принаймні так мені тоді здавалося...»
Рік тому Кетрін із братом обговорювала одне з найактуальніших філософських питань — про існування людської душі, зокрема, чи має людина якусь форму свідомості, що здатна вижити
Вони обоє відчували, що така форма людської душі, мабуть, таки існує. Із цим погоджувалися більшість древніх філософів. Буддійська та брамінська мудрість виходили з існування такого явища, як метемпсихоз, тобто переселення душі до іншого тіла після смерті. Послідовники Платона вважали тіло «тюрмою», з якої тікає душа, а стоїки називали душу
З певним розчаруванням Кетрін усталилася на думці, що концепцію людської душі, певно, ніколи не вдасться довести науковим шляхом. Підтвердити, що людська свідомість живе за межами тіла після його смерті було тим самим, що видихнути кільце цигаркового диму, а потім, кілька років по тому, намагатися знайти його.
Після їхньої дискусії у Кетрін виникла дивна ідея. Колись її брат згадав у розмові про Книгу Буття, яка містила описання душі, як нешама (Neshamah) — щось на кшталт духовного «розуму», що існував окремо від тіла. Кетрін збагнула, що слово «розум» передбачало наявність
«Чи можна зважити людську душу?»
Звісно, ця ідея видавалася неймовірною, надто абсурдною.
А за три дні Кетрін несподівано прокинулася від міцного сну і різко сіла у ліжку. Вона швидко вдяглася, поїхала до своєї лабораторії і негайно почала готувати експеримент, що був вражаюче простим і водночас лячно сміливим.
Кетрін і гадки не мала, вдасться експеримент чи ні, і тому вирішила поки нічого не казати Пітерові до завершення роботи. Робота зайняла чотири місяці, але зрештою Кетрін привезла свого брата до лабораторії та викотила на візку велику купу приладдя, яке ховала в дальній комірчині.
— Я сама його спроектувала і зібрала, — сказала вона, демонструючи Пітерові своє відкриття. — Ти не здогадуєшся, що це таке?
Брат здивовано витріщився на химерну машину.
— Мабуть, інкубатор?
Кетрін розсміялася і похитала головою, хоча здогадка була цілком слушною. Пристрій і справді скидався на прозорий шпитальний інкубатор, або ж кувез, для дочасно народжених дітей. Однак ця машина була на зріст дорослого чоловіка — довгаста, герметична й прозора пластикова капсула, схожа на такий собі футуристичний спальний мішок. Він розташовувався поверх численних електронних приладів.
— Може, ось це допоможе тобі здогадатися, — сказала Кетрін, підключаючи свій витвір до джерела електроструму. На машині засвітився дисплей, Кетрін почала ретельно калібрувати кілька давачів, і на дисплеї застрибали цифри.
Коли вона закінчила, то на ньому висвітилося:
0,0000000000 кг.
— Це ваги? — спитав Пітер.
— Не просто ваги. — Кетрін взяла тоненьку паперову смужку з найближчого столика і обережно поклала її на капсулу. Цифри на дисплеї знову застрибали і застигли на новій величині:
0,0008194325 кг.
— Це надточні мікроваги, — пояснила Кетрін. — З роздільною здатністю до кількох мікрограмів.
Однак з обличчя Пітера і досі не сходив спантеличений вираз.
— Ти що — збудувала надточні ваги для людини?
— Саме так. — 3 цими словами Кетрін підняла прозору ляду капсули. — Якщо я поміщу всередину людину і закрию цю ляду, то індивід опиниться всередині повністю герметичної системи. Ніщо не проникає назовні та всередину. Ані газ, ані рідина, ані часточки пилу. Ніщо не зможе вийти звідси — ані подих людини, ані випари поту, ані тілесні рідини — нічого.
Пітер пригладив пальцями свою густу кучму сріблястого волосся — він мав однаковий із сестрою жест, що означав знервованість.
— Гм... але ж цей індивід тут досить швидко помре.
Кетрін кивнула.
— Приблизно за шість хвилин, залежно від швидкості дихання.
Пітер повернувся і поглянув на неї впритул.
— Щось я не розумію...
Вона посміхнулася.
— Невдовзі зрозумієш.
Полишивши машину, Кетрін повела Пітера до пункту управління лабораторією і всадовила перед плазмовим монітором. Натиснувши на кнопки клавіатури, вона знайшла кілька відеофайлів, що зберігалися на голографічних твердих дисках. Коли екран замерехтів і засвітився, перед ними з’явилося щось на кшталт домашнього відео.
Об’єктив камери пройшовся по скромній спальні з незастеленим ліжком, пляшечками з медикаментами, дихальним пристроєм та кардіомонітором. Пітер отетеріло витріщався на екран — камера рухалася, аж поки в її об’єктив не потрапив змайстрований його сестрою ваговий пристрій, розташований приблизно по центру кімнати.
Очі Пітера розширилися.
— Що це, в біса, означає?
Прозора ляда капсули була відкрита, а всередині лежав дуже старий дід у кисневій масці. Його стара дружина та працівниця хоспісу стояли поруч із машиною. Чоловік важко й уривчасто дихав, і очі його були заплющені.
— Цей чоловік у капсулі був колись моїм викладачем точних наук у Йельському університеті, — пояснила Кетрін. — Останнім часом він тяжко хворів. Він завжди казав, що волів би заповісти своє тіло науці, тому, коли я пояснила йому ідею мого експерименту, викладач одразу ж погодився взяти в ньому участь.
Пітер заціпеніло мовчав від пережитого потрясіння, споглядаючи сцену, що перед ним розгорталася.
Аж ось працівниця хоспісу повернулася до дружини старого.
— Вже час. Він готовий.
Старенька витерла хусткою сльози і кивнула — рішуче і спокійно.
— Гаразд.
Працівниця простягла руку й обережно зняла зі старого кисневу маску. Чоловік трохи ворухнувся, але його очі так і не розплющилися. Медсестра відкотила вбік дихальне обладнання та інше приладдя, і чоловік у капсулі залишився повністю сам-один посеред кімнати.
Тоді дружина помираючого підійшла до машини, нахилилася і ніжно поцілувала чоловіка в лоб. Старий не розплющив очей, але його губи ворухнулися, і на них з’явилася легка любляча посмішка.
Без кисневої маски чоловік дихав дедалі важче. Смерть наближалася — швидко й невблаганно. З гідною подиву й поваги силою та спокоєм його дружина повільно опустила прозору ляду, а потім затиснула і пристебнула її, зробивши точнісінько так, як і навчила її Кетрін.
Пітер стривожено відсахнувся.
— Кетрін, що це таке, заради Бога?!
— Усе нормально, — прошепотіла Кетрін. — У капсулі ще вдосталь повітря. — Вона вже багато разів передивлялася це відео, однак її серце пришвидшено забилося. Вона показала на ваги під капсулою, де лежав умираючий. На дисплеї висвітлювалися цифри:
51,4534644 кг.
— Це вага його тіла, — сказала Кетрін.
Дихання старого стало швидким та неглибоким, і Пітер заворожено подався вперед, до екрана.
— Така була його воля, — прошепотіла Кетрін. — Дивись, що зараз станеться.
Дружина старого відійшла, сіла поруч із медсестрою на ліжко і стала спостерігати.
Впродовж наступних шістдесяти секунд поверхове дихання вмираючого пришвидшилося, і раптом у якусь мить перервалося — неначе старий сам встановив цей момент. Він просто востаннє вдихнув — і не видихнув. І все зупинилося.
То був кінець.
Дружина та медсестра мовчки обнялися, заспокоюючи одна одну.
І більше нічого не трапилося.
За кілька секунд приголомшений Пітер поглянув на Кетрін.
«Зачекай», подумала вона, поглядом вказуючи братові на цифровий дисплей капсули, який і досі світився, показуючи вагу тіла померлого.
А потім сталося те, що сталося.