Дэн Браун – Втрачений символ (страница 8)
Піднялося кілька рук.
— Добре. А тепер назвіть три головні передумови для того, щоб ідеологію можна було вважати релігією.
— Гарантія, віра й навернення, — запропонувала якась дівчина свій варіант відповіді.
— Правильно! — сказав Ленґдон. — Релігії гарантують спасіння душі; релігія — це віра в цілком конкретну теологію; а віра навертає невіруючих. — Він на мить замовк. — Однак масонство «пролітає» за всіма цими трьома пунктами. Масони не обіцяють спасіння; вони не мають якоїсь чіткої ідеології і не прагнуть вас навернути. Більше того, в масонських ложах заборонено говорити про релігію.
— Отже... масонство проти релігії?
— Навпаки. Однією з передумов вступу до масонів є віра у вищу силу. Різниця між масонською духовністю та організованою релігією полягає в тому, що масони не дають цій вищий силі якогось конкретного визначення чи імені. Замість таких дефінітивних теологічних одиниць, як Бог, Аллах, Будда чи Ісус, масони використовують загальні терміни, наприклад, Верховна істота чи Великий Архітектор Всесвіту. Це дає змогу об’єднуватися масонам різних конфесій.
— Дещо притягнуто за вуха і відірвано від реального життя, — зауважив хтось.
— А може, навпаки — це розширює обшири сприйняття? — запропонував Ленґдон власне бачення. — У наш час, коли представники різних культур завзято убивають одне одного, сперечаючись, чиє визначення Бога є найкращим, можна сказати, що масонська традиція толерантності та відкритості світосприйняття є гідною похвали. — Ленґдон походжав по кафедрі. — Навіть більше, масонство є відкритим для представників усіх рас та вірувань і забезпечує духовне братство, котре нікого жодним чином не дискримінує.
— Не дискримінує? — підвелася представниця Жіночого центру університету. — А чи багато жінок приймають у масони, професоре Ленґдон?
Ленґдон картинно здійняв руки долонями вперед, наче здаючись у полон.
— Справедливе зауваження. Франкмасонство має глибоке історичне коріння. Традиційно гільдії вільних каменярів у Європі були суто чоловічими організаціями. Кілька сотень років тому, а дехто стверджує, що ще 1703 року, було засновано жіночу гілку масонства, що дістала назву «Східна Зірка». Тепер у цій організації понад мільйон членів.
— Та попри це, — мовила дівчина, — масонство є могутньою організацією, до якої жінкам ходу немає.
Ленґдон мав певні сумніви — чи й досі масони були такими ж «могутніми», як колись, та він і не збирався вивчати це питання; сучасне уявлення про масонство охоплювало широкий спектр — від купки безневинних дідусів, що бавилися перевдяганням, і аж до таємної змови надзвичайно впливових індивідів, що правили світом. Істина, як завжди, лежала десь посередині.
— Професоре Ленґдон, — гукнув із гальорки хлопець з кучерявим волоссям. — Якщо масонство — це не таємне товариство, не корпорація і не релігія, то що ж це таке?
— Ну, якби вам випало поставити це питання масону, то він би дав таке визначення: масонство — це система моральних принципів, загорнута в алегорію та ілюстрована символами.
— Це визначення схоже на евфемізм, що вживається замість виразу «потворний культ».
— Як ви сказали — потворний?
— Так, чорт забирай! — гаряче скрикнув юнак, скочивши з лави. — Мені доводилося чути, чим вони займаються в цих таємних спорудах! Здійснюють при свічках якісь химерні ритуали з домовинами та петлями, п’ють вино з людських черепів. Хіба ж це не потворно?!
Ленґдон прискіпливо оглянув аудиторію.
— А решті це теж здається потворним?
— Так, так! — загукали всі.
Ленґдон зітхнув удавано скрушно.
— Шкода. Якщо це видається вам химерним та потворним, то я певен, що вам ніколи не захочеться приєднатися до мого культу.
В аудиторії запала тиша.
— Ви теж прихильник якогось культу? — занепокоєно спитала студентка з Жіночого центру.
Ленґдон кивнув і стишив голос до змовницького шепоту.
— Нікому не кажіть, але на язичницьке свято бога сонця Ра я стаю навколішки перед древнім знаряддям тортур і споживаю ритуальні символи крові та плоті.
Усі студенти в аудиторії перелякано принишкли.
Ленґдон посміхнувся і знизав плечима.
— Якщо вам захочеться до мене приєднатися, то приходьте в неділю до гарвардської каплиці, станьте навколішки під розп’яттям і пізнайте таїнство святого причастя.
Аудиторія і досі мовчала.
Ленґдон весело підморгнув.
— Думайте неупереджено, друзі мої. Ми всі боїмося того, чого не розуміємо.
У коридорах Капітолію почулося відлуння ударів годинника.
Роберт Ленґдон кинувся бігти. «А так хотілося зробити ефектний вихід!» Кваплячись З’єднувальним коридором між палатами конгресу, він помітив вхід до Національного залу статуй і поквапився туди.
Наблизившись до дверей, Ленґдон уповільнив біг і, перевівши подих, перейшов на невимушену ходу. Він застебнув куртку, злегка скинув угору підборіддя і завернув за ріг одночасно з останнім ударом годинника.
Впевненим кроком професор Ленґдон увійшов до Національного залу статуй, підвів очі і приязно посміхнувся. Та за мить його посмішка випарувалася. Він зупинився як вкопаний.
Щось було не так. Щось було зовсім не так.
РОЗДІЛ 7
Кетрін Соломон поквапливо перетнула автостоянку під холодним дощем, шкодуючи, що не вдягнула нічого теплішого за джинси з кашеміровим светром. Вона наближалася до парадного входу будівлі, і гудіння гігантських повітроочисних установок гучнішало. Та вона його ледь чула, бо у вухах і досі лунали слова, щойно почуті по телефону.
«Стосовно того, що, як вважає ваш брат, сховане тут, в окрузі Колумбія... його можна знайти».
Сама думка про це видалася Кетрін неймовірною. Вона та цей дивний абонент мали ще багато про що поговорити, тож домовилися продовжити розмову пізніше того ж вечора.
Біля парадних дверей її охопило вже звичне радісне збудження, яке вона завжди відчувала, коли входила до цієї гігантської споруди. «Ніхто не знає, що це місце саме тут».
Табличка на дверях сповіщала:
Центр технічної підтримки Смітсонівського музею
(SMSC)
Колекція експонатів Смітсонівського музею була колосальною: у понад дюжині великих залів, розташованих на Національній алеї, водночас експонувалося лише два відсотки від їх загальної кількості, решту дев’яносто вісім відсотків потрібно було десь зберігати. І оце «десь» було «тут». Недивно, що ця будівля стала домівкою для вражаюче розмаїтого набору артефактів — гігантських статуй Будди, старовинних рукописів, отруйних стріл з Нової Гвінеї, оздоблених коштовними каменями ножів та навіть каяка, змайстрованого з китового вуса. Не менш вражали і природні скарби цієї споруди: скелети плезіозаврів, безцінне зібрання метеоритів, гігантський кальмар і навіть колекція слонячих черепів, привезених президентом Теодором Рузвельтом з африканського сафарі.
Але жоден з цих експонатів не був причиною, через яку керівник Смітсонівського інституту, Пітер Соломон, взяв свою сестру на роботу в центр техпідтримки. Він привів її сюди не для споглядання чудес науки, а для того, щоб їх
У глибині цієї споруди, в темряві віддаленої ніші ховалася невеличка наукова лабораторія, не схожа на жодну іншу лабораторію у світі. Нещодавні епохальні відкриття в галузі ноетичної науки, що їх зробила Кетрін в цій лабораторії, справили потужний вплив буквально на всі наукові дисципліни — від фізики та історії до філософії та релігії. «Незабаром все зміниться», — подумала вона.
Коли Кетрін увійшла до вестибюля, охоронець за столиком швидко сховав своє радіо і похапцем висмикнув з вух навушники.
— Здрастуйте, міс Соломон! — широко посміхнувся він.
— Уболіваєте за «Червоношкірих»?
Охоронець винувато почервонів.
— Так, але гра ще не почалася. Триває передматчеве шоу.
Вона посміхнулася.
— Я вас не видам. — Підійшовши до металевого детектора, Кетрін спорожнила кишені. Знімаючи з руки золотий годинник «Картьє», вона відчула звичний приплив смутку. Цей годинник подарувала їй матір на вісімнадцятий день народження. Минуло майже десять років, як її матір померла жахливою смертю... прямо у неї на руках.
— До речі, міс Соломон, — жартівливо прошепотів охоронець, — а ви коли-небудь розкажете комусь, чим займаєтеся в отій лабораторії?
Кетрін підвела на нього очі.
— Колись, Кайле. Але не сьогодні.
— Та годі вам, — наполягав охоронець. — Секретна лабораторія в секретному музеї... Напевне, ви займаєтеся чимось суперовим і приголомшливим.
«Приголомшливим — то надто слабко сказано», — подумала Кетрін, збираючи свої речі. Істина полягала в тому, що вона займалася наукою настільки передовою та розвиненою, що її вже й наукою важко було назвати.
РОЗДІЛ 8
Роберт Ленґдон стояв на вході до Національного залу статуй і спантеличено споглядав картину, що перед ним розкрилася. Це приміщення було точнісінько таким, яким він його запам’ятав: пропорційне півколо, споруджене в стилі грецького амфітеатру. Граціозні аркові стіни з пісковику та італійського гіпсу обрамлялися колонами з різнокольорового уламкового мармуру, між якими було розставлено національну колекцію: статуї тридцяти восьми видатних американських діячів на повний зріст стояли півколом на яскравому обширі чорно-білих мармурових кахлів.