Дэн Браун – Втрачений символ (страница 68)
Коли вони вискочили з таксі на Фридом-плаза, Ленґдон взяв ініціативу на себе і швидко зімпровізував, пустивши переслідувачів хибним слідом до масонського меморіалу в Александрії. А тим часом вони забігли до станції, проскочили повз блакитну платформу і сіли на потяг червоної лінії.
Проїхавши шість зупинок на північ до Тенлітауна, вони вийшли нагору в тихому районі, де мешкала заможна публіка. Їхній пункт призначення, найвища споруда на багато миль довкола, одразу ж вималювалася на обрії поряд із Массачусетс-авеню, на широкій акуратно підстриженій галявині.
Тепер, опинившись, за виразом Кетрін, «поза мережею», вони пішли по вогкій примерзлій траві. Праворуч виднівся парк у середньовічному стилі, знаменитий своїми трояндовими кущами та альтанкою Дім привидів. Вони пройшли повз парк і рушили прямісінько до красивої будівлі, куди їх запросили.
— Ніколи не була тут вночі, — зауважила Кетрін, розглядаючи яскраво освітлені вежі. — Видовищно!
Цей неоготичний шедевр стояв якраз на північній межі Ембасі-роу. Ленґдон погодився, бо уже встиг забути, якою по-справжньому гарною була ця місцина. Він не бував тут вже багато років відтоді, як написав про цю дивовижну споруду невеличку статтю для дитячого журналу, сподіваючись викликати захват у маленьких американців і бажання прийти помилуватися нею. Стаття, що називалася «Мойсей, місячне каміння та "Зоряні війни"», вже роками друкувалася в туристичних путівниках.
«Вашинґтонський національний собор. Де ще можна розпитати про Єдиного Істинного Бога, як не тут?» — майнула в Ленґдона думка. Він раптом гостро відчув, що і справді повернувся сюди через багато років.
— А в цьому соборі й справді є десять каменів з гори Синай? — спитала Кетрін, оглядаючи дві дзвіниці.
Ленґдон кивнув.
— Біля основного олтаря. Вони символізують десять заповідей, які Бог дав Мойсею на горі Синай.
— А місячний камінь?
«Камінь з самих небес».
— Так. Одне з мозаїчних вікон зветься «Космічне вікно», і в нього дійсно вмонтовано шматок місячного каменя.
— Гаразд, але навряд чи можна всерйоз говорити про останній камінь. — Кетрін кинула на нього скептичний погляд. — Це що... статуя Дарта Вейдера?
Ленґдон хихикнув.
— Ти маєш на увазі лихого батька Люка Скайвокера? Саме так. Дарт Вейдер — один з найпопулярніших гротесків Національного собору. — Він показав угору, на західні вежі. — Уночі його погано видно, але він там є.
— Що ж робить Дарт Вейдер у Вашинґтонському національному соборі, скажіть з ласки своєї?
— Якось проводили дитячий конкурс — хто краще зобразить якесь страхіття, що втілює зло. І Дарт переміг.
Вони дійшли до величних парадних сходів у глибині вісімдесятифутової арки, розташованої під круглим вікном-розеткою небаченої краси. Піднімаючись сходами, Ленґдон подумки повернувся до загадкового незнайомця, що йому зателефонував цього вечора. «Будь ласка, не називайте імен... Скажіть, вам вдалося захистити ввірену вам мапу?» Важка піраміда в сумці професора вже добряче натерла йому плече, хотілося якомога скоріше поставити її додолу.
Коли вони наблизилися до верхнього сходового майданчика, перед ними виросли величні дерев’яні двері.
— Ну що, може, постукаємо? — спитала Кетрін.
Ленґдон подумав про те саме, але цієї миті одна з половинок рипнула і прочинилася.
— Хто там? — спитав кволий голос. В одвірку з’явилося зморщене обличчя старого у священицькій рясі, його невидющі затуманені очі вкривали білі плями катаракти.
— Мене звуть Роберт Ленґдон, — відповів професор. — Кетрін Соломон і я шукаємо притулку.
Сліпий дід полегшено зітхнув:
— Слава Богу. Я чекав на вас.
РОЗДІЛ 80
Раптом Ворен Беламі побачив проблиск надії.
Щойно директору Сато зателефонував якийсь оперативник, і вона одразу ж вибухнула гнівною тирадою.
— Так знайдіть їх, чорт вас забирай! — заволала в телефон японка. — У нас обмаль часу!
Вона вимкнула телефон і знову заходила туди-сюди перед Беламі, неначе роздумуючи, що робити далі. Нарешті вона зупинилася біля нього і обернулася.
— Містере Беламі, я поставлю вам одне запитання й лише один раз. — Сато прискіпливо поглянула Архітекторові прямо у вічі. — Відповідайте «так» чи «ні»: ви маєте хоч якесь уявлення про те, куди міг подітися Роберт Ленґдон?
Беламі абсолютно точно знав це, але похитав головою.
— Ні.
Пронизливий погляд Сато чіпко тримався його очей.
— На жаль, частина моїх обов’язків полягає у тому, щоб дізнаватися, коли люди брешуть, а коли — кажуть правду.
Архітектор відвів погляд.
— На жаль, нічим не можу вам допомогти.
— Містере Беламі, — мовила Сато. — Сьогодні о шостій пополудні, коли ви вечеряли в приміському ресторані, вам зателефонував один чоловік і сказав, що викрав Пітера Соломона.
Беламі відчув на спині неприємний холодок і знову зустрівся поглядом з японкою. «Як вона про це дізналася?»
— Цей чоловік, — вела далі Сато, — сказав вам, що послав Роберта Ленґдона до капітолійської будівлі і дав йому завдання завершити роботу, яка... яка потребувала й вашої допомоги. Він попередив, що коли Ленґдон не виконає свого завдання, ваш друг Пітер Соломон помре. Ви піддалися паніці й одразу ж спробували зв’язатися з Пітером Соломоном за всіма його номерами, але не змогли. І після цього ви чимдуж кинулися до Капітолію.
Беламі й уявити не міг, звідки японка дізналася про його телефонні дзвінки Пітерові.
— Коли ви втекли з Капітолію, — оповідала далі Сато, не виймаючи з рота цигарки, — то послали текстове повідомлення викрадачеві Пітера і запевнили його, що вам із Ленґдоном вдалося роздобути масонську піраміду.
«Звідки ж вона отримує інформацію? — здивувався Беламі. — Навіть Ленґдон не знає, що я надіслав текстове повідомлення». Щойно вони опинилися в тунелі, який вів до Бібліотеки конгресу, Беламі зайшов до електрощитової кімнати, щоб увімкнути тимчасове освітлення. На мить усамітнившись, він вирішив послати коротку СМС-ку викрадачеві, повідомивши його про втручання Сато і запевнивши, що він і Ленґдон роздобули піраміду і підуть назустріч його вимогам. Звісно, це була брехня, але Беламі сподівався, що зможе так виграти час — як для порятунку Пітера Соломона, так і для того, щоб надійно переховати піраміду.
— Хто вам сказав, що я надіслав повідомлення? — гнівно спитав Беламі.
Сато кинула на лавку стільниковий телефон Архітектора.
— Для цього не треба бути комп’ютерним генієм.
Тепер Беламі пригадав: під час затримання агенти забрали у нього телефон разом із ключами.
— Що ж до решти моєї внутрішньої інформації, то закон про боротьбу з тероризмом дає мені право підслуховувати телефонні розмови кожного, хто, на мою думку, становить реальну загрозу національній безпеці. Я вважаю, що така загроза виходить від Пітера Соломона, і тому минулого вечора я вжила певних заходів.
Беламі не одразу усвідомив почуте — настільки неймовірним воно було.
— Ви прослуховували телефонні розмови Пітера Соломона?
— Так. Саме так я й дізналася, що викрадач дзвонив вам, коли ви були у ресторані. А потім ви послали Пітерові голосове повідомлення, де стривоженим голосом розповіли про те, що трапилося.
Беламі збагнув, що вона має рацію.
— Ми також перехопили дзвінок від Роберта Ленґдона з Капітолію. Він дуже непокоївся, що його заманили сюди. Я одразу ж поїхала до Капітолію і прибула раніше вас, бо мені було ближче. Стосовно ж того,
У Беламі голова пішла обертом від почутого; думки плуталися. Так, все, що сказала Сато, скидалося на правду, та водночас у її історії щось не сходилося.
— Але... Звідки ви взяли, що Пітер Соломон становить загрозу національній безпеці?
— Повірте мені, Пітер Соломон — це справді серйозна загроза безпеці нашої країни, — відрізала японка. — І, якщо чесно, то й ви теж, містере Беламі.
Архітектор різко випростався — і наручники знову різонули йому зап’ястя.
— Не зрозумів?
Сато удавано посміхнулася.
— Ви, масони, граєте у ризиковану гру, бо приховуєте одну небезпечну, дуже небезпечну таємницю.
«Про що вона каже — про древні таємниці?»
— Дякувати Богу, ви чинили правильно, приховуючи свій секрет від пересічної публіки. Однак останнім часом ви були необачні й легковажні, тому цієї ночі ваша найнебезпечніша таємниця може стати надбанням широкого загалу. І якщо ми цього не зупинимо, наслідки будуть катастрофічними.
Беламі отетеріло дивився на неї.
— Якби ви на мене не напали, — заявила Сато, — то швидко збагнули б, що ми з вами в одній команді.