Дэн Браун – Втрачений символ (страница 65)

— Вони сказали, куди попрямують? — суворо спитав агент.

— До Александрії! Станція «Кінг-стрит»! — випалив таксист. — Я запропонував їм свої послуги, але...

— А вони не сказали, куди саме їм потрібно в Александрії?

— Ні! Вони поглянули на медальйон великої печатки посеред плази, а потім спитали, де Александрія, і заплатили мені ось це. — І Омар подав агенту доларову купюру з химерною діаграмою.

Поки той вивчав купюру, Омара раптом осяяло. «Масони! Александрія! В Александрії є найвідоміша масонська будівля Америки!»

— Я все зрозумів! — вигукнув він. — Вони подалися до масонського меморіалу Джорджа Вашинґтона! Він розташований просто навпроти станції «Кінг-стрит»!

— Зрозуміло, — мовив агент, вочевидь дійшовши до такого ж висновку. Саме цієї миті зі станції метро вискочили решта агентів і кинулися до них зі спринтерською швидкістю.

— Ми упустили їх! — крикнув один із них. — Поїзд щойно пішов! Їх там немає!

Агент Сімкінс поглянув на годинник і обернувся до Омара.

— Скільки часу потрібно, щоб доїхати на метро до Александрії?

— Хвилин десять. Може, трохи більше.

— Омаре, ви добре попрацювали. Велике вам спасибі.

— Нема за що. А що, власне, сталося?

Та агент Сімкінс уже біг до гелікоптера, на ходу вигукуючи:

— Станція «Кінг-стрит»! Треба там їх перехопити!

Остовпілий Омар спостерігав, як великий чорний птах відірвався від землі, потім заклав крутий віраж на південь і, перетнувши Пенсільванія-авеню, зник у нічній темряві.

А під ногами таксиста підземний потяг набирав швидкість, прямуючи геть від Фридом-плаза. В одному з вагонів поїзда мовчки сиділи захекані Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон.

РОЗДІЛ 77

Цей спогад завжди починався однаково.

Він стрімко падав спиною вперед у замерзлу річку на дні крутого яру. А згори, понад стволом пістолета, на нього дивилися невблаганні сірі очі Пітера Соломона. Коли Андрос упав, світ над ним померк; усе зникло в густій хмарині туману, що клубочився над водоспадом.

На мить усе стало сніжно-білим, як у раю.

А потім він ударився об кригу.

Холод. Темрява. Біль.

Нестримна сила понесла його крізь нестерпно холодну порожнечу, перекидаючи і немилосердно гепаючи об гострі валуни. Його легені боліли, прагнучи повітря, однак м’язи на грудях судомно стиснулися у холодній воді й він навіть вдихнути не міг.

«Я під кригою».

Крига біля водоспаду була тоншою через бурхливі потоки води, і Андрос досить легко пробив її, коли упав униз. І тепер його несла течія, а над ним нависала прозора стеля. Він шкрябав її нігтями, намагаючись проламати, але не мав опори. Гострий біль у плечі від пістолетної кулі став майже невідчутним, так само як і від пташиного дробу, бо їх поглинув страшний пульсуючий біль: його тіло терпло і поступово німіло.

Течія пришвидшувалася, і він боляче вдарився об крутий берег, неначе камінь, випущений з пращі. Все його тіло криком кричало, прагнучи кисню. Аж раптом він налетів на гілля дерева, що впало у воду. «Зараз або ніколи!» Андрос відчайдушно вхопився за гілку і, тримаючись за неї, поповз до поверхні, туди, де гілка стирчала з льоду. Пальцями він намацав прогалину незамерзлої води довкола гілки і смикнув за край, намагаючись розширити отвір. Раз, іще раз — і отвір розширився до кількох дюймів у поперечнику.

Прихилившись до гілки, Андрос закинув голову назад і ротом притулився до маленького отвору. Зимове повітря, що наповнило його легені, здалося йому теплим. Раптовий приплив кисню живив його надією. Впершись ногами у стовбур дерева, він потужно розпрямив плечі. Кригу довкола впалого дерева вже послабили й продірявили гілки та всілякі уламки, тому, коли він дужими ногами уперся в стовбур і напружив спину, його голова досить легко проламала кригу і з тріском виринула в зимову темряву. У легені Андроса хлинуло повітря. Залишаючись по плечі у воді, він відчайдушно замахав ногами, запрацював руками, підтягнувся — таки вибрався з води і безсило й захекано впав на гладеньку кригу.

Зірвавши з себе лижну маску, Андрос запхав її до кишені і поглянув догори, видивляючись Пітера Соломона. Але той був поза зором, за поворотом річки. Груди Андроса знову немов вогнем обпекло. Він обережно витягнув з води гілку і накрив отвір, через який вибрався на кригу. «До ранку отвір замерзне».

Похитуючись, він пошкутильгав до заростів. Почався снігопад. Андрос не знав, скільки біг, спотикаючись, крізь хащі, але врешті-решт вибрався на невеликий насип біля вузької дороги. Він замерзав і вже почав марити. Сніг падав білою стіною, як раптом він побачив на дорозі світло автомобільних фар. Андрос щосили замахав руками, і самотній пікап з вермонтськими номерами одразу ж зупинився. З нього вискочив немолодий чоловік у картатій шотландці.

— Мене... підстрелив мисливець... Мені потрібно до шпиталю!

Ані секунди не вагаючись, старий підсадив Андроса на пасажирське сидіння й увімкнув пічку.

— А де тут найближчий шпиталь?

Андрос уявлення не мав, але показав на південь.

— Наступний поворот. — «Ні до якого шпиталю ми не поїдемо».

Наступного дня старого з Вермонту оголосили в розшук як зниклого, але ніхто й гадки не мав, де саме на своєму шляху від Вермонту він щез у таку сильну заметіль. А ще нікому й на думку не спало пов’язати його зникнення з новиною, яка домінувала в усіх заголовках наступного дня, — про жахливе вбивство Ізабель Соломон.

Коли Андрос прокинувся, він побачив, що лежить у безлюдній кімнаті дешевого мотелю, забитого дошками до настання літнього сезону. Він пригадав, як вломився сюди, перев’язав рани розірваними простирадлами і зарився у купу затхлих ковдр на хиткому ліжку. Йому страшенно захотілося їсти. Дошкутильгавши до ванної кімнати, він побачив у раковині купку скривавлених дробинок і насилу пригадав, як виколупував їх з грудей. Піднявши погляд на брудне дзеркало, Андрос неохоче розв’язав бинти, щоб оглянути рану. Тверді м’язи грудей та живота вберегли його — не дали змоги пташиним дробинам проникнути в глиб, але його тіло, колись бездоганне, було тепер спотворене ранами. Єдина куля, якою в нього поцілив Пітер Соломон, вочевидь, пройшла навиліт крізь плече, залишивши невеличкий кривавий кратер.

Та найгіршим було те, що Андрос не зміг здобути той предмет, за яким прийшов, — піраміду. Його шлунок забурчав, і він пошкутильгав надвір до захопленого пікапа, сподіваючись знайти там хоч якусь їжу. Вантажівку завалило снігом, і Андрос подумав: скільки ж насправді він проспав у цьому мотелі? «Слава Богу, що я взагалі прокинувся». На передньому сидінні він не знайшов ніяких харчів, зате виявив у бардачку знеболювальні протиревматичні пігулки. Він вкинув цілу жменю до рота і заїв снігом.

«Треба знайти їжу».

За кілька годин пікап, що виїхав з-за старого мотелю, нічим не нагадував той автомобіль, що заїхав сюди два дні тому. З кабіни зник дефлектор, з коліс — декоративні ковпаки, з бампера — наклейки і решта прибамбасів. Зникли також і вермонтські номери, Андрос замінив їх номерами зі старого службового авто, яке знайшов у сараї мотелю, вкинувши туди скривавлені простирадла, дріб та решту речових доказів свого перебування.

Андрос не забув про піраміду, просто реалізацію цього задуму вирішив поки що відкласти. Він мав сховатися, загоїти рани і, перш за все, наїстися. Андрос знайшов придорожній ресторанчик, де донесхочу напхався яєчнею, беконом та м’ясним рагу і запив усе це трьома склянками апельсинового соку, а потім замовив харчів ще й із собою. А дорогою увімкнув старий приймач. Відтоді як з ним сталася ця халепа, Андрос не бачив ані телевізора, ані газет, тому просто отетерів, почувши новини місцевої радіостанції.

— Слідчі ФБР, — казав диктор, — продовжують пошуки озброєного грабіжника, що вбив Ізабель Соломон у її помешканні на річці Потомак кілька днів тому. Слідство схиляється до думки, що вбивця впав із крутосхилу, пробив кригу і його винесло течією в море.

Андрос аж заціпенів. «Убив Ізабель Соломон?» Ошелешений та пригнічений, він мовчки їхав, слухаючи випуск новин.

«Треба вшиватися звідси далеко, дуже далеко».

З квартири у Верхньому Вест-Сайді розгортався шикарний краєвид на Центральний парк. Андрос вибрав саме це помешкання, бо море зелені за вікном нагадувало йому про адріатичні пейзажі, які він назавжди залишив у минулому. Він знав, що має радіти з того, що вижив, але радості чомусь не було. Внутрішня порожнеча давно не полишала його, а думки зациклилися на невдалій спробі заволодіти пірамідою Пітера Соломона.

Багато годин провів Андрос за дослідженням легенди масонської піраміди, і хоча існували розбіжності стосовно того, існує вона реально чи ні, проте ніхто не заперечував її славнозвісної здатності наділити людство мудрістю та величезною силою. «Масонська піраміда реально існує, — сказав собі Андрос. — Я знаю це напевне».

Доля розпорядилася так, що піраміда була тепер зовсім поруч, і Андрос розумів, що ігнорувати цей факт — те саме, що виграти в лотерею, але не отримати готівки. «Я — єдиний немасон, який знає, що ця піраміда реально існує. Більше того — я знаю особу, яка стереже цю піраміду».

Минуло багато місяців, і хоча його тіло загоїлося, Андрос уже не був тим бундючним самцем, як колись у Греції. Він кинув займатися фізичними вправами. Кинув милуватися своїм оголеним тілом у дзеркалі. Йому здалося, що на ньому з’явилися ознаки старіння. Його колись бездоганна шкіра перетворилася на неоднорідне поле, зрите шрамами, і це ще більше пригнічувало. Йому й досі доводилося покладатися на пігулки, що вгамовували біль під час одужання. Андрос відчув, що поволі скочується до того стилю життя, який привів колись до тюрми Соганлик. Та йому було байдуже. «Тіло отримує те, чого прагне».