Дэн Браун – Втрачений символ (страница 58)
Із цими словами Кетрін виклично смикнула мотузку — і крихка воскова печатка вибухнула фонтанчиком пороху.
РОЗДІЛ 63
У тихому районі із західного боку вулиці Ембасі-роу у Вашинґтоні є старовинний огороджений парк, де вирощують троянди, як стверджує дехто, виведені кілька сторіч тому. Елегантна паркова альтанка Кардерок, відома як Дім привидів, височить посеред звивистих стежин, брукованих каменями, видобутими з приватного кар’єру Джорджа Вашинґтона.
Цієї ночі тишу парку порушив якийсь молодик, що увірвався через дерев’яні ворота, викрикуючи на ходу.
— Агов! — погукав він, напружено вдивляючись у залитий місячним сяйвом пейзаж. — Ви там?
Голос, що йому відповів, був слабкий і ледь чутний.
— В альтанці... вийшов трохи подихати.
Молодик знайшов свого змарнілого й слабкого наставника на кам’яній лавці. Скоцюрблений маленький старий, рисами обличчя схожий на ельфа, сидів, закутавшись у ковдру. Роки зігнули його навпіл і забрали його зір, але душа його лишилася силою, що змушувала з собою рахуватися.
Переводячи подих, молодик сказав йому:
— Я... щойно... прийняв дзвінок від вашого друга... містера Беламі.
— Та невже? — Старий рвучко випрямився. — Що трапилося?
— Він не сказав, але судячи з голосу, він кудись дуже поспішав. Сказав, що залишив вам повідомлення на голосову пошту, яке ви мусите прослухати негайно.
— І це все, що він сказав?
— Не зовсім. — Молодик зробив паузу. — Він попросив поставити вам питання. — «Дуже дивне питання». — Сказав, що йому потрібна ваша негайна відповідь.
Старий прихилився ближче.
— Яке питання?
Коли молодик промовив запитання від містера Беламі, то навіть у місячному сяйві було видно, що старий став білим як крейда. Він одразу ж відкинув ковдру і насилу зіп’явся на ноги.
— Будь ласка, відведи мене до будинку. Негайно.
РОЗДІЛ 64
«Більше — жодних секретів», — подумала Кетрін Соломон.
Воскова печатка, що зберігалася неторканою впродовж багатьох поколінь, тепер лежала перед нею на столі, розкришена на шматочки. Поруч стояв Ленґдон, збентежений побаченим.
Кетрін видобула з паперової обгортки маленький кубик із сірого каменю, на вигляд — полірований гранітний куб, без шарнірних сполучень і клямки — жодного пристосування, щоб проникнути всередину, яке одразу впадало б в око. Він нагадав Кетрін китайський кубик-головоломку.
— На вигляд — суцільний камінь, — сказала вона, пробігшись пучками по краях кубика. — А ти впевнений, що на рентгенівському знімку було видно, що цей кубик порожнистий? А всередині — горішній камінь?
— Так, упевнений, — відповів Ленґдон, підходячи до Кетрін, щоб уважно оглянути загадковий куб. І вони удвох взялися обстежувати його з різних боків, міркуючи, як відкрити.
— Знайшла, — сказала Кетрін: її ніготь зачепився за потаємну щілинку вздовж верхнього краю кубика. Вона поставила його на стіл, а потім обережно підважила маленьку лядку, яка піднялася плавно — наче віко скриньки для коштовностей тонкої роботи.
Коли лядка відкинулася, Ленґдон і Кетрін аж зойкнули. Здавалося, зсередини скринька світилася. Сяяла з майже надприродною променистістю. Кетрін ніколи не бачила такого великого шматка золота, тож не відразу збагнула, що дорогоцінний метал просто відбиває світло настільної лампи.
— Вражаюче видовище, — прошепотіла вона. Горішній камінь був запечатаний в темному кам’яному кубі понад сто років, але зовсім не потьмянів і не вкрився плямами.
Ленґдон підсунувся, доторкнувшись до Кетрін плечем. Його блакитні очі спалахнули цікавістю. Він уже розповів Кетрін, що давні греки створили символон — код, розбитий на дві частини, а це означало, що горішній камінь, надовго розлучений з самою пірамідою, має бути ключем для декодування піраміди. Тому цей напис, про що б у ньому не йшлося, здогадно, мав витворити порядок з хаосу.
Кетрін піднесла кам’яну скриньку до світла і знову прикипіла поглядом до горішнього каменя.
На ньому був напис — маленький, але чітко видимий — короткий текст, елегантно вигравіруваний на одній з граней. Кетрін прочитала ці шість простих слів.
Потім прочитала їх іще раз.
— Ні! — вигукнула вона. — Того, що там написано, не може бути!
А потойбіч вулиці директор Сато поспішала тротуаром біля будівлі Капітолію до місця зустрічі на Першій вулиці. Остання інформація, щойно отримана від її оперативної групи, була неприйнятною. Ленґдона не знайшли. Не знайшли ані піраміди, ані горішнього каменя. Беламі затримали, але він не каже правди. Принаймні поки що.
«Я змушу його говорити».
Вона поглянула через плече на один із найновіших елементів Вашинґтонського пейзажу — купол Капітолію в обрамленні нового гостьового центру. Освітлений купол підкреслював значущість того, що було сьогодні поставлено на карту.
«Який небезпечний час!»
Задзвонив телефон. Сато відчула полегшення, побачивши, що то телефонує її аналітик.
— Ноло, — відповіла Сато. — Які новини?
Новини були невтішними. Рентгенівське зображення напису на горішньому камені було надто нечітким для прочитання; не допомогли навіть збільшувальні фільтри.
«От лайно!» Сато прикусила губу.
— А як стосовно сітки з шістнадцятьма літерами?
— Я й досі намагаюся її розгадати, — відповіла Нола, — але поки що не знайшла додаткової шифрувальної схеми, яку можна було б застосувати. Я зробила комп’ютерну обробку цих літер, щоб знайти хоч що-небудь розпізнаване, але машина видала понад двадцять трильйонів можливих комбінацій.
— Працюй далі. Коли щось буде — дай знати. — Сато вимкнула телефон і скорчила невдоволену гримасу. Її надії розшифрувати піраміду за допомогою лише фотографії та рентгенівського знімка не справдилися. «Мені потрібна піраміда і горішній камінь... а мій час збігає».
Сато вийшла на Першу вулицю саме вчасно: чорний джип «ескалада» із затемненими вікнами з ревом перетнув подвійну роздільну смугу і різко зупинився перед нею — точнісінько в призначеному місці зустрічі. З авто вигулькнув агент.
— Щось дізналися про Ленґдона? — вимогливо спитала Сато.
— Імовірність його затримання висока, — відповів чоловік голосом, позбавленим емоцій. — Щойно прибула підмога. Усі виходи з бібліотеки перекрито. Ми навіть маємо підтримку з повітря. Приснемо на нього сльозогінним газом — і нікуди він не дінеться.
— А Беламі?
— Зв’язаний, на задньому сидінні.
«От і добре». Її плече і досі боліло.
Агент подав їй пластиковий пакунок із застібкою-блискавкою, що містив стільниковий телефон, ключі та гаманець.
— Це манатки Беламі.
— Більше нічого?
— Ні, пані. Напевне, піраміда й пакунок досі у Ленґдона.
— Гаразд, — виснувала Сато. — Беламі знає багато, хоча й не каже. Я хотіла б допитати його особисто.
— Так, пані. Тоді їдемо до Ленґлі?
Сато перевела подих і трохи походила біля авто. Допит громадян Сполучених Штатів регулювався суворими інструкціями, і допит Беламі буде абсолютно незаконним, якщо не здійснюватиметься в Ленґлі із відеозаписом, у присутності свідків, адвокатів — і так далі, і тому подібне.
— Ні, не до Ленґлі, — відповіла вона, намагаючись придумати якесь місце поближче. «Де мені ніхто не заважатиме».
Агент виструнчився і чекав розпоряджень біля джипа, двигун якого працював на холостих.
Сато підкурила цигарку, глибоко затягнулася і поглянула на пакунок із речами Беламі. На в’язці ключів вона помітила електронний брелок із чотирма літерами — USBG. Звісно, Сато знала, яку державну споруду відмикав цей брелок. Ця споруда стояла дуже близько, і о такій пізній годині там нікого не було.
Сато посміхнулася і поклала брелок собі в кишеню. «Прекрасно». Вона сказала, куди хоче відвезти Беламі, сподіваючись, що агент здивується, але він просто кивнув і відчинив їй пасажирські дверцята; його холодний погляд не видав жодної емоції.
Сато любила професіоналів.
Ленґдон стояв у підвалі будівлі Адамса, ошелешено споглядаючи елегантний напис на грані золотого горішнього каменя.
«Оце і все?»
Кетрін піднесла горішній камінь до світла і скрушно похитала головою:
— Має бути більше, — настійливо мовила вона інтонацією людини, яку щойно пошили в дурні. — І оце мій брат захищав та оберігав стільки років?