Дэн Браун – Втрачений символ (страница 35)
— А, тепер зрозуміло. — І лікар Абадон посміхнувся. — Приємно познайомитися, Триш. Вибачте, якщо вам здалося, наче я знітився. Я чомусь гадав, що Кетрін цього вечора буде тут сама. — І він махнув рукою в коридор. — Але я цілковито до ваших послуг. Ідіть вперед, а я за вами.
Хоча гість швидко оговтався, Триш встигла помітити вираз розчарування в його очах. Тепер вона зрозуміла, чому її начальниця раніше нічого не розповідала про лікаря Абадона. «Мабуть, тут намічається роман». Кетрін ніколи не обговорювала з нею своє приватне життя, але відвідувач був привабливим і добре доглянутим, він був молодшим за Кетрін, але, безсумнівно, походив з її світу багатства та привілеїв. Та хоч які б там плани лікар Абадон не вибудовував на сьогоднішній вечір, Триш у ці плани точно не вписувалася.
На контрольно-пропускному пункті вестибюля самотній охоронець швидко зняв навушники, і Триш почула в них ревіння стадіону — гра за участю «Червоношкірих» була в розпалі. Охоронець звично перевірив лікаря Абадона металевим детектором і видав йому тимчасову перепустку.
— Хто виграв? — люб’язно поцікавився гість, виймаючи з кишені мобільний телефон, якісь ключі та запальничку.
— «Червоношкірі» — на три очки, — радо відгукнувся охоронець. — Гра — просто супер!
— Невдовзі прибуде містер Соломон, — сказала Триш охоронцеві. — Коли він з’явиться, передайте йому, будь ласка, що ми чекаємо на нього в лабораторії.
— Неодмінно передам. — Коли вони проходили повз нього, охоронець із розумінням підморгнув. — Дякую, що попередили. Буду вдавати, що пильно несу службу.
Це зауваження Триш зробила не лише на догоду охоронцю, а й для того, щоб нагадати лікареві Абадону, що не лише вона заважатиме його приватній зустрічі з Кетрін.
— А як ви познайомилися з Кетрін? — спитала Триш, поглянувши на загадкового гостя.
Лікар Абадон ніяково хихикнув.
— О, та це довга історія. Ми разом працювали над однією проблемою.
«Зрозуміло, — подумала Триш. — Це мене не стосується».
— Яка дивовижна споруда! — зауважив лікар Абадон, озираючись довкола, коли вони йшли довжелезним і широким коридором. — Якщо чесно, я тут вперше.
Його бадьорий та невимушений тон із кожним кроком ставав дедалі приязнішим, і Триш завважила, що гість швидко призвичаюється у незнайомому місці. У яскравому світлі коридорних ламп вона помітила, що засмага на обличчі гостя є штучною. «Дивно». Та Триш облишила про це думати і в загальних рисах розповідала лікареві Абадону про роботу і основні функції Центру технічної підтримки, не лишаючи поза увагою різні блоки та їхній вміст.
Візитер був вражений почутим.
— Схоже, ваш заклад — це печера скарбів із безцінними експонатами. Взагалі-то, я очікував, що тут охорона на кожному кроці.
— У цьому немає потреби, — відповіла Триш, кивнувши на низку схожих на риб’ячі очі лінз високо вгорі. — Охорона у нас автоматизована. Кожен дюйм цього коридору відстежується камерами двадцять чотири години на добу і сім днів на тиждень, а цей коридор є немовби хребтом нашого приміщення. З нього не можна потрапити до жодного приміщення без картки-ключа та пін-коду.
— Ефективно у вас камери використовуються.
— Постукайте по дереву — у нас іще не було жодної крадіжки. До того ж хто такий музей стане грабувати? На чорному ринку немає великого попиту на зниклі різновиди китів, ескімоські каяки або туші гігантських кальмарів.
Лікар Абадон захихотів.
— Мабуть, ви маєте рацію.
— Найбільшу небезпеку становлять для нас гризуни та комахи. — Триш пояснила, що захист будівлі від нашестя комах здійснюється шляхом замороження всього сміття і його утилізації на території Центру, а також завдяки такій архітектурній деталі, як «мертва зона» — негостинному проміжку між подвійними стінами, котрий оточував увесь комплекс, немов футляр.
— Неймовірно, — вирвалося у гостя. — А де ж розташована лабораторія Кетрін та Пітера?
— У блоці номер п’ять, — пояснила Триш. — Аж у кінці цього коридору.
Раптом Абадон зупинився і різко крутнувся праворуч, до маленького вікна.
— Боже правий! Ви лишень погляньте — що це таке?
Триш розсміялася.
— А, та це блок номер три. Він називається Мокрий блок.
— Мокрий? — перепитав Абадон, притиснувшись обличчям до скла.
— Бо в ньому понад три тисячі галонів рідкого етилового спирту. Пам’ятаєте, я вам казала про тушу гігантського кальмара?
— Так оце — кальмар?! — Гість на мить відвів погляд од вікна і отетеріло витріщився. — Ото махина!
— Це самка виду
Лікар Абадон, заворожений виглядом кальмара, здавалося, прикипів поглядом до віконця. Дорослий чоловік на мить здався Триш маленьким хлопчиком, що видивляється цуценятка у вітрині зоомагазину. Минуло кілька секунд, а він і досі стояв, тоскно дивлячись крізь скло.
— Ну гаразд, гаразд, — озвалася нарешті Триш і, розсміявшись, вставила в щілину картку і набрала пін-код. — Ходімо, я покажу вам кальмара.
Зробивши крок у тьмяний світ блоку номер три, Малах швидко кинув погляд на стіни — чи не було там камер стеження. Маленька й пухкенька асистентка Кетрін щось заторохтіла, розповідаючи про екземпляри, що зберігалися в цій кімнаті. Та Малах її не слухав. Гігантські кальмари його взагалі не цікавили. Наразі його цікавило одне: як скористатися цим затемненим віддаленим приміщенням, щоб розв’язати несподівано виниклу проблему.
РОЗДІЛ 35
Ленґдонові ще ніколи не доводилося ступати такими крутими сходами, як ті, що вели до підземелля Капітолію. Його дихання пришвидшилося, а груди стиснуло. Повітря тут було холодне й вологе, і Ленґдону на мить пригадалися схожі сходи, якими йому довелося спускатися кілька років тому до ватиканського некрополя.
Попереду нього йшов Андерсон з ліхтариком у руці. Слід у слід Ленґдонові ступала Сато, час від часу підштовхуючи його у спину. «Я і так іду якомога швидше». Професор дихав на повні груди, намагаючись не помічати стін, що, здавалося, стискали його з обох боків. Йому ледь вистачало місця, щоб розправити плечі, і тепер його сумка раз по раз черкала об стіну.
— Слід було вам залишити сумку нагорі, — зауважила Сато з-за його спини.
— Вона мені не заважає, — відказав Ленґдон, і не збираючись розлучатися зі своєю сумкою. У його свідомості виник маленький пакуночок, який дав йому Пітер, та він і близько уявити не міг, який стосунок мала ця маленька скринька до підземелля Капітолію та до всього, що в ньому було.
— Ще кілька кроків, — сказав Андерсон. — Ми майже прийшли.
Вони занурилися у темряву, вийшовши за межі досяжності світла самотньої електролампочки біля сходів. Ленґдон, зійшовши з останньої дерев’яної сходинки, відчув під ногами ґрунт. «Подорож до центру землі». Сато теж ступила на долівку позаду нього.
Андерсон підняв ліхтарик, освітлюючи підземелля. Це було не стільки підземелля, скільки вузесенький коридор, що йшов перпендикулярно сходам. Андерсон присвітив ліворуч, а потім праворуч, і Ленґдон побачив, що коридор завдовжки лише футів з п’ятдесят, з маленькими дерев’яними дверима обабіч, що тулилися близько одні до одних: напевне кімнати за ними були не більше десяти футів завширшки.
«Універсальні комори змінюються погребальними катакомбами, — подумав Ленґдон, коли Андерсон поглянув на план. Крихітна частина підземелля, позначена літерою X, означала кімнату SBB13. Biн не міг не помітити, що цей план аналогічний плану мавзолею на чотирнадцять гробниць — по сім склепів з кожного боку. Один склеп заміняли сходи, якими вони щойно спустилися. — Отже, всього тринадцять».
Професор раптом подумав, що у прихильників теорії про змову «тринадцяти» в Америці було б сьогодні свято, якби вони дізналися, що у капітолійському підземеллі саме тринадцять таємничих комор. Дехто вважав підозрілим той факт, що велика печатка Сполучених Штатів мала тринадцять зірок, тринадцять стріл, тринадцять сходинок піраміди, тринадцять смуг на щиті, тринадцять оливкових дерев, тринадцять літер у виразі
— Схоже, це підземелля й справді покинуте, — мовив Андерсон, спрямувавши промінь на кімнату перед собою.
Важкі дубові двері були широко розчинені. Стовп світла вихопив із темряви вузьку кам’яну камеру приблизно десять футів завширшки і тридцять завдовжки. Вона скидалася на глухий кут у коридорі, що вів невідомо куди. У камері не було нічого, окрім старих розтрісканих дерев’яних ящиків та пожмаканого пакувального паперу.
Андерсон освітив мідну табличку на дверях, покриту фарбою-мідянкою; на щастя, старий напис таки проглядався:
SBB IV
— Ес-бі-бі чотири, — прочитав Андерсон.
— А яка з них Ес-бі-бі тринадцять? — спиталася Сато, дихнувши тонесенькими пасмами пари в холодному й вологому повітрі підземелля.
Андерсон спрямував промінь у південний кінець коридору.
— Он там.
Ленґдон зіщулився, вглядаючись у темряву, і здригнувся. Попри відчутний холод, його пробрав піт.
Вони йшли повз шерегу дверей, і всі кімнати мали майже однаковий вигляд: з прочиненими дверима і давним-давно покинуті. Коли їхня група дійшла до кінця коридору, Андерсон повернувся праворуч і підняв ліхтарик, щоб освітити кімнату SBB13, яка теж мала бути відчиненою, як і решта. Однак світло наштовхнулося на важкі дерев’яні двері.
Двері кімнати SBB13 виявилися замкненими.