Дэн Браун – Втрачений символ (страница 34)

Ленґдон вухам своїм не повірив. «Пітер має приватне приміщення у підвалі Капітолію?» Він знав, що у Пітера Соломона є секрети, але ця новина здивувала навіть його.

— Гаразд, — мовив Андерсон без ентузіазму в голосі. — Нам треба потрапити саме до Ес-бі-бі тринадцять, тож продовжуйте пошук дубліката.

— Слухаю, сер! Ми також працюємо над тим цифровим зображенням, яке ви наказали...

— Дякую, — перервав його Андерсон, натискаючи на кнопку «розмова» і відсікаючи голос охоронця. — Наразі досить. Надішліть цей файл на «Блекбері» пані Сато відразу ж, як знайдете.

— Зрозуміло, сер. — І рація замовкла.

Андерсон повернув її охоронцеві, що стояв перед ними.

Той витяг фотокопію плану будинку і подав її начальнику.

— Сер, Ес-бі-бі позначено ось тут сірим, а іксом ми позначили кімнату Ес-бі-бі тринадцять, тож знайти її буде неважко. Це приміщення досить маленьке.

Андерсон подякував охоронцеві, парубок хутко пішов назад, а його начальник зосередив увагу на планові. Ленґдон теж подивився на папір і приголомшено став розглядати незчисленну кількість кімнаток, що утворювали химерний лабіринт у підвалі Капітолію Сполучених Штатів.

Андерсон якусь мить уважно придивлявся до креслення, потім кивнув і засунув папірець до кишені. Повернувшись до дверей з позначкою «SBB», він підняв ключ, але завагався, почуваючись неспокійно через те, що йому доведеться відмикати двері. Ленґдона теж гризли схожі лиховісні передчуття; він і гадки не мав, що було за цими дверима, але був певен: що б там Соломон не сховав, він хотів тримати це в таємниці. У великій таємниці.

Сато прокашлялася — і Андерсон зрозумів її наказ. Начальник охорони глибоко вдихнув, вставив ключ і спробував його повернути. Та ключ не піддався. Якусь мить Ленґдона гріла надія, що, може, це не той ключ. Однак із другої спроби замок відімкнувся, і Андерсон, з чималим зусиллям, прочинив двері.

Важкі двері скрипнули, розчинилися назовні — і в коридор війнуло сирим повітрям.

Ленґдон витріщався в темряву, але не побачив анічогісінько.

— Професоре, — мовив Андерсон, озирнувшись на Ленґдона, коли той безпорадно мацав по стіні, намагаючись знайти вимикач, — відповідаючи на ваше запитання, скажу, що Ес в Ес-бі-бі означає не «сенат». Воно означає початок слова sub, тобто під чимось.

— Під чимось? — здивувався Ленґдон.

Андерсон кивнув і клацнув вимикачем, що був одразу ж за дверима. Спалахнула одна-єдина лампочка. Вона освітила небезпечно круті сходи, що вели вниз, у непроглядну чорнильну темряву.

— SBB означає Sub-basement, тобто капітолійське підземелля.

РОЗДІЛ 33

Марк Зубіаніс, фахівець із захисту систем, завовтузився на ліжку-дивані, набурмосено дивлячись на інформацію, що з’явилася на екрані його ноутбука.

«Що ж це, в біса, за адреса така?»

Усі його хакерські прийоми виявилися абсолютно нездатними проникнути в документ або демаскувати загадкову айпі-адресу, що її надіслала Триш. Минуло десять хвилин, а програма, запущена Зубіанісом, і досі марно довбала захист мережі. І надії на проникнення майже не було. «Недивно, що вони ладні мені переплатити». Він був збирався поміняти програму і зробити ще одну спробу, як раптом задзвонив його телефон.

«Триш, заради Бога, я ж казав, що сам тобі зателефоную». Він прикрутив звук телевізора, де транслювали футбольний матч, і зняв слухавку.

— Алло!

— Це Марк Зубіаніс? — спитав якийсь чоловік. — Ваша адреса — триста п’ятдесят сім, Кінгстон-драйв у Вашинґтоні?

Зубіаніс почув у слухавці приглушені розмови на задньому плані. «Телемаркетинг під час вирішального матчу? Вони там всі показилися!»

— Давайте вгадаю — я виграв квиток на Антильські острови?

— Ні, — відповів голос, у якому не було ані натяку на жарти. — Це відділ захисту систем Центрального розвідувального управління. Нам хотілося б знати, чому ви намагаєтеся проникнути до однієї з наших секретних баз даних.

А за три поверхи вгору від капітолійського підземелля, у просторому центрі обслуговування відвідувачів, охоронець Нуньєс замкнув парадні двері — як він робив щовечора у цей час. Коли він повертався назад широкою мармуровою підлогою, йому пригадався чоловік із татуюваннями в армійській куртці.

«Я його проморгав». Нуньєс побоювався, що завтра його потурять з роботи. Йдучи до ескалатора, він раптом почув, як хтось надворі гепає у вхідні двері. Він придивився до парадного входу і побачив літнього афроамериканця. Той стояв біля дверей і гамселив долонею по склу, подаючи знаки, щоб його впустили.

Нуньєс похитав головою і показав на годинник.

Та чоловік знову загупав у двері і став під світло так, щоб його було видно. Вбраний у бездоганний синій костюм, з коротко підстриженим волоссям, посрібленим сивиною. У Нуньєса пришвидшився пульс. «Оце й маєш собі халепу!» Навіть на відстані охоронець упізнав цього чоловіка і поквапився до входу. Він відімкнув двері й мовив:

— Вибачте, сер. Будь ласка, заходьте.

Ворен Беламі, Архітектор Капітолію, переступив поріг і привітав Нуньєса ввічливим кивком. Це був гнучкий і тендітний чоловік із прямою поставою та пронизливим поглядом, що випромінював упевненість людини, яка повністю усвідомлювала відповідальність за свою ділянку роботи. Останні двадцять п’ять років він виконував обов’язки доглядача Капітолію Сполучених Штатів.

— Вам чимось допомогти, сер? — спитав Нуньєс.

— Дякую, так, звісно. — Беламі вимовив ці слова різко і чітко. Він, випускник привілейованого університету, мав вимову настільки бездоганну, що говорив, майже як британець. — Я щойно дізнався, що у вас цього вечора трапився інцидент, — стурбовано сказав доглядач.

— Так, сер. То був...

— А де шеф Андерсон?

— Унизу з директором Сато з відділу безпеки ЦРУ.

Очі Беламі стривожено розширилися.

— Тут ЦРУ?

— Так, сер. Директор Сато прибула майже відразу після інциденту.

— Чому? — спитав Беламі з вимогливою ноткою в голосі.

Нуньєс знизав плечима. «Наче мені хтось пояснюватиме».

Беламі широким кроком попрямував до ескалаторів.

— Де вони?

— Вони щойно подалися до нижніх поверхів, — поквапився охоронець слідком за ним.

Беламі стривожено озирнувся.

— До нижніх поверхів? Чому?

— Узагалі-то, я не знаю. Просто щойно почув по радіо.

Беламі пришвидшив крок.

— Проведіть мене до них негайно.

— Слухаю, сер.

Коли вони вдвох поквапливо перетинали широкий зал, Нуньєсу в око впав великий золотий перстень на руці у Беламі.

Нуньєс витяг радіо.

— Я сповіщу шефа, що ви спускаєтесь.

— Ні. — В очах у Беламі зблиснув злобний вогник. — Я волів би прийти без попередження.

Цього вечора Нуньєс уже зробив кілька серйозних помилок, тож, якщо він не попередить шефа Андерсона про прихід Архітектора, це стане його останньою помилкою.

— Сер, — збентежено почав він. — Гадаю, шеф Андерсон хотів би...

— А вам відомо, що роботодавець містера Андерсона — я? — відрізав Беламі. Нуньєс кивнув. — Тому я вважаю, що він хотів би дослухатися до моїх побажань.

РОЗДІЛ 34

Триш Дюн вийшла до вестибюля — і здивовано витріщилася. Гість, що там сидів, і близько не був схожий на педантичних, вдягнених у фланелеві костюми науковців, які зазвичай входили до цього приміщення, — докторів антропології, океанографії, геології та інших галузей науки. Навпаки: лікар Абадон у прекрасно скроєному костюмі скидався на аристократа. Він був високий, широкоплечий, із чудовою засмагою на обличчі, а бездоганно причесане русяве волосся наштовхувало Триш на думку, що цей чоловік частіше бував у салонах краси, аніж в лабораторіях.

— Ви лікар Абадон, наскільки я розумію? — спитала Триш, простягаючи руку.

Чоловік на мить завагався, але потім взяв її пухкеньку руку у свою широку долоню.

— Вибачте, а ви...

— Я Триш Дюн, — відповіла вона. — Асистентка Кетрін. Вона попрохала мене провести вас до її лабораторії.