Дэн Браун – Втрачений символ (страница 27)

— Таке враження, що цієї айпі-адреси просто не існує. Я не можу здобути про неї й крихти інформації.

— Та ну! Адреса напевне існує. Ми ж щойно розшукали документ, що там зберігається!

Істинна правда. Однак хто б не був власником цього документа, він точно волів не розголошувати своєї особи.

— Навіть не знаю, що тобі сказати. Взагалі, трасувальні програми — не моя спеціалізація, тому я вмиваю руки. Хіба що хакера якогось запросити.

— А ти не знаєш такого?

Триш обернулася і впритул поглянула на свою начальницю.

— Кетрін, я ж лише пожартувала. Не думаю, що це гарна ідея.

— Але ж це можливо? — спитала вона і зиркнула на годинник.

— Гм, так... У технічному розумінні це досить просто.

— А ти кого-небудь знаєш?

— З хакерів? — Триш нервово розсміялася. — Приблизно половина колег з моєї попередньої роботи.

— А є серед них такі, котрим ти можеш довіряти?

«Вона що — серйозно?» Та Триш побачила, що Кетрін і не думала жартувати.

— Звичайно ж є, — похапцем відповіла вона. — Я знаю одного хлопця, якому можна було б зателефонувати. Він працював спеціалістом з комп’ютерної безпеки — просто поведений на комп’ютерах. Підбивав до мене клинці, та швидко набрид, хоча він хлопець серйозний і, гадаю, йому можна довіряти. До того ж він ніколи не проти трохи підзаробити на стороні.

— А він вміє мовчати?

— Він хакер. Звісно, він вміє мовчати. І мовчить. Але я впевнена, що менше, ніж за штуку зелених, він навіть з дивана не підніметься...

— Зателефонуй йому. І запропонуй подвійну оплату, якщо він зробить це швидко.

Триш не знала, що саме її збентежило: те, що вона допомагала Кетрін Соломон знайти хакера, чи майбутній дзвінок хлопцеві, який і досі, мабуть, не йме віри, що якась там пухкенька й рудоволоса програмістка відкинула його романтичні зазіхання.

— Ти впевнена, що це потрібно?

— Подзвони з телефону в бібліотеці, — сказала Кетрін. — Він має заблокований номер. І не здумай називати моє ім’я.

— Гаразд. — Триш була рушила до дверей, та на мить зупинилася, зачувши цвірінчання айфону Кетрін. Може, їй поталанить, якщо це вхідне повідомлення міститиме інформацію, яка звільнить Триш від необхідності виконувати огидне завдання. Вона почекала, поки Кетрін вивудила смартфон з кишені і зиркнула на екран.

Хвиля полегшення накотила на Кетрін, коли вона побачила ім’я на екрані свого айфону.

«Нарешті».

Пітер Соломон

— Це текстове повідомлення від мого брата, — сказала вона, поглянувши на Триш.

На обличчі Триш з’явилася надія.

— А може, нам про все у нього розпитати... перш ніж дзвонити хакеру?

Кетрін поглянула на закодований документ на екрані — і їй почувся голос лікаря Абадона. «... Те, що, на думку вашого брата, сховане в окрузі Колумбія... його можна знайти». Кетрін вже не знала, кому вірити, тим більше що цей документ містив інформацію про ті надумані та неправдоподібні ідеї, які начебто заволоділи свідомістю Пітера.

Кетрін похитала головою.

— Я хочу знати, хто написав цей документ і де він. Телефонуй хакеру.

Триш насупилася і рушила до дверей.

Зможе чи не зможе цей документ кинути світло на те, що її брат сказав лікареві Абадону, але принаймні одну таємницю сьогодні було розгадано. Її брат нарешті навчився користуватися текстовою функцією смартфону, який Кетрін йому подарувала.

— І повідом усі газети, — гукнула Кетрін навздогін Триш. — Великий Пітер Соломон щойно надіслав своє перше текстове повідомлення!

Малах стояв біля свого лімузина на автостоянці торговельного ряду, що навпроти Центру технічного обслуговування, і, розминаючи ноги, чекав на телефонний дзвінок. Він знав, що цей дзвінок неодмінно пролунає. Дощ ущух, і крізь зимові хмари почав пробиватися місяць. Той самий місяць світив на Малаха крізь кругле вікно в стелі Храмового дому кілька тижнів тому під час його ініціації.

Але сьогодні світ здається інакшим.

Поки він чекав, його шлунок бурчав. Дводенний піст, якого він дотримувався, спричинив істотний дискомфорт, але мав украй важливе значення для підготовки. Такою була древня традиція. Невдовзі всі фізичні незручності стануть незначущими.

Стоячи на зимовому холоді, Малах захихикав, помітивши, що доля, виявивши чималу здатність до іронії, привела його прямісінько до входу в маленьку церковку. То був крихітний прихисток, що вгніздився між стоматологічною клінікою «Стерлінг дентал» і міні-маркетом.

Він називався «Дім Господньої слави».

Малах подивився у вікно, крізь яке було видно частину доктрини, проголошуваної цією церквою: МИ ВІРИМО, ЩО НА ІСУСА ХРИСТА ЗІЙШОВ ДУХ СВЯТИЙ, І ЩО НАРОДИВСЯ ВІН ВІД ДІВИ МАРІЇ, І ЩО ВІН Є ОДНОЧАСНО ЗВИЧАЙНОЮ ЛЮДИНОЮ І БОГОМ.

Малах посміхнувся. «Так, Ісус дійсно є одночасно і людиною, і Богом, але непорочне зачаття не є передумовою божественності. Це трапляється зовсім не так».

Дзвінок стільникового телефону прорізав холодне нічне повітря і пришвидшив його пульс. Телефон, що зараз дзвонив, був власним телефоном Малаха — простий дешевий пристрій, який він придбав учора. Дисплей підтвердив, що це був саме той дзвінок, на який він чекав.

«Місцевий виклик», — подумав він, поглянувши через Сілвер-Гілл-роуд на розпливчасті, залиті місячним сяйвом обриси зигзагоподібного даху, що бовванів над верхівками дерев. Малах розкрив телефон і натиснув кнопку.

— Лікар Абадон слухає, — сказав він нарочито низьким голосом.

— Це Кетрін, — відповів жіночий голос. — Нарешті я отримала звістку від свого брата.

— О, яке полегшення! Як він?

— Зараз він їде до моєї лабораторії, — відповіла Кетрін. — Навіть запропонував, щоб ви до нас приєдналися.

— Прошу? — Малах вдав, що вагається. — Де? У вашій... лабораторії?

— Напевне, брат вам без міри довіряє. Зазвичай він сюди нікого не запрошує.

— Мабуть, він гадає, що мій візит сприятиме нашим дискусіям, але я почуваюся як незваний гість.

— Якщо мій брат вас запрошує, то ви бажаний гість. До того ж він каже, що має багато сказати нам обом, і мені хотілося б добратися до суті того, що відбувається.

— Ну що ж, добре. А де конкретно розташована ваша лабораторія?

— У Центрі техпідтримки Смітсонівського музею. Ви знаєте, де це?

— Ні, — відповів Малах, споглядаючи через стоянку комплекс. — Взагалі-то, зараз я у своєму авто, а воно оснащене навігаційною системою. Скажіть мені адресу.

— Сорок два-десять, Сілвер-Гілл-роуд.

— Гаразд, не переривайте зв’язок, я введу її в пам’ять. — Малах зробив кількасекундну паузу, а потім сказав: — О, добра новина — схоже, що я ближче до вас, аніж гадав. Джі-пі-ес каже, що до вас лишилося десять хвилин їзди.

— Прекрасно. Я зателефоную охоронцям на брамі і скажу, щоб вони вас пропустили.

— Дякую.

— До скорого побачення.

Малах поклав у кишеню свій дешевий телефон і знову поглянув на Центр техобслуговування. «Чи не занадто неввічливо я вчинив, запросивши сам себе?» Посміхнувшись, він витягнув айфон Пітера Соломона, щоб помилуватися СМС-кою, яку послав Кетрін кілька хвилин тому.

Отримав твої повідомлення. Все нормально. Був дуже зайнятий сьогодні. Забув про призначену зустріч з лікарем Абадоном. Вибач, що не розповів раніше. Це довга історія. Зараз їду до лабораторії. Якщо можна, то нехай лікар Абадон заїде до нас в лабораторію. Я повністю йому довіряю і маю багато сказати вам обом. Пітер.

Недивно, що відповідь Кетрін не забарилася.

Пітере, вітаю з тим, що навчився надсилати повідомлення! Рада, що з тобою все гаразд. Поговорила з лікарем А., він теж буде в лабораторії. До скорого побачення! К.

Стискаючи в руці Соломонів айфон, Малах присів біля лімузина і підсунув його під переднє колесо. Цей пристрій добре прислужився Малаху... але настав час зробити так, щоб його не вистежили. Він сів за кермо, увімкнув передачу і з черепашачою швидкістю поповз уперед, аж поки не почувся різкий тріск — то вибухнув айфон.

Малах знову заїхав на стоянку і знову подивився на віддалений силует Центру. Десять хвилин. Здоровенна комора Пітера Соломона містила в собі понад тридцять мільйонів безцінних скарбів, та Малах приїхав сюди для того, щоб знищити лише два найцінніших.

Усі результати дослідів Кетрін Соломон.