Дэн Браун – Втрачений символ (страница 26)

«Він сказав "талісман"?» За визначенням, талісман — це предмет з магічною силою. Традиційно талісмани привертали удачу, відганяли злих духів, а також їх використовували під час древніх ритуалів.

— Пітере, а чи відомо тобі, що талісмани вийшли з моди ще в часи Середньовіччя?

Пітер терпляче поклав руку Ленґдонові на плече.

— Я знаю, це видається дивним, Роберте. Я знаю тебе вже досить довго, і скептицизм є однією з твоїх найсильніших рис як вченого. Але водночас він є й твоїм найуразливішим місцем. Я знаю тебе досить добре, щоб розуміти: ти людина, яку я не можу попрохати у щось повірити. Я можу попросити тебе лише довіряти. Тому я й прошу тебе довіряти мені, коли я кажу, що цей талісман дійсно є могутнім. Мені сказали, що він може наділити свого власника здатністю творити порядок з хаосу.

Ленґдон мовчки дивився на пакунок. Ідея творення порядку з хаосу була однією з великих масонських аксіом. Orbo ab chao. Та все одно — твердження, що цей талісман міг наділити когось хоч якоюсь здатністю, не кажучи вже про здатність творити порядок з хаосу, просто смішне.

— Цей талісман, — вів далі Соломон, — може стати небезпечним у лихих руках, і, на жаль, я маю підстави побоюватися, що певні впливові люди хочуть його у мене викрасти. — Ленґдон іще ніколи не бачив такого серйозного виразу в очах Пітера. — Тому я хочу, щоб ти зробив мені послугу і потримав його деякий час у себе. Ти можеш це зробити?

Тієї ночі Ленґдон сидів сам у кухні перед пакунком, намагаючись уявити, що ж там всередині. Врешті-решт він вирішив, що все це — прояв ексцентричності Пітера і замкнув пакунок у стінному сейфі своєї бібліотеки. А потім просто про нього забув.

...до сьогоднішнього ранку.

Коли пролунав телефонний дзвінок від чоловіка з південним акцентом.

— Ой, професоре, я мало не забув! — вигукнув асистент, докладно пояснивши, як добратися до місця призначення. — Містер Соломон просив іще про одне.

— Що саме? — спитав Ленґдон, уже обдумуючи лекцію, яку він щойно погодився прочитати.

— Тут містер Соломон залишив вам записку. — І чоловік почав читати, час від часу затинаючись, неначе намагаючись розібрати почерк Пітера: — «Будь ласка, попросіть Роберта... взяти з собою... той маленький запечатаний пакунок, котрий я дав йому багато років тому». — Асистент зробив паузу. — Вам це ні про що не нагадує?

Із легким здивуванням Ленґдон пригадав маленьку скриньку, яка увесь цей час зберігалася в його стінному сейфі.

— Так, нагадує. Я знаю, що має на увазі Пітер.

— І ви зможете взяти цей пакунок із собою?

— Певна річ. Скажіть Пітерові, що я прихоплю його.

— Прекрасно, — сказав асистент з явним полегшенням. — Вдалої промови сьогодні увечері. І безпечної вам подорожі.

Перед тим як вийти з дому, Ленґдон, як і обіцяв, дістав запаковану скриньку із закутка свого сейфа і поклав у дорожню сумку.

І тепер він стояв у Капітолії, достеменно знаючи лише одне: Пітер Соломон жахнеться, дізнавшись, як ганебно Ленґдон його підвів.

РОЗДІЛ 25

«О Господи! Кетрін мала рацію. Як і завжди».

Триш Дюн прикипіла поглядом до широкого плазмового екрана, де поволі матеріалізувалися здобуті пошуковим «павуком» результати. Спочатку вона взагалі сумнівалася, що пошук дасть хоч щось, але насправді на поточний момент Триш уже мала понад дюжину «потраплянь». І кількість їх зростала.

Одна інформація особливо її потішила.

Триш обернулася і гукнула в напрямку бібліотеки:

— Кетрін! Гадаю, тобі цікаво буде поглянути, що я знайшла!

Востаннє Триш користувалася таким пошуковим «павуком» два роки тому, і сьогоднішні результати просто приголомшили її. Ще кілька років тому такий пошук зайшов би у глухий кут. Однак тепер виявилося, що кількість доступного для пошуку цифрованого матеріалу в усьому світі вибухоподібно збільшилася настільки, що в Інтернеті можна було знайти все. Важко повірити, але одним з ключових було слово, яке Триш навіть не чула раніше... та пошукова програма успішно впоралася навіть з цим пошуком.

Кетрін влетіла в пункт управління.

— Що в тебе є?

— Ціла купа кандидатур, — відповіла Триш, кивнувши на плазмовий екран. — Кожен з цих документів слово в слово містить всі твої ключові фрази.

Кетрін заправила волосся за вуха і уважно передивилася список.

— Не надто радій, — додала Триш. — Запевняю тебе, що більшість цих документів не те, що ти шукаєш. Вони є чорними дірами, як заведено казати серед програмістів. Поглянь на розміри файлів. Просто гігантські. Це те саме, що стиснуті архіви з мільйонами повідомлень електронною поштою, як велетенські багатотомні енциклопедії, як всесвітні дошки оголошень, що функціонували роками, тощо. Саме завдяки своїм розмірам та розмаїтості вмісту в цих файлах так багато потенційних ключових фраз; вони всмоктують в себе будь-яку пошукову машину, котра підходить до них достатньо близько.

Кетрін вказала на запис угорі списку.

— А як щодо цього?

Триш посміхнулася. Кетрін випередила її. Вона вже помітила єдиний у всьому списку невеликий за розміром файл.

— Маєш гарний зір. Так, це дійсно поки що єдиний наш кандидат. Взагалі-то, він настільки маленький, що в ньому, мабуть, не більше сторінки тексту.

— Ану відкрий його, — напруженим голосом попросила Кетрін.

Триш навіть уявити не могла, що документ завбільшки одну сторінку може містити всі оті дивні критерії пошуку, що їх задала Кетрін. Та коли вона клацнула і відкрила документ, у ньому виявилися ключову фрази... чітко видимі та легко розпізнавані.

Кетрін підійшла ближче, прикипівши поглядом до екрана.

— Цей документ... він що — відредагований?

Триш кивнула. Редагування являло собою процес, за допомогою якого сервер дозволяв користувачеві знайти увесь текст, але при цьому відкривав лише невеличку його частину — щось на кшталт рекламного анонсу, яка безпосередньо відповідала введеним ключовим фразам. Випускаючи переважну більшість тексту, сервер уникав порушення авторських прав і водночас посилав користувачеві цікаве повідомлення: Я маю шукану вами інформацію, тож коли вам потрібна решта, ви можете в мене її купити.

— Як бачиш, — сказала Триш, прокручуючи ретельно відредаговану сторінку, — цей документ містить всі твої ключові фрази.

Кетрін мовчки дивилася на понівечений текст.

Триш дала їй хвилину на «оглядини», а потім знову повернулася до початку сторінки. Кожна з ключових фраз, що їх задала Кетрін, була виділена великими літерами і супроводжувалася по обидва боки невеличкими шматками «наживки».

Триш і близько не могла уявити, про що йшлося в цьому документі. «І що це, в біса, за слово таке — «символон»?»

Кетрін з ентузіазмом підступила до екрана.

— Звідки взявся цей документ? Хто його написав?

Триш уже працювала над відповіддю.

— Одну секунду. Я спробую відстежити джерело.

— Мені конче необхідно знати, хто його написав, — повторила Кетрін напруженим голосом. — І мені конче треба побачити решту.

— Я стараюся, — відказала Триш, здивована знервованістю в голосі Кетрін.

Дивно, але місцезнаходження файла висвітлювалося не як звичайна веб-адреса, а як айпі-адреса в цифровому вигляді.

— Я не можу отримати справжню айпі-адресу, — пояснила Триш. — Не визначається ім’я домену. Ану стривай. — Триш відкрила вікно терміналу. — Я запущу програму трасування.

Триш набрала на клавіатурі кілька команд, щоб виявити всі маршрутизатори між своїм комп’ютером у пункті управління та тим комп’ютером, на якому зберігався цей документ.

— Трасування розпочалося, — кинула вона, натиснувши на клавішу введення.

Програма спрацювала винятково швидко, і на плазмовому екрані майже одразу з’явився список проміжних мережних пристроїв. А Триш швидко погортала список униз, далі... далі — через довгу низку маршрутизаторів та комутаторів, що зв’язували її комп’ютер з...

«Що за чортівня?» Програма трасування зупинилася, так і не дійшовши до сервера, на якому зберігався документ. Чомусь її запит дійшов до мережного пристрою, який не відправив його далі, а ніби проковтнув.

— Здається, мій трейсер застряг, — сказала Триш.

«Хіба ж таке можливо взагалі?»

— Спробуй іще раз.

Триш запустила програму ще раз — і дістала той самий результат.

— Нічогісінько. Глухий кут. Схоже, що цей документ є на сервері, трасування якого неможливе. — Вона поглянула на кілька останніх маршрутизаторів перед тим, де зупинився трейсер. — Однак я можу сказати, що цей сервер стоїть десь в окрузі Колумбія.

— Та ти жартуєш.

— Нічого дивного в цьому немає, — відказала Триш. — Про-грами-«павуки» шукають географічно по спіралі, тому перші результати завжди надходять з місцевих джерел. Окрім того, одним з твоїх пошукових критеріїв було «Вашинґтон, округ Колумбія».

— А як щодо пошуку через "whois"[13]? — підказала Кетрін. — Чи не можна за його допомогою дізнатися, хто є власником домену?

«Досить примітивно, але непогана думка». — Триш зайшла в базу даних "whois" і запустила пошук по айпі, сподіваючись за цими таємничими цифрами знайти фактичне ім’я домену. Її роздратування вгамувалося, змінившись цікавістю. «В кого ж зберігається цей документ?» Результати з’явилися швидко: відповідника не знайдено, і Триш підняла руки вгору, визнаючи свою поразку.