Дэн Браун – Втрачений символ (страница 106)
Тільки В.В.
Хоча ніхто не знав, що саме сховано десь тут, неподалік, більшість вважали, що В. В. означало «Вільям Вебстер». Якось Нола чула навіть обережні висловлювання, що насправді В. В. стосувалося чоловіка на ім’я Вільям Вістон — теолога Королівського наукового товариства, хоча вона ніколи не завдавала собі клопоту замислюватися над цим.
А Рік знову заговорив:
— Мені байдуже до мистецтва та митців, але мушу визнати, що цей тип Сенборн — геній. Я бачив в Інтернеті його витвір «Проектор "Кирилиця"». Він висвітлює літери з документів КГБ, з яких складаються слова для контролю свідомості. Моторошно.
Та Нола його не чула. Вона вдивлялася в аркуш, де щойно знайшла третю ключову фразу в іще одному коментарі.
Точно, увесь цей шматок слово в слово повторює щоденник якогось відомого археолога, де він розповідає про той момент, коли відкопав древній портал, який вів до гробниці Тутанхамона.
Нола знала, що археолог, про якого йшлося у форумі, насправді був відомим єгиптологом Говардом Картером. Наступний коментар називав його по імені.
Я щойно передивився в Інтернеті решту польових нотаток Картера. Схоже, що він знайшов глиняну табличку, яка
Нола скривилася.
— Ріку, заради Бога, цей ідіот навіть в пірамідах не розбирається. Тутанхамона поховали не в піраміді. Його поховали у Долині Царів. Невже шифрувальники не дивляться канал «Дискавері»?
Парріш знизав плечима.
— Що вдієш — вузьколобі технарі.
Нарешті Нола побачила останню ключову фразу.
Хлопці, знаєте, я не прихильник теорій змови, але краще б Джим та Дейв
— У всякому разі, — сказав Парріш, — мені здалося, що тобі було б цікаво дізнатися про форум, присвячений Криптосу, перш ніж звинувачувати директора ЦРУ у приховуванні секретної інформації про древню масонську легенду. Чомусь я не певен у тому, що такий могутній чоловік, як директор ЦРУ, стане займатися подібними речами.
Нола згадала про масонське відео та зображення впливових чоловіків, що беруть участь у химерних древніх ритуалах. «Цікаво, що б ти сказав, якби його подивився?»
Утім, вона знала: про що б там не йшлося у закодованому посланні Криптоса, але у ньому неодмінно будуть містичні мотиви. Вона знову поглянула на блискучий витвір мистецтва — тривимірний код, що мовчазно стояв у самісінькому центрі Центрального розвідувального управління країни, і їй стало цікаво, чи відкриє він коли-небудь свою таємницю.
Коли вони з Ріком поспішали назад, Нола не втрималася і посміхнулася.
РОЗДІЛ 128
«Це божевілля якесь. — Коли джип «ескалада» помчав на південь безлюдними вулицями, Роберт Ленґдон не бачив нічого, бо очі йому зав’язали. Пітер Соломон мовчки сидів поруч. — Куди ж він мене везе?»
До його цікавості додалися інтрига і побоювання, а уява працювала на всю потужність, відчайдушно намагаючись скласти докупи фрагменти головоломки. Пітер вперто стояв на своєму. «Втрачене Слово? Сховане в нижній частині сходів, затулених велетенським каменем із викарбуваним на ньому написом?» Все це здавалося просто нісенітницею.
Здогадний напис на цьому камені міцно застряг у пам’яті Ленґдона... однак ці сім символів, як не крути, сукупно не мали жодного значення.
Але Соломон наполягав, що ці сім символів містять якесь «послання». Та навіть якщо це й так, то Ленґдон не мав жодної гадки, як це послання прочитати.
Раптом «ескалада» уповільнила свій хід і різко повернула праворуч, виїхавши на якусь іншу поверхню, схожу на під’їзну дорогу. Ленґдон напружено намагався почути чи відчути хоч якісь ознаки їхнього місцезнаходження. Вони їхали менше від десяти хвилин, і хоч як Ленґдон не намагався вирахувати маршрут, він швидко втратив всякі орієнтири. Йому здалося, що вони знову під’їжджають до Храмового дому.
Джип зупинився, і Ленґдон почув, як опустилося скло.
— Агент Сімкінс, ЦРУ, — заявив водій. — Гадаю, вас попередили про наш приїзд.
— Так, сер, — відповів по-військовому чіткий голос. — Директор Сато нам телефонувала. Одну хвилину — я приберу захисну загорожу.
Прислухаючись, спантеличений Ленґдон здогадався, що вони приїхали на якусь військову базу. Коли автомобіль знову рушив надзвичайно гладенькою поверхнею дороги, він повернув свої зав’язані очі до Соломона.
— Де ми, Пітере? — настійливо спитав він.
— Не знімай пов’язки, — строго відказав той.
Машина проїхала ще трохи і знову зупинилася. Сімкінс заглушив двигун. Почулися голоси. Голоси військових. Хтось спитав у Сімкінса його посвідчення. Агент вийшов і неголосно про щось говорив з військовими.
Раптом дверцята з боку Ленґдона відчинилися, і чиїсь дужі руки допомогли йому вибратися з авто. Професора мало не збив з ніг подув холодного вітру.
До нього підійшов Соломон.
— Роберте, зараз агент Сімкінс відведе тебе всередину.
Ленґдон почув, як у замок вставили металевий ключ, а потім скрипнули, відчиняючись, важкі залізні двері. Схоже, що то була якась старовинна комора. «Куди вони мене ведуть, чорт забирай?»
Руки Сімкінса спрямували Ленґдона до металевих дверей, і він переступив через поріг.
— Вперед і прямо, професоре.
Раптом стало тихо. Як на цвинтарі. І пустинно. Повітря в приміщенні було стерильним та кондиціонованим.
Не знімаючи пов’язки з очей Ленґдона, Сімкінс та Соломон взяли професора під руки і повели лунким, злегка вібруючим коридором. Крізь мокасини Ленґдон відчув, що долівка кам’яна. За ними гучно гримнули залізні двері, і Ленґдон аж здригнувся. Повернувся замок. Професор рясно спітнів під пов’язкою. Йому захотілося негайно її зірвати.
Раптом вони зупинилися.
Сімкінс відпустив руку Ленґдона, і почулися електронні гудки. Несподівано щось загуркотіло, і Ленґдон здогадався, що то автоматично розчинялися захисні ковзні двері.
— Містере Соломон і містере Ленґдон, далі ви підете самі. Я почекаю вас тут, — сказав Сімкінс. — Візьміть мій ліхтарик.
— Дякую, — відповів Соломон. — Ми недовго.
«Ліхтарик?!» Серце Ленґдона шалено закалатало.
Пітер взяв професора під руку і потихеньку повів уперед.
— Йди за мною, Роберте.
Вони повільно переступили через ще один поріг, і захисні двері, загуркотівши, зачинилися за ними.
Раптом Пітер різко зупинився.
— Щось не так?
Ленґдон враз відчув нудоту і запаморочення.
— Гадаю, вже можна зняти пов’язку.
— Ще ні, але ми майже прийшли.
«Майже прийшли куди?» У Ленґдона занило в грудях.
— Я ж казав, що відведу тебе до сходів, що ведуть до Втраченого Слова.
— Пітере, це навіть не смішно!
— А це й не має бути смішним. Це має розкрити тобі очі, Роберте. Має нагадати, що в цьому світі існують таємниці, які тобі ще належить побачити. І перш ніж ступити разом із тобою наступний крок, я хочу, щоб ти дещо для мене зробив. Я хочу, щоб ти повірив... хоч на хвилину повірив у цю легенду. Повірив, що невдовзі зазирнеш у сходовий колодязь, що стрімко опускається на сотні футів униз, до одного з найцінніших втрачених скарбів людства.
У Ленґдона запаморочилося в голові. Йому дуже хотілося повірити своєму старому приятелеві, та він не міг.