Дэн Браун – Цифрова Фортеця (страница 47)

— А може, то просто Стретморові закортіло на зорі подивитися?

— Джаббо, я не збираюся з тобою жарти жартувати!

— Добре, добре, — пробурчав він, спираючись на лікоть. — Може, там закоротило генератор. Як тільки я тут закінчу, то сходжу до шифровідділу і...

— А аварійне живлення? — настійливо спитала Мідж. — Якщо генератор згорів, то чому не працює аварійне живлення?

— Не знаю. Можливо, Стретмор і досі ганяє «Транскод», і той споживає все аварійне живлення. На решту устаткування просто не вистачає напруги.

— Чому ж він тоді не зупиняє його роботу? Може, це через вірус? Ти раніше казав щось про вірус.

— Трясця твоїй матері, Мідж! — вибухнув Джабба. — Я ж тобі казав, що в шифрувальному відділі вірусів бути не може! Ти вже дістала своїм параноїчним страхом!

Потойбіч лінії запала довга тиша.

— О Мідж, вибач телепня, — стурбовано проворкотів Джабба. — Я тобі все поясню. — Його голос напружився. — По-перше, ми маємо «Лабети» — буквально жоден вірус не зможе крізь них проскочити. По-друге, якщо сталася відмова в мережі живлення, то апаратна проблема, механічна. Віруси не переривають живлення електрострумом, вони нападають на програмне забезпечення та дані. Що б там не відбувалося тепер у шифровідділі, воно жодним чином не пов’язане з вірусом.

Мовчанка.

— Мідж, ти мене слухаєш?

Відповідь Мідж була холодною, як крига.

— Джаббо. Я — на роботі. І я не збираюся вислуховувати, як на мене гримають за те, що я її виконую. Коли я телефоную запитати, чому устаткування вартістю в мільярди доларів поринуло в темряву, то я сподіваюся на професійну відповідь.

— Слухаюся, пані.

— Вистачить простого «так» чи «ні». Чи існує можливість того, що проблема в шифрувальному відділі пов’язана з вірусом?

— Мідж... я ж тобі вже сказав.

— Так чи ні. Може до «Транскоду» потрапити вірус?

Джабба зітхнув:

— Ні, Мідж. Не може. Це абсолютно неможливо.

— Дякую.

Комп’ютерник удавано хихотнув і спробував розрядити напруження.

— Окрім одного випадку: якщо Стретмор сам не створить вірус і не підкине його до «Транскоду» в обхід фільтрів.

Мідж спантеличено замовкла. А коли озвалася, то в її голосі з’явилися зловісні нотки:

— Кажеш, Стретмор може обійти «Лабети?»

Джабба зітхнув:

— Я пожартував, Мідж. — Але він зрозумів, що вже було пізно.

РОЗДІЛ 62

Командир та Сюзанна стояли біля зачиненого люка й сперечалися — що робити далі.

— Там, унизу, — мертвий Філ Картукян, — наполягав Стретмор. — Якщо ми викличемо допомогу, тут зчиниться безлад.

— То що ж ви пропонуєте? — сердито спитала Сюзанна, якій хотілося одного — якомога швидше забратися звідси.

Стретмор на мить замислився.

— Не питайте мене, як це сталося, — сказав він, поглянувши на замкнений люк, — Але схоже, ми щойно — і мимоволі — знайшли й нейтралізували Північну Дакоту. — Він ошелешено похитав головою. — Нам дуже пощастило, мушу вам сказати. — Здавалося, він і досі не міг усвідомити, що Ґейл був утаємничений у план Танкадо. — Як на мене, пароль Ґейла схований десь у його терміналі або вдома. Але хоч так, хоч сяк, а він потрапив у пастку.

— Чому б тоді не викликати охоронців будівлі, щоб вони відвезли його куди слід?

— Ще не час, — відповів Стретмор. — Якщо інженери-системники виявлять статистику про оцей нескінченний прогін, у нас з’явиться купа нових проблем. Я хочу знищити всі сліди «Цифрової фортеці» ще до того, як ми відчинимо двері.

Сюзанна неохоче кивнула. Це був гарний план. Коли охоронці витягнуть Ґейла з підвалу і звинуватять його у вбивстві Картукяна, він, скоріш за все, почне погрожувати, що розповість усьому світу про «Цифрову фортецю». Та всі речові докази на той момент вони вже знищать — і Стретмор буде клеїти дурня: нескінченний прогін? незламний алгоритм? — який абсурд! Хіба Ґейл не чув про принцип Берґовського?

— Ось що нам треба зробити. — І Стретмор спокійно виклав свій план. — Ми знищуємо листування Ґейла з Танкадо, усі записи про те, що я обійшов фільтри, усі системні аналізи, зроблені Картукяном, дані оперативного монітора — все-все. «Цифрова фортеця» зникає. Її ніколи тут не було. Ми знищуємо пароль Ґейла й молимо Бога, щоб Девід знайшов ту копію пароля, яку мав Танкадо.

«Девід», — промайнуло в Сюзанниній голові, але вона відразу ж витіснила думку про коханого зі своєї свідомості. Бо мусила зосередитися на поточній справі.

— Я займуся лабораторією системної безпеки, — сказав Стретмор. — Статистикою оперативного монітора, статистикою впливу мутацій, активними блоками. А ви займіться блоком № 3. Зітріть усі електронні повідомлення Ґейла. Усі записи про його листування з Танкадо, усе, де згадується про «Цифрову фортецю».

— Гаразд, — відповіла Сюзанна, зосереджуючись на завданні. — Я зітру увесь жорсткий диск Ґейла. І все переформатую.

— Ні! — жорстко заперечив Стретмор. — Цього робити не треба. Скоріш за все, свою копію пароля Ґейл сховав десь там. Вона мені потрібна.

Сюзанна ошелешено роззявила рота.

— Вам потрібен пароль? А я гадала, що суть завдання — цей пароль знищити!

— Правильно. Але мені потрібна копія. Я хочу зламати цей бісів файл і поглянути на програму Танкадо.

Сюзанна поділяла цікавість шефа, але інтуїція підказувала, що відмикання алгоритму «Цифрової фортеці» — то не мудрий крок, хоч як цікаво це не було б. Наразі ця вбивча програма була надійно замкнена у своєму склепі й абсолютно нешкідлива. Як тільки ж він її розшифрує...

— Командире, а чи не буде краще для всіх нас просто...

— Мені потрібен пароль, — відказав Стретмор.

Сюзанна мала визнати, що відтоді, як уперше почула про «Цифрову фортецю», вона відчувала певний суто науковий інтерес до того, як Танкадо примудрився створити її. Саме її існування суперечило найфундаментальнішим правилам криптографії. Сюзанна зміряла командира поглядом.

— Ви знищите цей алгоритм відразу ж після того, як ми побачимо його?

— Безслідно.

Сюзанна нахмурилася. Вона розуміла, що пароль Ґейла знайдеться не відразу. Виявляти довільний пароль на одному з жорстких дисків блоку № 3 було приблизно те саме, що шукати загублену шкарпетку в спальні завбільшки з Техас. Комп’ютерний пошук дає результати лише тоді, коли ти знаєш, що шукаєш. А цей пароль був довільний. Однак, на щастя, шифрувальний відділ часто мав справу з довільним матеріалом, тож Сюзанна й кілька її колег розробили складний процес, відомий як неузгоджений пошук. Його суть полягала в тому, що комп’ютеру ставили завдання дослідити кожен ланцюжок символів на його жорсткому диску, звірити кожен ланцюжок із величезним словником, і позначити ті з ланцюжків, що видадуться йому безглуздими або довільними. Постійне уточнення параметрів — то була непроста робота, але здійсненна.

Сюзанна знала, що завдання з виявлення пароля випало саме їй цілком логічно. Вона зітхнула, сподіваючись, що їй не доведеться про це пожалкувати.

— Якщо все піде як слід, то це займе в мене приблизно півгодини.

— Тоді — берімося за роботу, — сказав Стретмор. Поклавши руку Сюзанні на плече, він повів її крізь темряву до блоку № 3.

А над ними крізь купол виднілося неозоре зоряне небо. «Цікаво, чи бачить Девід у Севільї ці самі зірки?» — подумалося Сюзанні.

Коли вони наблизилися до масивних скляних дверей блоку № 3, Стретмор стиха вилаявся. Клавіатура замка на дверях не світилася, а значить, відімкнути їх було неможливо.

— От зараза, — вилаявся він. — Я й забув, що немає струму.

Він уважно обдивився ковзні двері і вперся долонями у скло. А потім натиснув на них убік, намагаючись штовхнути в пазах і відчинити. Та його спітнілі руки ковзнули по склу. Він витер їх об брюки і спробував ще раз. Тепер двері посунулися й відчинилися на тоненьку шпарину.

Сюзанна, побачивши ознаки прогресу, стала позаду шефа й теж узялася штовхати. Двері відчинилися приблизно на дюйм, їх вдалося на якусь мить утримати, але протидія пневматичного тиску була надто великою — двері пружно смикнулися назад і замкнулися знову.

— Стривайте, — зупинила Стретмора Сюзанна і стала попереду нього. — А тепер попробуймо знову.

І вони щосили налягли на двері. І знову ті розчинилися приблизно на дюйм. Із блоку № 3 виринув слабкий промінчик блакитного світла; термінали були й досі увімкнені: вони вважалися критично важливими для роботи «Транскоду», і тому на них подавалося аварійне живлення.

Упершись носками балеток у підлогу, Сюзанна натиснула сильніше. І двері поволі поповзли. Стретмор змінив положення, щоб узятися зручніше. Ухопившись руками за одвірок лівої половини ковзних дверей по центру, він тягнув їх на себе, а Сюзанна штовхала праву половину в протилежному напрямку. І двері почали розходитися, хоча надзвичайно важко й повільно. Ось їхні половинки розділилися вже на цілий фут.

— Не відпускайте! — кинув Стретмор, сопучи від натуги. — Іще трохи.

І вони сильніше налягли на двері.

Сюзанна ступила вбік і вставила в отвір плече. І знову стала штовхати двері, тепер уже під зручнішим кутом. Двері натужно опиралися, немов живі.

Не встиг Стретмор її зупинити, як тендітна Сюзанна вже прослизнула в отвір. Шеф запротестував, але вона його не слухала, бо їй хотілося якомога швидше забратися геть із шифровідділу. Сюзанна знала Стретмора досить добре, щоб розуміти: вона нікуди не піде доти, поки не знайде пароль Ґейла.