Дэн Браун – Цифрова Фортеця (страница 27)
— Як так? Чому?
На обличчі Стретмора з’явився винуватий вираз, і він заспокійливо всміхнувся.
— Із Девідом усе гаразд. Просто я перестраховуюся.
А за тридцять футів від того місця, де вони розмовляли, Ґреґ Ґейл, невидимий крізь одностороннє поляроїдне скло, стояв біля Сюзанниного термінала. Екран її монітора був чорний. Ґейл поглянув на шефа із Сюзанною. А потім засунув руку в кишеню, видобув маленьку каталожну картку й прочитав її.
Ще раз пересвідчившись, що Сюзанна досі розмовляє зі Стретмором, Ґейл обережно натиснув на п’ять кнопок на клавіатурі її комп’ютера. За секунду екран ожив і засвітився.
«Класно!» — хихикнув Ґейл.
Викрадення конфіденційних кодів у блоці № 3 виявилося для Ґейла досить легкою справою. Кожен термінал мав однакову зовнішню клавіатуру. Одного разу Ґейл узяв свою клавіатуру додому і вмонтував у неї мікросхему, яка записувала кожен натиск на клавішу, а потім прийшов на роботу раніше за інших і підмінив чужу клавіатуру своєю, модифікованою. І став чекати. Наприкінці дня він знову поміняв клавіатури й вивчив інформацію, записану мікросхемою. Попри те, що вона реєструвала мільйони натискань, знайти код доступу було дуже легко: перше, що робить шифрувальник, прийшовши на роботу, — вводить конфіденційний код для розблокування свого термінала. Ця обставина значно полегшила Ґейлу роботу: п’ять символів конфіденційного коду завжди були першими.
«Яка іронія», — подумав Ґейл, витріщившись у Сюзаннин монітор. Він викрав ці коди просто так, для забави. А тепер радів із того: програма на екрані Сюзанниного комп’ютера заінтригувала його.
Він трохи постояв, міркуючи. Програма була написана мовою LIMBO, яку він не знав досконало. Утім, просто поглянувши на неї, Ґейл міг з упевненістю сказати одне: то не була
Слідопит здійснює пошук...
— «Слідопит»? — уголос здивувався Ґейл. — І що ж він шукає?
Йому стало тривожно. Якусь хвилину він посидів, вдивляючись в екран, а потім вирішив, що робити.
Ґейл достатньо знав про мову LIMBO, бо в ній використовувалося багато запозичень із двох інших мов програмування — С та Pascal, у яких він розбирався із заплющеними очима. Зиркнувши вбік і знову переконавшись, що Стретмор та Сюзанна й досі розмовляють, Ґейл вдався до імпровізації. Він ввів кілька модифікованих команд із мови Pascal і натиснув клавішу RETURN. І статусне вікно програми-«слідопита» зреагувало точнісінько так, як він і сподівався.
Скасувати пошук?
Він швидко надрукував: ТАК. І за секунду комп’ютер пискнув.
Пошук скасовано
Ґейл самовдоволено всміхнувся. Щойно термінал послав програмі-«слідопиту» наказ на передчасне самознищення.
Що б там Сюзанна не шукала, їй доведеться повторити свій пошук.
Замітаючи сліди, Ґейл вправно прокрався до реєстру діяльності системи і знищив команди, які щойно ввів. А після цього знову встановив конфіденційний код Сюзанни.
Монітор згас.
Коли Сюзанна Флетчер повернулася до блоку
РОЗДІЛ 30
«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік від майдану Пуерта де Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, то ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.
— Може, вам піднести багаж, сеньйоре?
— Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.
Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.
— Як скажете, сеньйоре. — Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.
Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи — лицарські обладунки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.
За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.
— Чим можу служити, сеньйоре? — поцікавився він помітно шепелявим голосом, оглядаючи Девіда з ніг до голови.
Бекер відповів іспанською:
— Мені треба поговорити з Мануелем.
Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.
— Сі, сі, сеньйор. Мануель — це я. Що ви хотіли?
— Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви...
Помахом руки консьєрж перервав Девіда і знервовано окинув поглядом вестибюль.
— Чому б вам не підійти ближче? — Він підвів Бекера до краю конторки й майже пошепки сказав: — А тепер кажіть, чим я можу вам допомогти?
Бекер відповів, теж стишивши голос.
— Мені треба поговорити з його супутницею, із якою, наскільки мені відомо, вечеряє ваш пожилець. Її звати Рочіо.
Консьєрж різко ввібрав повні легені повітря й підкотив очі, зображаючи приголомшення.
— О-о-о, Рочіо — це прекрасне створіння...
— Мені треба побачитися з нею негайно.
— Але ж, сеньйоре, вона з клієнтом.
— Це вкрай важливо, — винувато пояснив Бекер. «Справа національної безпеки», — пригадалися йому слова Стретмора.
Консьєрж похитав головою.
— Це неможливо. Може, ви залишите...
— Це лише на хвилину, не більше. Вона в ресторані?
Консьєрж похитав головою.
— Наш ресторан зачинився півгодини тому. Боюся, що Рочіо пішла відпочивати з клієнтом. Якщо ви бажаєте залишити повідомлення, я його передам їй завтра вранці. — І кивнув на поличку з пронумерованими шухлядами позаду себе.
— Та я б просто зателефонував до її номера і...
— Прошу вибачення, — перервав його Мануель, і Девід відчув, як випаровуються залишки його ввічливості. — Наш готель дотримується суворих правил стосовно конфіденційності клієнтів.
Та Бекер не збирався чекати десять годин, поки товстун спуститься зі своєю повією на сніданок.
— Зрозуміло, — мовив Бекер. — Перепрошую, що потурбував.
Обернувшись, він пішов назад до вестибюля. І рушив до розсувного столика з вишневого дерева, який впав йому в око, коли він заходив. Там лежало чимало поштових карток готелю «Альфонсо XIII», бланки, ручки й конверти. Бекер запечатав чистий аркуш паперу в конверт і написав на ньому єдине слово «Рочіо». А потім повернувся до консьєржа.
— Вибачте, що знову вас турбую, — винувато мовив Девід, наближаючись до Мануеля. — Це, мабуть, глупство з мого боку, але мені дуже хотілося передати Рочіо, як мені сподобалася наша зустріч кілька днів тому. Мабуть, я все ж таки залишу їй повідомлення. — І з цими словами Бекер поклав конверт на конторку.
Консьєрж поглянув на конверт і подумки пирхнув: «Іще один схиблений закоханий гетеросексуал, — подумав він. — От морока!»
Він поглянув на Девіда і всміхнувся.
— Ну аякже, пане...
— Буісан, — підказав Бекер. — Міґель Буісан.
— Аякже. Я потурбуюся, щоб Рочіо отримала цей конверт завтра вранці.
— Дякую. — Бекер усміхнувся й обернувся, щоб піти.
Консьєрж, ретельно вивчивши спину Бекера, підняв конверт із конторки й повернувся до полиці з понумерованими щілинами позад себе. Як тільки він опустив конверт в одну зі щілин, Бекер крутнувся й востаннє поцікавився:
— А де тут можна спіймати таксі?
Консьєрж на мить відволікся від схожих на шпаківні ящичків і відповів. Та Бекер вже не слухав його пояснення. Він чітко розрахував час. Рука консьєржа саме відірвалася від ящика під номером 301.
Бекер подякував і повільно побрів шукати ліфт.