Дэн Браун – Точка Обману (страница 83)

— Так от поверх чого ми стоїмо на якорі! — здивовано мовила Рейчел.

Толланд мусив погодитися, що зображення і справді було моторошним. На поверхні вируюча вода мала блакитнуватий відтінок, але що далі вниз, то більш загрозливого червоного кольору вона набувала у міру підвищення температури води. А біля самого дна, на глибині приблизно однієї милі, вирував розпечено-червоний коловорот.

— Оце і є мегаплюм, — пояснив Толланд.

— Схоже на підводний смерч, — похмуро зазначив Коркі.

— Так, бо принцип той самий. Океани зазвичай холодніші та щільніші поблизу дна, але тут динаміка цілком зворотна. Глибока вода нагріта й легша, тому вона і піднімається на поверхню. А поверхнева вода важча, і тому вона гігантською спіраллю опускається вниз, заповнюючи порожнечу. Тому і виникають такі обертальні течії в океані. Велетенські вири.

— А що то за велетенська гуля на дні? — поцікавився Коркі, показуючи на пласку ділянку дна, де, наче бульбашка, вивищувався великий куполоподібний курган. Вир гарячої води крутився просто над ним.

— Це купол магми, — пояснив Толланд. — Крізь нього лава витискується на океанське дно.

— Як велетенський прищ, — кивнув Коркі.

— Образно кажучи, так.

— А якщо він лусне?

Толланд насупився, пригадавши відоме виверження мегаплюму 1986 року, яке сталося поблизу підводного хребта Хуан-де-Фука. Тоді тисячі тонн магми, розпеченої до температури тисяча двісті градусів за Цельсієм, водномить вихлюпнулися в океан, миттєво збільшивши інтенсивність мегаплюму. Коли вир швидко рушив угору, поверхневі течії різко пришвидшилися. Про те, що трапилося потім, Толландові того вечора не хотілося розповідати товаришам.

— Атлантичні куполи магми не лускаються, — пояснив Толланд. — Холодна вода, що циркулює поблизу такого кургану, безперервно охолоджує земну кору і змушує її затвердівати; таким чином, магма надійно утримується під товстою кіркою скелястої породи. Урешті-решт лава внизу холоне і спіралі зникають. Загалом, мегаплюми не становлять значної небезпеки.

Коркі сказав, тицьнувши пальцем у пошарпаний журнал, що лежав біля комп’ютера:

— Отже, по-твоєму, «Саєнтіфік Амерікен» друкує наукову фантастику?

Толланд побачив обкладинку і невдоволено поморщився. Мабуть, його хтось недавно витяг з архіву старих журналів, що зберігався на борту «Гої». То був примірник за лютий 1999 року. На обкладинці якийсь художник зобразив супертанкер, що безпорадно і безладно обертався, потрапивши у величезний океанський вир. Під малюнком виднівся заголовок: Мегаплюми — гігантські вбивці, що з’являються з глибин?

Толланд посміхнувся, мовляв — дурниці.

— Абсолютно недоречне і неадекватне уявлення. Та стаття стосується мегаплюмів у зонах землетрусів. Кілька років на них базувалася популярна теорія, що пояснювала феномен Бермудського трикутника, де зникали кораблі. Суто теоретично, якщо на океанському дні трапляється якийсь геологічний катаклізм — який у наших краях є явищем нечуваним, — то дійсно: купол магми може тріснути і утвориться вир, достатньо великий і сильний, щоб... ну... самі розумієте...

— Ні, не розуміємо, — сказав Коркі.

Толланд знизав плечима.

— Щоб піднятися на поверхню.

— Неймовірно. Я такий радий, що ти привіз нас сюди!

Увійшла Ксавія з якимись паперами в руках.

— Милуєтеся мегаплюмом?

— Аякже, — саркастично погодився Коркі. — Майк нам щойно пояснив, що коли той маленький пагорбок трісне, то всі ми понесемося по спіралі у велику стічну трубу.

— Стічну трубу? — холодно посміхнулася Ксавія. — Скоріше у гігантський океанський унітаз.

А на палубі «Гої» пілот гелікоптера не зводив очей з екрана радара. Як пілоту-рятувальнику, йому часто доводилося бачити людей, охоплених страхом; Рейчел Секстон явно чогось боялася, коли просила його пильнувати непрошених гостей на «Гою».

«А яких же непрошених гостей вона побоюється?» — здивовано подумав він.

Наскільки пілот міг бачити, в радіусі десяти миль у всіх напрямках — ні на морі, ні в повітрі — не було нічого незвичного. Ось з’явився і зник риболовецький човен на відстані восьми миль. Ось якийсь випадковий літак черкнув крилом поле покриття радара, а потім зник у невідомому напрямі.

Пілот зітхнув і перевів погляд на поверхню океану, яка вирувала довкола судна. Створювалося досить химерне і лячне враження — немов летиш на всіх парах, але водночас стоїш на якорі.

І він знову почав пильно вдивлятися в екран.

105

А на борту «Гої» Толланд знайомив Ксавію з Рейчел. Морський геолог ніяк не могла вийти зі стану збентеження через присутність на борту корабля знаменитостей. Окрім того, поспіх, з яким Рейчел квапилася виконати тести і якомога скоріше вшитися геть, іще більше нервував Ксавію.

«Ну ж бо, Ксавіє, — подумки прохав її Толланд. — Нам потрібно знати все».

І ось Ксавія заговорила — голосом скутим та ніяковим.

— У своєму документальному фільмі ти, Майкле, заявив, що ці маленькі металеві вкраплення в камені можуть утворитися лише в космосі.

Толланд аж здригнувся від тривожного передчуття. Хондри утворюються лише у космосі. Саме це мені сказали представники НАСА.

— Але згідно з цими нотатками, — сказала Ксавія, піднявши догори сторінки зі статтею, — це не зовсім правильно.

— А я кажу, що правильно! — вибухнув Коркі Марлінсон.

Ксавія скептично скривилася і помахала аркушами.

— Минулого року один молодий геолог на ім’я Лі Поллок використовував новий різновид морського робота для взяття проб донних порід у глибоководному районі Тихого океану, а саме в Маріанській западині, і витяг один камінець. Цей камінь мав геологічну особливість, якої він досі не зустрічав серед земних; порід. І ця особливість полягала в наявності чогось на кшталт хондр. Він назвав їх «плагіоклазові стресові вкраплення» — малесенькі бульбашки металу, якої, вочевидь, утворилися під час різкого зростання тиску на океанських глибинах. Доктор Поллок був вражений знахідкою цих металевих вкраплень в океанській скельній породі і склав унікальну теорію для пояснення їх присутності.

Коркі невдоволено пробурчав:

— А що йому ще залишалося робити?!

Ксавія проігнорувала його.

— Доктор Поллок припустив, що цей камінь утворився в по-надглибокому океанічному середовищі, де екстремальний тиск спричинився до перетворення початкової породи шляхом сплавлення абсолютно різних несумірних металів.

Толланд замислився над почутим. Маріанська западина, завглибшки сім миль, була одним з останніх малодосліджених регіонів планети. На таку глибину намагалися опуститися лише кілька апаратів-роботів, та й ті зламалися задовго до того, як досягли дна. Тиск води в цій западині був страшним — неймовірні вісімнадцять тисяч фунтів на квадратний дюйм, у порівнянні з всього-на-всього чотирнадцятьма фунтами на океанській поверхні. Океанографи й досі мали нечітке уявлення про геологічні процеси, що відбуваються на такій глибині.

— Тож Поллок вважає, ніби Маріанська западина здатна виробляти камені з хондроподібними вкрапленнями? — спитав Толланд.

— Ця теорія досить непевна і нечітка, — відповіла Ксавія. — Вона навіть опублікована ніколи не була. Я випадково наштовхнулася в Інтернеті на особисті нотатки Поллока, коли досліджувала взаємодію рідин та кам’яних порід для нашої майбутньої програми, присвяченої мегаплюмам. Інакше я про неї так нічого б і не дізналася.

— Ця теорія ніколи не була опублікована, — втрутився в розмову Коркі, — тому що вона просто сміховинна. Для утворення хондр потрібна висока температура. Тиск води ніяк не може переінакшити кристалічну структуру каменю.

— Тиск, між іншим, є найбільшим чинником, що спричиняє геологічні зміни на нашій планеті, — огризнулася Ксавія. — А як щодо такої «дрібнички», як метаморфічна порода? Це ж геологія для початківців.

Коркі невдоволено скривився.

Толланд зрозумів, що Ксавія має рацію. Хоча висока температура і відігравала роль у декотрих аспектах метаморфічної геології землі, більшість метаморфічної породи утворилася через екстремальний тиск. Хоч би яким неймовірним це не здавалося, камені глибоко в земній корі зазнавали такого тиску, що більше скидалися на желеподібну масу, а не на тверду породу. Вони ставали еластичними і при цьому зазнавали хімічних змін. Але все одно теорія доктора Поллока здавалася притягнутою за вуха.

— Ксавіє, — озвався Толланд. — Я ще ніколи не чув, щоб лише тиск води міг змінити хімічний склад скельної породи. Ти геолог. Що ти на це скажеш?

— Так, — відповіла Ксавія, гортаючи свої нотатки. — Схоже, що вода і справді не є єдиним чинником. — Вона знайшла цитату з Поллока. — «Океанічна кора в Маріанській западині, яка й так перебуває під величезним гідростатичним тиском, може зазнати подальшого стиснення в результаті впливу тектонічних сил у зонах розломів».

«Аякже», — подумав Толланд. Маріанська западина, окрім того що на неї тисне стовп води сім миль заввишки, є ще й зоною розлому, тобто лінією стиснення, де зіштовхнулися одна з одною Тихоокеанська та Індійська геологічні плити. Сукупний тиск міг сягати екстремальних величин, тому навіть якщо там і були хондри, то шанси на їх знаходження майже дорівнювали нулю через те, що цей регіон був віддаленим та небезпечним для дослідників.

А Ксавія продовжувала читати:

— «Сукупний гідростатичний та тектонічний тиск потенційно міг перевести кору в еластичний або навіть напіврідкий стан, таким чином дозволивши легшим елементам сплавитися в хондроподібні утворення, існування яких вважалося можливим лише в космосі.