Дэн Браун – Точка Обману (страница 81)

— Поки що нічого. Але цим хлопцям можна довіряти, і, схоже, вони ні на частку секунди не сумніваються, що Секстон приймає майбутні «відкати» від фонду «Космічний кордон». Тому я й зателефонувала тобі. Знаю, я сама казала, що ця ідея абсурдна. Марджорі Тенч як джерело інформації має вигляд украй сумнівний, але наші хлопці... Не знаю, але, можливо, ти захочеш поговорити з ними перед тим, як зустрінешся з сенатором?

— Якщо вони такі переконані, то чому не оприлюднили цю інформацію? — спитала Габріель навіть агресивніше, аніж збиралася.

— Вони не мають стовідсоткових доказів. Вочевидь, сенатор добре вміє замітати сліди.

«І не лише він, а й багато інших політиків», — подумки додала Габріель.

— Нічого конкретного там немає, Йоландо. Я ж казала тобі: сенатор зізнався, що брав гроші, але ці суми в межах дозволеного.

— Я знаю, що він сказав це тобі, і я не збираюся стверджувати, що розрізняю, де тут правда, а де — брехня. Я просто визнала за обов’язок зателефонувати тобі, бо раніше сказала, що Тенч не можна довіряти. Але тепер виявилося, що не одна Тенч вважає, ніби сенатор незаконно бере гроші. Оце й усе.

— А хто ці репортери? — спитала Габріель і відчула, як у ній несподівано закипає гнів.

— Не можу назвати їхні імена по телефону. Але можу організувати зустріч. Це кмітливі хлопці. Добре знаються на законодавстві, в частині, що регулює фінансування виборчих кампаній. — Йоланда на мить завагалася, а потім продовжила: — Знаєш, вони навіть вважають, що сенаторові конче потрібна готівка, бо він... він фактично банкрут.

І в тиші офісу Габріель почулося відлуння хрипкого голосу Тенч. Після смерті Кетрін він розтринькав велику частину її спадку на невдалі інвестиції, предмети розкоші та на забезпечення своєї перемоги на попередніх партійних виборах. Півроку тому ваш кандидат був банкрутом.

— Наші хлопці хотіли б з тобою поговорити, — сказала Йоланда.

«Ще б пак», — подумала помічниця сенатора.

— Я зателефоную тобі пізніше.

— У тебе такий голос, наче ти на когось зла.

— На тебе ніколи, Йоландо. Ніколи.

І Габріель натиснула на кнопку.

Охоронець, який дрімав у кріслі біля входу до апартаментів сенатора в житловому комплексі Вестбрук, аж підскочив, розбуджений дзвінком свого мобільного, телефону. Протерши очі, він видобув телефон із куртки.

— Слухаю?

— Оуене, ти? Це Габріель.

— А, привіт, — сказав він, упізнавши її голос.

— Мені треба негайно поговорити з сенатором. Ти не міг би постукати йому у двері? Бо його номер і досі зайнятий.

— Та вже ж начебто й пізно...

— Він не спить. Я це точно знаю, — мовила Габріель занепокоєно. — Справа надзвичайно термінова.

— Як? Іще одна?

— Та ні. Та сама. Просто скажи, хай відповість на мій дзвінок, Оуене. Є дещо, про що мені терміново потрібно у нього спитати.

Охоронець зітхнув і підвівся.

— Ну гаразд, гаразд. Я постукаю в двері. — Він потягнувся і рушив до дверей апартаментів сенатора. — Але я роблю це лише тому, що він похвалив мене за те, що я тебе впустив до нього минулого разу. — І охоронець підняв стиснутий кулак, щоб гепнути в двері.

— Що ти сказав? — ошелешено спитала Габріель.

Кулак охоронця зупинився на півдорозі.

— ...сенатор похвалив мене за те, що я впустив тебе до нього минулого разу. Ти мала рацію. З цим не виникло проблем.

— Ви з сенатором про це говорили? — здивовано спитала Габріель.

— Так. А що тут такого?

— Та нічого, просто я подумала...

— Утім, це мало якийсь дивний вигляд. Сенатор не одразу пригадав, що ти заходила. Напевне, хильнув трохи зайвого з хлопцями.

— А коли ви розмовляли, Оуене?

— Одразу, як ти пішла. Щось не так?

Габріель на мить замовкла.

— Та ні... ні, все нормально. Знаєш, я подумала, може, і справді не треба турбувати зараз сенатора. Я спробую додзвонитися до нього по стаціонарному телефону, а якщо не вийде, то я знову тобі зателефоную і ти постукаєш у двері.

Охоронець закотив очі.

— Як скажете, міс Еш.

— Дякую, Оуене. Вибач, що потурбувала.

— Та які проблеми. — Охоронець вимкнув телефоні і, плюхнувшись у крісло, знову захропів.

А Габріель стояла мовчки у своєму офісі, не вимикаючи телефону. Секстон знає, що я заходила, але нічого мені не каже.

Сюрреалістична загадковість сьогоднішньої ночі дедалі згущувалася. Габріель умить пригадала дзвінок сенатора, коли вона була у студії Ей-бі-сі. Сенатор ошелешив її несподіваним зізнанням у тому, що зустрічався з представниками космічних компаній і брав у них гроші. Його чесність повернула її до нього. їй навіть стало трохи соромно. Але тепер виявилося, що то була зовсім не шляхетність з боку сенатора.

«Чисті гроші, — сказав Секстон. — Абсолютно легальні».

Раптом усі підозри і лиховісні передчуття стосовно сенатора сколихнулися і знову піднялися на поверхню.

А біля будинку несамовито сигналило таксі.

103

З капітанського містка «Гої» — плексигласового куба, розташованого на висоті двох рівнів над основною палубою, — Рейчел мала 360-градусну панораму прилеглої океанської поверхні. То була бентежна картина. Вона зиркнула на неї лише один раз, а потім постаралася заблокувати її у своїй свідомості і зосередити увагу на поточній справі.

Пославши Коркі й Толланда на пошуки Ксавії, Рейчел приготувалася вийти на контакт з Пікерінгом. Вона обіцяла директорові подзвонити одразу ж після прибуття і дуже хотіла почути, про що ж Пікерінг дізнався під час своєї зустрічі з Марджорі Тенч.

Встановлена на «Гої» цифрова система зв’язку «Шинком-2100» була приладом, у якому Рейчел розбиралася непогано. Вона знала, що коли її дзвінок буде коротким, то його ніхто не перехопить.

Набравши номер приватного телефону Пікерінга, вона притиснула слухавку до вуха і стала чекати. Рейчел сподівалася, що директор відповість після першого ж гудка. Та гудок ішов за гудком, але ніхто не відповідав.

Шість гудків. Сім. Вісім...

Рейчел поглянула крізь скло на темний океан, і ці тривожні гудки тільки додали страху перед водними глибинами.

Дев’ять гудків. Десять! Відповідай, нумо!

Вона стала походжати туди-сюди. Що трапилося? Пікерінг завжди носив цей телефон з собою і недвозначно попросив Рейчел передзвонити йому.

Через п’ятнадцять гудків Рейчел поклала слухавку.

Зі зростаючим почуттям тривоги вона знову підняла її і знову набрала номер.

Чотири гудки. П’ять гудків.

Де ж він є?

Нарешті на лінії клацнуло. Рейчел відчула приплив полегшення, але радість її була нетривалою. На лінії нікого не було. Тільки тиша.

— Алло? — гукнула вона. — Директоре, ви мене чуєте?

Почулося три швидкі клацання.

— Алло? — знову гукнула Рейчел.

Раптом їй у вухо вдарив заряд електричної статики, заглушивши лінію. В голові заболіло, і вона різко відірвала слухавку від вуха. Статичний заряд зник так само несподівано, як і виник. А потім почулася серія пульсуючих сигналів, що повторювалися з півсекундним інтервалом. Розгубленість Рейчел змінилася на чітке розуміння. А розуміння одразу ж змінилося на страх.

Чорт!