Дэн Браун – Точка Обману (страница 6)
Серце Рейчел мало не зупинилося. Навіть на відстані півкілометра вона безпомилково впізнала блакитний корпус модифікованого «Боїнг-747».
— Отже, наша зустріч відбудеться на борту...
— Так, пані. Бо то його дім, коли він не вдома.
Рейчел прикипіла поглядом до гігантського літака. Цей знаменитий літальний апарат був позначений військовим кодом VC-25-A, хоча решта світу знала його під іншою назвою: ВПС-1.
— Схоже, ваша зустріч відбудеться сьогодні у новій машині, — сказав пілот і кивнув на цифри, що виднілися на хвості «боїнга».
Рейчел задумливо кивнула. Мало хто з американців знав, що насправді було два ВПС-1: двійко ідентичних спеціально обладнаних «Боїнг-747-200Bs» — один із хвостовим номером 28000, а другий — 29000. Обидва літаки мали крейсерську швидкість 600 миль на годину і були обладнані устаткуванням для доза-правлення у повітрі, що забезпечувало їм практично необмежену дальність польоту.
Після приземлення гелікоптера на смугу біля президентського літака Рейчел збагнула, чому ВПС-1 часто називали «резервом» головнокомандувача. Бо ця машина і справді мала лячний вигляд.
Коли президент літав до інших країн на зустріч з главами держав, він часто висловлював бажання, щоб ця зустріч — з міркувань безпеки — відбувалася на злітно-посадковій смузі на борту його літака. Хоча безпека й справді була одним з міркувань, але іншим, не менш важливим моментом було бажання здобути фору в перемовинах шляхом звичайнісінького залякування. Візит до ВПС-1 був набагато більш лячним, аніж будь-яке відвідування Білого дому. Вздовж фюзеляжу тягнувся напис літерами шість футів заввишки: СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ. Якось одна жінка — член англійського кабінету міністрів — дорікнула президентові Річарду Ніксону, що запросити її на борт ВПС-1 було все одно, що вимахувати у неї перед носом своїм чоловічим достоїнством. Після цього екіпаж дав літакові жартівливе прізвисько «Великий Дік», бо Дік, зменшувальне від Річард, означало також чоловічий прутень.
— Доброго ранку, міс Секстон. — Біля гелікоптера матеріалізувався вдягнений у куртку агент секретної служби і відчинив їй двері. — Президент чекає на вас.
Рейчел вийшла з вертушки і поглянула вгору, на крутий трап, що вів до здоровенного корпусу літака. «До цього літаючого фалоса», — подумала вона. Колись їй розповідали, що летючий «Овальний кабінет» має понад чотири тисячі квадратних футів внутрішньої площі, включно з чотирма окремими приватними спальнями, койками для двадцяти шести членів екіпажу та двома бортовими кухнями, здатними забезпечити їжею п’ятдесят осіб.
Піднімаючись східцями, Рейчел відчувала, що агент секретної служби мало не наступає їй на п’яти, спонукуючи поквапитися. Високо вгорі виднівся розчинений люк пілотської кабіни, схожий на невеличкий отвір у тілі велетенського сріблястого кита. Ступивши на затемнений сходовий майданчик, жінка відчула, як її впевненість у собі почала швидко згасати.
На майданчику агент спецслужби ввічливо взяв її під руку і повів напрочуд вузьким коридором. Потім вони повернули праворуч, пройшли трохи вперед — і опинилися у просторому розкішному салоні. Рейчел одразу ж упізнала його, бо неодноразово бачила на фото.
— Залишайтесь тут, — сказав спецагент і зник.
Рейчел стояла сама у знаменитому передньому салоні ВПС-1 із дерев’яними панелями. Це приміщення використовували для зустрічей і відпочинку великих цабе, а також, вочевидь, для того, щоб до смерті лякати пасажирів, котрі вперше сюди потрапляли. Салон займав усю ширину літака — як і товсте килимове покриття. Умеблювання вражало бездоганністю: обшиті вичиненою кінською шкірою крісла, розставлені довкола ділового кленового столу; поліровані мідні торшери біля комфортабельного дивана у стилі «континентал», а також бар із червоного дерева, де стояв кришталевий посуд з ручним гравіюванням.
Певно, конструктори цієї моделі «боїнга» ретельно спроектували носовий салон так, щоби забезпечити його пасажирам відчуття порядку в поєднанні зі спокоєм. Однак Рейчел відчувала цієї миті все, що завгодно, тільки не спокій. їй на думку спадало лише одне: ті численні світові лідери, які сиділи в цьому салоні і приймали рішення, що впливали на долю людства.
Усе в цій кімнаті промовляло про владу — від тонкого аромату тютюну для люльки до всюдисущого зображення президентської печатки. Орел, що стискає в пазурах стріли та гілки оливи, виднівся на невеличких подушках, на відерці для льоду і навіть на підставках для келихів у барі. Рейчел взяла одну з підставок і уважно її обдивилася.
— Вже цупите сувеніри? — пролунав у неї за спиною чийсь низький голос.
Ошелешена Рейчел аж підскочила від несподіванки, різко крутнулася на п’ятах і впустила підставку на підлогу. А потім незграбно нахилилася, щоб підняти її. Вхопивши підставку, вона підвела голову і побачила, як на неї з веселою посмішкою дивиться згори президент Сполучених Штатів.
— Я не ясновельможна особа, міс Секстон. їй-богу, не треба мені вклонятися.
7
Сенатор Седжвік Секстон насолоджувався затишком свого видовженого лімузина «лінкольн», коли той віз його до офісу, пробираючись, немов змія, крізь ранкові автомобільні затори на вашингтонських вулицях. Напроти сенатора влаштувалася його особиста помічниця Габріель Еш, двадцяти чотирьох років. Вона знайомила Секстона з розкладом зустрічей на сьогодні, але той ледве слухав, про що вона говорить.
«Вашингтон мені до вподоби, — думав він, із задоволенням роздивляючись груди помічниці під кашеміровим светром. — Влада — найсильніший сексуальний стимулятор... саме вона і змушує таких жінок валом валити до Вашингтона». Габріель Еш закінчила престижний університет і сама мріяла коли-небудь стати сенатором. Секстон не сумнівався, що це їй вдасться. Габріель була неймовірно гарна і надзвичайно кмітлива. А найголовніше — вона чудово розуміла правила гри.
Габріель була темношкірою. Проте скоріше не чорною, а світло-брунатною або ж кольору червоного дерева. Такий собі «компромісний варіант», котрий — на переконання Секстона — надто вразливі білі американці могли прийняти без відчуття, що зраджують своїх. Описуючи приятелям свою секретарку, сенатор хвалився, що вона має зовнішність Холлі Беррі, а розум і честолюбство у неї, як у Хіларі Клінтон. Хоча іноді йому здавалося, що й ця характеристика є недостатньою.
Сенатор підвищив Габріель на посаді три місяці тому, призначивши особистою помічницею в своїй виборчій кампанії, і за цей час вона зарекомендувала себе надзвичайно добре. А найголовнішим було те, що працювала вона абсолютно безкоштовно. Компенсацією за шістнадцятигодинний робочий день був досвід: воюючи пліч-о-пліч із бувалим політиком, можна багато про що дізнатися і багато чого навчитися.
«А ще, — упивався Секстон, — я переконав цю дівчину робити дещо інше, окрім безпосередньої роботи». Підвищивши Габріель по службі, сенатор запросив її пізно ввечері до особистого кабінету для «інструктажу». Як і передбачалося, молода асистентка з’явилася, відчуваючи ледь не побожний страх перед зоряним блиском боса і прагнучи догодити. І сенатор, з неквапливим терпінням, надбаним десятиліттями практики, почав чаклувати. Він добився повної довіри Габріель, поступово звільнив її від комплексів, продемонстрував вражаюче самовладання і врешті-решт спокусив дівчину просто там, в офісі.
Секстон не сумнівався, що ця подія виявилася найяскравішою в сексуальному житті молодої персони. Та він помилився. Вже на ранок, при світлі дня, Габріель пошкодувала про власну нестриманість. Збентежена, вона запропонувала звільнити її. Секстон відмовився. Дівчина залишилася, але абсолютно чітко окреслила свої наміри. І відтоді між босом та помічницею встановилися виключно ділові стосунки.
Габріель і досі ворушила своїми повненькими губками:
— ...не розслабляйтеся, вирушаючи сьогодні на теледебати до Сі-ен-ен. Ми й досі не знаємо, кого Білий дім відрядить опонентом. Я вам надрукувала нотатки — ось, перегляньте. — І секретарка подала йому теку.
Секстон узяв теку, із задоволенням вдихаючи цілий букет ароматів: тонкі парфуми асистентки в поєднанні з приємним запахом замшевих сидінь автомобіля.
— Ви мене не слухаєте, — зауважила асистентка.
— Та ні, слухаю — і дуже уважно, — посміхнувся сенатор. — Не переймайтеся ви цими теледебатами. Найгірше, що може зробити Білий дім, — це відрядити мені в пику когось із нижніх чинів виборчої кампанії. А в найкращому випадку вони пришлють яке-небудь велике цабе, і я з’їм його на обід.
Габріель насупилася.
— Що ж, чудово. У ці нотатки я включила також список найбільш імовірних небажаних тем.
— Певно, ті самі «підозрювані», що й зазвичай.
— Там є один новий пункт. Мені здається, може статися недоброзичливий випад з боку гомосексуалістів щодо вашої вчорашньої заяви програмі Ларрі Кінга,
Секстон знизав плечима, слухаючи одним вухом:
— Дійсно. Я несхвально висловився про одностатеві шлюби.
Габріель ще дужче спохмурніла:
— Ви виступили проти них, і дуже сильно.
«Одностатеві шлюби, — з огидою подумав Секстон. — Якби це залежало від мене, то я б навіть позбавив цих недоносків виборчих прав».
— Ну гаразд, — неохоче погодився він, — я трішки зменшу натиск.