Дэн Браун – Точка Обману (страница 54)

Воскресіння з мертвих.

Вона знову спробувала зосередити погляд. Коркі й Толланд лежали поруч, тремтячи під ковдрами, а тим часом чоловіки зробили їм масаж і уколи. Рейчел не сумнівалася, що ця дивовижна група людей щойно врятувала їм життя. Багато хто з них був мокрий як хлющ, вочевидь від того, що вони так і не встигли роздягтися в душі, бо поспішали надати їм допомогу. Хто були ці люди і як вони так вчасно опинилися поруч із айсбергом, було поза межами її розуміння. Але зараз це не мало жодного значення, Головне, що вони живі.

— Де... ми? — вичавила з себе Рейчел, і від такої простої дії, як мовлення, у неї страшенно заболіла голова.

Чоловік, який її масажував, відповів:

— Зараз ви на медичній палубі військової...

— Струнко! — гукнув хтось.

Рейчел відчула біля себе метушню і спробувала сісти на ліжку. Хтось із чоловіків у блакитному допоміг їй і поправив на її плечах ковдри. Рейчел протерла очі і побачила, що до кімнати хтось увійшов.

Новоприбулий виявився кремезним афроамериканцем. Він був вродливий і випромінював владний авторитет. На ньому була уніформа кольору хакі.

— Вільно! — скомандував він, підійшов до Рейчел, став біля неї і зміряв гострим поглядом чорних очей. — Гарольд Браун, — відрекомендувався він низьким голосом з командними нотками. — Капітан корабля ВМС США «Шарлотта». А як звуть вас?

«Корабель ВМС США “Шарлотта”», — подумки повторила Рейчел. Ця назва здалася їй віддалено знайомою.

— Секстон... — відповіла вона. — Мене звуть Рейчел Секстон.

На обличчі капітана з’явився спантеличений вираз. Він підійшов ближче й уважніше придивився.

— Чорт забирай. Це й справді ви!

Рейчел розгубилася. Звідки він мене знає? Вона не сумнівалася, що бачить цього чоловіка вперше, хоча коли опустила погляд з обличчя на груди капітана, то побачила над кишенею знайому емблему: орла, що тримав у пазурах якір і був обрамлений словами «ВМС США».

Тепер Рейчел пригадала, звідки вона знала назву «Шарлотта».

— Ласкаво просимо на борт нашого судна, — сказав капітан. — Ви нещодавно аналізували декотрі наші розвідувальні звіти. Я знаю, хто ви.

— Але ж чим ви займаєтеся в цих водах? — розгублено спитала вона.

Обличчя афроамериканця трохи посуворішало.

— Якщо чесно, міс Секстон, я збирався поставити вам те саме запитання.

Раптом Рейчел помітила, як Толланд поволі сів на ліжку і вже розкрив рота, щоб пояснити. Але вона рішуче захитала головою — мовляв, замовкни. Не тут. І не зараз. Вона анітрохи не сумнівалася, що перше, про що заговорять Коркі й Толланд, буде метеорит і напад спецназівців, але це явно була не та тема, яку слід обговорювати у присутності команди підводного човна ВМС США. У розвідувальних колах допуск до секретів панував над усякими іншими міркуваннями — незалежно від критичності ситуації. А метеорит і пов’язані з ним обставини залишалися засекреченими.

— Мені треба поговорити з директором управління військово-космічної розвідки Вільямом Пікерінгом, — сказала Рейчел капітану. — Приватно і негайно.

Капітан здивовано вигнув брови, вочевидь не звиклий отримувати накази на борту власного судна.

— Мені треба повідомити йому секретну інформацію.

Капітан довго вивчав її поглядом.

— Спочатку давайте повернемо температуру вашого тіла до норми, а потім я зв’яжу вас із директором управління розвідки.

— Сер, це невідкладно. Я... — Рейчел замовкла.

Її очі щойно помітили годинник, який висів на стіні медичної рубки.

19:51.

Рейчел здивовано закліпала очима.

— А... цей годинник правильно йде?

— Пані, ви перебуваєте на кораблі. А корабельні годинники завжди йдуть точно.

— А це... східний час?

— Так, сьома п’ятдесят одна пополудні стандартного східного поясного часу. Ми вийшли з Норфолка.

«Боже милосердний! — спантеличено подумала Рейчел. — Зараз тільки сьома година п’ятдесят одна хвилина?» А у неї було таке враження, що відтоді, як вона втратила свідомість, минуло багато годин. А ще навіть немає восьмої! Президент іще не виступив з публічною заявою про метеорит! Я ще маю час зупинити його! Вона вмить зісковзнула з ліжка і закуталася в ковдри. Її ноги тремтіли.

— Мені треба поговорити з президентом. Негайно.

Капітан трохи розгубився.

— Президентом чого?

— Президентом Сполучених Штатів!

— А мені здалося, що ви збиралися поговорити з Вільямом Пікерінгом.

— Я вже не маю часу. Мені потрібен президент.

Капітан не поворухнувся; його велетенська фігура затуляла їй шлях.

— Наскільки мені відомо, президент невдовзі дасть дуже важливу прес-конференцію в прямому ефірі. Сумніваюся, що зараз він приймає особисті телефонні дзвінки.

Рейчел випрямилася настільки, наскільки змогла на своїх і досі тремтливих ногах, і втупилася поглядом у капітана.

— Сер, ви не маєте необхідного допуску, щоб я пояснювала вам ситуацію, але невдовзі президент може зробити жахливу помилку. Я маю інформацію, яку йому конче потрібно знати. Негайно. Ви мусите мені повірити.

Капітан довго і невідривно дивився на неї. Насупившись, він звірився з годинником.

— Дев’ять хвилин? Я не зможу забезпечити вам надійний зв’язок за такий короткий час. До того ж нам доведеться вийти на глибину антени, а це займе певний...

— Так починайте! Негайно!

67

Телефонний комутатор Білого дому розташований на нижньому поверсі Східного крила. Там постійно чергують троє телефоністок. Цієї миті за пультом керування сиділо лише двоє. Третя чимдуж мчала до Кімнати нарад. Вона намагалася подати дзвінок просто до Овального кабінету, але президент уже йшов на прес-конференцію. Вона спробувала додзвонитися його радникам по їхніх стільникових телефонах, але перед телевізійними виступами всі телефони всередині та поблизу Кімнати нарад зазвичай вимикалися, щоб не заважати процесу.

Принести бездротовий телефон безпосередньо президентові в такий час було щонайменше сумнівно, однак, коли зателефонувала зв’язківка Білого дому з управління розвідки і заявила, що має передати президенту термінову інформацію до того, як він вийде в ефір, телефоністка з комутатора майже не сумнівалася, що треба бігти — і чимдуж. Проблема була лише в одному — чи встигне вона вчасно.

У маленькій медичній рубці на борту підводного човна ВМС США «Шарлотта» Рейчел Секстон застигла з телефонною слухавкою біля вуха, чекаючи розмови з президентом. Толланд і Коркі сиділи поруч із виглядом людей, які пережили глибоке потрясіння. На щоці Коркі виднілися п’ять хірургічних швів та величезний синець. Усім трьом видали теплу білизну, грубі морські комбінезони, величезні шерстяні шкарпетки явно не по розміру і важкі черевики. Тримаючи в другій руці чашку ще теплої кави, Рейчел поволі набувала вигляду людської істоти.

— Чому затримка? — занервувався Толланд. — Уже сьома п’ятдесят шість!

Рейчел могла лише здогадуватися. їй вдалося швидко зв’язатися з телефоністкою з Білого дому і пояснити, хто вона, наголосивши, що її дзвінок терміновий. Здавалося, телефоністка увійшла в її становище, перевела Рейчел у режим очікування, а тепер начебто намагалася з’єднати її з президентом.

«Лишилося чотири хвилини, — подумала Рейчел. — Поспішай!»

Заплющивши очі, вона спробувала зібрати докупи свої думки. їй довелося пережити жахливий день. «Я на ядерній субмарині, — подумала вона, знаючи, що їй до біса пощастило, що вона взагалі перебуває тут, а не на тому світі. Як встиг розповісти їй капітан підводного човна, два дні тому «Шарлотта» виконувала планове патрулювання в Беринговому морі, як раптом зафіксувала аномальні підводні сигнали, які виходили від льодовикового шельфу Мілна: буріння, шум струменів води і багато шифрованих радіорозмов. Їм змінили завдання і наказали зачаїтися й тихо підслуховувати. Годину тому вони почули на льодовику вибух і рушили в напрямку до шельфу, аби перевірити, що сталося. Саме тоді вони й почули сигнал СОС, який надсилала Рейчел.

— Залишилося три хвилини! — стривожено сказав Толланд, поглянувши на годинник.

Рейчел уже не на жарт рознервувалася. Чому так довго? Чому президент не прийняв її дзвінок? Якщо Зак Герні вийде в ефір з тією інформацією, яку він має, то...

Вона викинула з голови цю страшну думку і струснула слухавку. Ну! Відповідай!

Коли телефоністка з комутатора кинулася до службового входу в Кімнату нарад, вона наштовхнулася на чималенький гурт співробітників Білого дому. Усі збуджено гомоніли, роблячи останні приготування. За двадцять ярдів вона побачила президента, що чекав біля головного входу. Над ним і досі пурхали візажисти.

— Пропустіть! — гукнула телефоністка, намагаючись протиснутися крізь натовп. — Дзвінок президенту. Вибачте. Дайте дорогу!

— Прямий ефір — за дві хвилини! — вигукнув медійний координатор.

Стискаючи бездротовий телефон, телефоністка пробивалася до президента.

— Терміновий дзвінок президенту! — засапано вигукувала вона. — Дайте дорогу!

Раптом на її шляху виник високий блок-пост. То була Марджорі Тенч. Старший радник президента поглянула на телефоністку згори вниз, і її обличчя витягнулося в незадоволеній гримасі.

— Що сталося?