Дэн Браун – Джерело (страница 93)

— Ну, — всміхнувся Ленґдон, — гадаю, якісний сон би покращив мою відповідь. Але ні, не досить — і це не дивно. Мене весь час питають, чи я вірю в Бога.

— І що ти відповідаєш?

— Правду, — сказав професор. — Я кажу, що для мене питання Бога полягає в розумінні відмінностей між кодом і закономірністю.

Амбра уважно подивилася на нього.

— Щось я не зовсім розумію…

— Коди і закономірності дуже відрізняються, — сказав Ленґдон. — А багато людей їх плутають. У моїй справі необхідно розуміти їх принципову відмінність.

— Яку ж?

Ленґдон зупинився й подивився на Амбру.

— Закономірність — це будь-яка чітко організована послідовність. Закономірності в природі всюди: це і спіральне розташування насінин у соняху, і рівні шестикутники стільників, і кола на воді там, де вистрибнула риба, і так далі.

— Так. А код?

— Коди — річ особлива! — підвищив голос Ленґдон. — Код, за означенням, повинен нести інформацію. Він не просто формує закономірність: код передає дані, має значення. Прикладами коду є письмова мова, музичний запис, математичні рівняння, комп’ютерні мови, навіть просто символи, наприклад розп’яття. Усі ці приклади передають якесь значення чи інформацію, на відміну від того ж соняха.

Амбра зрозуміла, про що йдеться, але все-таки до чого тут Бог?

— Інша відмінність між кодом і закономірністю, — продовжив Ленґдон, — та, що коди в природному світі не зустрічаються. Ноти на деревах не ростуть, символи самі на піску не виникають. Код — це винахід свідомості розумної істоти.

Амбра кивнула.

— Отже, там, де код, є намір і свідомість.

— Саме так. Код сам собою не виникає, його хтось створює.

Амбра довго дивилася на професора.

— А ДНК?

Губи професора склались у мудру усмішку.

— Отож! — сказав він. — А генетичний код? У тому й парадокс!

Амбру охопило хвилювання. Адже генетичний код, без сумніву, несе інформацію: особливі вказівки, як будувати організм. За логікою Ленґдона, це могло означати тільки одне…

— Ти вважаєш, що ДНК створив певний розум!

Ленґдон, жартома захищаючись, підняв руки:

— Ну, не так різко! — засміявся він. — Ти зараз виходиш на небезпечну територію. Дозволь сказати лиш одне. З самого дитинства в мене таке відчуття, що за всесвітом стоїть якась свідомість, якийсь розум. Коли я бачу точність математики, надійність фізики, симетрію космосу, то в мене враження, що я дивлюся не на науку… а на живий слід… на тінь якоїсь більшої сили, якої нам не осягнути.

Амбра відчувала силу його слів.

— Коли б усі теж були такої думки! — нарешті мовила вона. — Здається, ми забагато сперечаємося про Бога. У кожного своя версія істини.

— Так, і тому Едмонд сподівався, що колись нас об’єднає наука, — мовив Ленґдон. — Як він казав: «Коли б ми всі поклонялися гравітації, то не було б суперечок, куди вона нас веде».

Ленґдон щось накреслив на гравії між ними.

— Правда чи ні? — спитав він.

Амбра подивилася: перед нею було рівняння римськими цифрами:

I + XI = X

«Один плюс одинадцять дорівнює десять?»

— Ні, — одразу відповіла вона.

— А ти не бачиш способу, як зробити, щоб це стало правдою?

Амбра похитала головою:

— Ні, рівняння абсолютно неправильне.

Ленґдон лагідно взяв її за руку і підвів до того місця, де стояв сам. Тепер Амбра подивилася вниз і побачила запис із боку Ленґдона.

Перевернуте рівняння мало вигляд:

X = IX + I

Вона вражено подивилася на професора.

— Десять дорівнює дев’ять плюс один, — усміхнувся Ленґдон. — Іноді для того, щоб побачити чиюсь істину, треба просто подивитися з іншого боку.

Амбра кивнула, згадуючи, скільки разів дивилася на автопортрет Вінстона, геть не розуміючи його значення.

— Якщо говорити про приховану істину, — сказав Ленґдон, раптово розвеселившись, — тобі дуже пощастило. Ось там саме ховається таємний символ. — Він показав. — Просто на оцьому кузові.

Амбра побачила: на Авеніді Педральбес біля світлофора стояла вантажівка компанії FedEx.

«Таємний символ?» Амбра бачила лише звичний логотип.

— Їхня назва закодована, — сказав їй Ленґдон. — У ній є другий рівень значення: прихований символ, який відображує рух компанії вперед.

Амбра придивилася.

— Бачу тільки літери.

— Повір, у цьому логотипі є всім відомий знак, і він показує вперед.

— Показує? Ти хочеш сказати… якась стрілка?

— Саме так, — усміхнувся Ленґдон. — Ти ж кураторка музею — поглянь на цю картинку по-іншому.

Вона придивилась, але нічого не побачила. Машина поїхала, й Амбра розвернулася до Ленґдона:

— Ну скажи!

Він засміявся:

— Ні, ти колись сама побачиш. А тоді… спробуй розбачити!

Амбра хотіла щось заперечити, але тут підійшли гвардійці.

— Сеньйорито Відаль, літак чекає.

Вона кивнула й поглянула на Ленґдона.

— А чому ти не летиш? — прошепотіла вона. — Принц, напевне, був би радий поговорити з тобою осо…

— Це дуже мило, — перебив він. — Але, мабуть, ви обоє розумієте, що я буду третім зайвим, і я вже замовив собі номер тут. — Ленґдон показав на вежу ґранд-готелю «Принцеса Софія», де колись обідав з Едмондом. — Банківська картка в мене є, а телефон я взяв з лабораторії Едмонда. Я все влаштував.

Амбра раптово і болісно зрозуміла, що доведеться прощатись і що Ленґдон, попри стоїчний вираз обличчя, відчуває те саме. Уже не зважаючи на те, що подумає охорона, вона сміливо підійшла і пригорнула Роберта Ленґдона.

Професор відповів, обійнявши її сильними руками. Через кілька секунд — мабуть, довший час, ніж годилося б, — він відпустив її.

У ту мить Амбра Відаль відчула якесь хвилювання. Вона раптом зрозуміла, що Едмонд вів мову про енергію любові й світла… яка нескінченно розгортається, заповнюючи всесвіт.

Любов — це не просто скінченна емоція.