Дэн Браун – Джерело (страница 46)

Тепер Авіла дивився на потужний храм — і той викликав у нього мимоволі зловісні відчуття.

«Хай там який нинішній антипапа — мені немає інтересу зустрічатися з ним».

На додачу до зухвалої критики римського понтифіка, пальмаріанську церкву звинувачували в ідеологічній обробці вірян, у залякуванні під маскою культу і навіть у кількох загадкових смертях, зокрема парафіянки Бріджит Кросбі, яка, за твердженням адвокатів родини, «не змогла втекти» від однієї з ірландських пальмаріанських церков.

Авіла не хотів поводитися нечемно з новим другом, але такого він від цієї поїздки не очікував.

— Марку, — ніяково зіхтнув він, — вибачте, але не думаю, що я зможу це зробити.

— У мене було відчуття, що ви це скажете, — відказав Марко, на перший погляд, абсолютно врівноважено. — І, визнаю, коли я опинився тут уперше, то відчував точно те саме. Я теж знав усілякі недобрі чутки, але, запевняю вас, це не що інше, як умисне очорнення з боку Ватикану.

«Чи варто нарікати на Ватикан? — подумав Авіла. — Адже ваша церква взагалі їх не визнає!»

— Рим потребував приводу, щоб відлучити нас від церкви, то почав поширювати неправду. Багато років з Ватикану поширювалася дезінформація щодо пальмаріан.

Авіла підійшов до величного собору посеред пустельної місцевості. Щось тут було не так.

— Я не розумію, — сказав він. — Якщо у вас немає зв’язків з Ватиканом, то звідки ж гроші?

Марко всміхнувся.

— Ви будете вражені, якщо дізнаєтеся кількість таємних пальмаріан серед католицького духовенства. В Іспанії існує багато консервативних католицьких парафій, яким не подобаються ліберальні зміни, що їх запроваджує Рим, тож вони тихенько передають гроші в такі церкви, як наша, де традиції лишаються міцними.

Відповідь була дуже несподівана, але Авілі видалася правдивою. У нього теж було відчуття наростання розкольницьких настроїв у католицькій церкві — прірва між тими, хто вважав, що церква повинна або модернізуватись, або загинути, і тими, хто вважав, що істинна мета церкви — лишатися незмінною посеред мінливого світу.

— Нинішній папа — чоловік непересічний, — сказав Марко. — Я розповів йому про вас, і він сказав, що матиме за честь привітати в нашій церкві орденоносного військового офіцера й після сьогоднішньої служби зустрінеться з вами особисто. Як і його попередники, він був військовим до того, як прийшов до Бога, і розуміє, через що ви пройшли. Я не сумніваюся: його точка зору допоможе вам знайти спокій.

Марко відчинив двері, щоб вийти, однак Авіла не міг поворухнутися. Він так і сидів на місці, дивився на масивну споруду й почувався винним у сліпій упередженості перед цими людьми. По правді, він нічого не знав про пальмаріанську церкву, крім чуток, — проте й у Ватикані не все чисто. Понад те, власна церква Авіли не допомогла йому після тієї катастрофи. «Пробачте своїх ворогів, — казала йому черниця, — підставте другу щоку».

— Луїсе, послухайте, — прошепотів Марко. — Я розумію, що завіз вас сюди частково хитрощами, але мої наміри чисті… Я хотів, щоб ви побачили цього чоловіка. Його думки докорінно змінили моє життя. Коли я втратив ногу — зі мною було те, що з вами. Я хотів померти. Я провалювався в пітьму, а його слова дали мені сенс життя. Просто ходіть і послухайте його проповідь.

Авіла завагався:

— Я радий за вас, Марку. Але, думаю, я сам непогано впораюся.

— Непогано? — розсміявся молодий чоловік. — Тиждень тому ви приставили до голови пістолет і натисли на гачок. Куди вже гірше, друже!

«Він має рацію, — зрозумів Авіла. — А мине ще тиждень, терапія скінчиться, повернуся додому — і все буде по-старому».

— Чого вам боятися? — не відступався Марко. — Ви ж адмірал! Дорослий дядько, командували кораблем! Невже вам страшно, що папа за десять хвилин заморочить вам голову й візьме в заручники?

«Та я і сам не певен, чого боюся», — подумав Авіла, дивлячись на свою поранену ногу й відчуваючи себе дивно малим і безсилим. Більшу частину життя він за щось відповідав, кимось командував. Коли ж хтось командував ним, адмірал почувався непевно.

— Ну нехай, — нарешті промовив Марко, пристібаючи ремінь. — Вибачте. Бачу, що ви почуваєтеся незатишно. Я не хотів на вас тиснути.

Він зібрався заводити машину.

Авіла почувався повним дурнем. Марко — практично ще хлопчак, утричі молодший за нього, без ноги — намагається допомогти так само постраждалій людині, а він віддячив йому скептицизмом і зверхністю…

— Ні, — сказав адмірал. — Пробачте мені, Марку. Я матиму за честь почути проповідь цієї людини.

Розділ 49

Лобове скло Едмондової «тесли» було широке й непомітно переходило в дах машини десь за головою Ленґдона, від чого в нього складалося химерне враження, що він летить у скляній кульці.

Ведучи машину по шосе через ліс на північ від Барселони, Ленґдон здивувався, виявивши, що сильно перевищує ліміт швидкості цієї дороги — 120 км/год. Із безгучним електричним двигуном і лінійним прискоренням від будь-якої швидкості відчуття було приблизно однакове.

На сидінні поряд Амбра шукала новини в інтернеті на великому комп’ютерному дисплеї, вмонтованому в приладову панель, переказуючи найважливіше Ленґдонові. Писали про цілу сіть інтриг, дедалі хитромудріших, серед яких були й чутки, ніби єпископ Вальдеспіно таємно переказує гроші антипапі пальмаріанської церкви — який, за підозрами, має військові зв’язки з консервативними карлістами і, ймовірно, стоїть за смертю не лише Едмонда, а й Саєда аль-Фадла і рабі Єгуди Кьовеша.

У міру того як Амбра читала новини, ставало дедалі зрозумілішим: засоби масової інформації по всьому світу цікавить те саме питання: що ж таке міг відкрити Едмонд Кірш, яке могло б загрожувати впливовому єпископу й консервативній католицькій секті — аж до того, що вони спланували вбивство, аби змусити науковця замовкнути?

— Кількість глядачів просто неймовірна, — сказала Амбра, відриваючись від екрана. — Цікавість суспільства до цієї події безпрецедентна… просто немовби всі очі до неї прикуті.

Тієї миті Ленґдон зрозумів: у жахливого вбивства Едмонда, можливо, є макабричний позитивний бік. За такої уваги преси глобальна аудиторія Кірша зросла значно більше, ніж він міг собі в житті уявити. У ці хвилини щойно померлий Едмонд був у всіх на вустах.

Від цієї думки Ленґдон відчув ще більшу рішучість досягнути мети — знайти сорокасемизначний пароль Едмонда й показати його презентацію світові.

— Від Хуліана поки що жодних коментарів немає, — дещо здивовано зазначила Амбра. — З палацу ні слуху ні духу. Це якесь безглуздя. Я знаю їхню піар-координаторку Моніку Мартін — вона всіма силами стоїть за прозорість, за оприлюднення інформації з перших вуст до того, як преса все перекрутить. Не сумніваюся, вона вмовляє Хуліана виступити з заявою.

Ленґдон гадав, що вона має рацію. Оскільки засоби масової інформації вже почали звинувачувати головного духівника при палаці у змові — можливо, навіть убивстві, — здавалося логічним, що Хуліан мав би зробити якусь офіційну заяву, хоча б сказати, що в палаці перевіряють ці підозри.

— Особливо, — додав Ленґдон, — з огляду на те, що майбутня дружина короля стояла просто біля Едмонда, коли його вбили. На його місці могла бути ти, Амбро. Принц щонайменше мав би сказати, що відчуває полегшення, знаючи, що ти жива й здорова.

— Не певна, що він його відчуває, — спокійно сказала вона, вимикаючи браузер і відкидаючись на спинку.

Ленґдон поглянув на неї.

— Ну, хай там як, а я особисто радий, що ти в безпеці. Не певен, що сьогодні впорався б сам, без тебе.

— Сам? — почувся знайомий акцент із колонок автівки. — Швидко ж ми добро забуваємо!

Ленґдон засміявся, почувши обурення Вінстона.

— Вінстоне, Едмонд справді програмував вас на невпевненість і схильність ображатися?

— Ні, — відказав той. — Він запрограмував мене з тим, аби спостерігати, вивчати й наслідувати людську поведінку. А те, що я щойно сказав, — то була радше спроба пожартувати: Едмонд намагався розвинути в мене почуття гумору. Його запрограмувати не можна… можна лише навчитися.

— Ну то ви чудово вчитесь.

— Справді? — і Вінстон благально додав: — Може, ви б іще раз це повторили?

Ленґдон засміявся вголос.

— Ну, як я сказав, ви чудово вчитесь.

Тим часом Амбра повернулася на ту сторінку, що її дисплей показував за замовчуванням, — навігатор, у якому на супутниковій фотографії було видно маленьку «аватарку» машини. Ленґдон бачив, що вони проїхали між гір Кольсерола і виїхали на шосе B-20 у напрямку Барселони. Південніше на знімку увагу Ленґдона привернуло дещо незвичайне: щось ніби ліс посеред міської забудови. Зелена зона була видовжена й не мала чіткої форми, нагадуючи гігантську амебу.

— Це парк Ґуеля? — спитав він.

Амбра поглянула на екран і відказала:

— Точно!

— Едмонд часто там зупинявся, — додав Вінстон, — їдучи додому з аеропорту.

Ленґдон не здивувався. Парк Ґуеля — один з найвідоміших шедеврів Антоніо Ґауді, того самого архітектора й митця, чия робота прикрашала чохол Едмондового смартфона. «Ґауді багато в чому був такий, як Едмонд, — подумав Ленґдон. — Геній-візіонер, якому не писані звичні правила».

Захоплений учень природи, Антоніо Ґауді черпав натхнення з живих форм, так що «Божий світ природи» допомагав йому створювати біоморфні будівлі, які немовби самі виросли з землі. «Природа не знає прямих ліній», — колись виголосив він афористично. Так само і в його витворах прямих ліній мало.