Дэн Браун – Джерело (страница 45)

Спускаючись трапом, Амбра глибоко дихала, намагаючись прояснити голову. Другий келих подіяв так, аж вона вже шкодувала, що його випила. Ставши на цементну підлогу ангара, вона похитнулася — і відчула на плечі міцну, надійну руку Ленґдона.

— Дякую, — прошепотіла вона, усміхнувшись професорові: той, напившись кави, навпаки, був бадьорий і насторожений.

— Треба якомога швидше зникнути з очей, — сказав Ленґдон, помітивши блискучий чорний позашляховик у кутку ангара. — Чи не про цю машину ти мені казала?

Амбра кивнула:

— Таємна любов Едмонда.

— Дивні номери.

Амбра подивилася на номерний знак і всміхнулася:

E-WAVE

— Едмонд, — пояснила вона, — розповів мені, що Google і NASA нещодавно розробили революційний суперкомп’ютер під назвою D-Wave — один із перших у світі «квантових» комп’ютерів. Він мені пробував це пояснити, але я заплуталася: щось про суперпозицію і квантову механіку, про принципово новий тип машини. У кожному разі, Едмонд сказав, що хоче створити щось таке, до чого системі D-Wave як до неба. Той новий комп’ютер він збирався назвати E-Wave.

— E — від імені Едмонд, — зазначив Ленґдон.

«А ще E — наступна літера після D», — подумала Амбра, згадуючи історію Едмонда про комп’ютер із фільму «2001: Космічна одіссея», який, за переказами, назвали HAL, аби він на одну літеру передував IBM.

— А ключ від машини? — спитав Ленґдон. — Ти казала, що знаєш, де він схований.

— Ключ не потрібен, — Амбра взяла телефон Едмонда. — Місяць тому він показував мені, як це робиться.

Вона торкнулась екрана, запустила додаток Tesla і знайшла команду виклику. Моментально фари авто в кутку засвітились, і «тесла» безгучно під’їхала до них і зупинилася. Ленґдон схилив голову набік; його дещо напружувала перспектива подорожі машиною, яка їздить сама.

— Не хвилюйся, — запевнила його Амбра. — Я зроблю так, щоб ти її вів до дому Едмонда.

Ленґдон кивнув і почав обходити машину, аби зайняти водійське місце. Ставши перед машиною, він знову поглянув на номери й засміявся. Амбра одразу зрозуміла, що його розвеселило: на рамці номерного знака в Едмонда було написано: «…і технарі успадкують землю».

— У цьому весь Едмонд, — сказав Ленґдон, сідаючи за кермо. — От уже хто не був схильний до скромності…

— Він обожнював цю машину, — мовила Амбра, сідаючи біля Ленґдона. — Вона повністю електрична і швидша за «феррарі».

Ленґдон знизав плечима, роздивляючись високотехнологічну панель управління.

— Ну, я не такий уже й фанат автомобілів…

— Скоро будеш! — з усмішкою запевнила його Амбра.

Розділ 48

«Убер» мчав на схід крізь темряву, а адмірал Авіла подумки рахував, скільки разів за всі ці роки йому випадало швартуватися в порту Барселони.

Нині попереднє життя, здавалося, належало якомусь іншому світу — і скінчилося вогняним жахіттям у Севільї. Доля — пані жорстока й непередбачувана, але зараз у ній, здавалося, встановилася моторошна рівновага. Та сама доля, яка розірвала на шмаття його душу в Севільському соборі, тепер дала друге життя — нове, яке народилося в зовсім іншому храмі.

Дивно — але привів його туди простий фізіотерапевт Марко.

— Зустріч із папою? — спитав Авіла тренера, коли Марко вперше запропонував йому таке. — Завтра? В Римі?

— Завтра — в Іспанії! — відказав Марко. — Папа тут.

Авіла подивився на тренера, як на божевільного.

— У пресі нічого не пишуть про візит Його Святості до Іспанії.

— Трохи віри, адмірале! — розсміявся Марко. — Чи у вас є якісь інші справи завтра?

Авіла поглянув на свою поранену ногу.

— О дев’ятій вирушаємо, — сказав Марко. — Обіцяю, наша невеличка подорож буде значно приємнішою, ніж реабілітація!

Наступного ранку Авіла вдягнув морську форму, яку йому приніс із дому Марко, взяв милиці й пошкандибав до машини Марка — старого «фіата». Марко вивіз його з двору лікарні й рушив на південь понад Авенідою де ла Раса, потім — за місто, а звідти — на південь трасою N-IV.

— Куди ми їдемо? — спитав Авіла, якому раптом зробилося моторошно.

— Спокійно, — всміхнувся Марко. — Просто довіртеся мені. За півгодини будемо на місці.

Авіла знав: понад цією трасою щонайменше 150 кілометрів немає нічого, крім випалених сонцем пасовищ. Він почав думати, що жорстоко помилився. За півгодини вони дісталися страшного міста-привида Ель-Торбіскаль — колись квітучого населеного пункту з фермами й полями, залюдненість якого зовсім нещодавно впала до нуля. «Куди ж це він мене везе?!» Марко ще кілька хвилин їхав прямо, а потім звернув з траси й рушив на північ.

— Вам уже видно? — спитав Марко, показуючи кудись на інший кінець жовто-бурого поля.

Авіла не бачив нічого. Чи то в молодого тренера були якісь галюцинації, чи то зір адмірала з віком псувався.

— Хіба не дивовижно! — вигукнув Марко.

Авіла примружився проти сонця — і раптом побачив серед пустельного пейзажу щось темне. Вони під’їхали — й адмірал не повірив своїм очам

«Невже… собор?!»

Будівля була такого розміру, якого можна було б очікувати в Мадриді чи Парижі. Авіла все життя прожив у Севільї, але зроду не чув про оцей собор у чистому полі. Що ближче вони під’їжджали, то дивовижніше видовище відкривалось очам. Масивні бетонні стіни давали храму такий захист, який Авіла бачив лише у Ватикані.

Марко з’їхав із дороги на короткий під’їзний шлях до собору. Перед ними постала висока кована брама. Марко вийняв із бардачка заламіновану картку й поклав на приладовий щиток.

Підійшов охоронець, подивився на картку, зазирнув у машину й побачив Марка.

— Bienvenidos, — привітно мовив він. — ¿Qué tal, Marco?[58]

Марко потиснув руку охоронцеві й познайомив його з адміралом Авілою.

— Ha venido a conocer al papa[59], — пояснив Марко.

Охоронець кивнув, помилувався медалями на кітелі Авіли й махнув рукою: проїжджайте! Брама відчинилась, і в Авіли виникло відчуття, ніби він опинився в середньовічній фортеці.

На готичному соборі перед ними височіло вісім шпилів, по триповерховій дзвіниці на кожному. Три масивні бані вінчали центральну частину споруди, облицьованої темно-коричневим і білим каменем, який надавав собору на диво сучасного вигляду.

Авіла подивився на під’їзний шлях, який розгалужувався, утворюючи три паралельні дороги, обсаджені пальмами. На його здивування, на території, куди не кинь оком, стояли сотні припаркованих машин — розкішні седани, розвалені автобуси, заляпані багнюкою мопеди… усе, що тільки можна собі уявити.

Марко проминув їх усі, прямуючи просто до головного двору, де його побачив охоронець, поглянув на годинник і показав на вільне місце для паркування — вочевидь, спеціально зарезервоване для них.

— Ми трохи спізнилися, — сказав Марко. — Ходімо швидко всередину.

Авіла хотів був щось відповісти, але слова застрягли в нього в горлі.

Він саме побачив вивіску на церкві:

Iglesia Católica Palmariana

«Боже мій! — здригнувся Авіла. — Я чув про цю церкву!»

Він подивився на Марка, намагаючись заспокоїти серце, яке шалено калатало.

— Це ваша церква, Марку? — намагався витримати якомога рівніший тон Авіла. — Ви… пальмаріанин?

Марко всміхнувся.

— Ви так вимовляєте це слово, наче то якась хвороба. Я — просто вірний католик, який вважає, що Рим збочив з істинного шляху.

Авіла знову поглянув на храм. Дивна заява Марка про знайомство з папою тепер стала зрозуміла. «Папа тут, в Іспанії»…

Кілька років тому по каналу Sur показували документальний фільм під назвою «La Iglesia Oscura»[60], у якому розкривалися деякі таємниці пальмаріанської церкви. Авіла з подивом дізнався, що така дивна церква існує, не кажучи вже про те, що кількість її парафіян і впливовість зростають.

За переказом, пальмаріанську церкву заснували після того, як місцеві жителі бачили кілька містичних видінь у поблизькому полі. Стверджували, що їм з’явилася Діва Марія й суворо попередила: в католицькій церкві стало багато «єресі модернізму», й істинну віру необхідно захистити.

Пресвята Діва закликала пальмаріан започаткувати альтернативну церкву й відректися від нинішнього папи як не гідного цього звання. Це переконання, що папа у Ватикані не є істинним понтифіком, отримало назву седевакантизму — віри в те, що престол святого Петра є буквально «вакантним», порожнім.

Понад те, пальмаріани вважають «істинним» папою свого засновника — Клементе Домінґеса-і-Ґомеса, який узяв ім’я папи Григорія XVII. За папи Григорія — «антипапи» з точки зору переважної більшості католиків — пальмаріанська церква впевнено розрослась. У 2005 році, коли папа Григорій помер під час великодньої служби, його прихильники сприйняли такий час смерті як добре знамення, що підтвердило безпосередній зв’язок покійного з Богом.