Дэн Браун – Джерело (страница 42)
Більшість гостей перейшли в кімнату 206.06 до найбільш відомого витвору в музеї — «Ґерніки» — величезного, майже восьмиметрової довжини полотна Пікассо, яке зображує жахливе бомбардування баскського містечка під час Громадянської війни в Іспанії. Амбрі на цю картину — гостре нагадування про брутальність фашистського диктатора Франсіско Франко у 1939–1975 роках — було занадто боляче дивитися.
Натомість жінка тихцем завернула в невелику галерею й пішла дивитися картини своєї улюбленої іспанської художниці Марухи Мальйо — ґалісійської представниці сюрреалізму, яка у 1930-х роках розбивала скляний ковпак над мисткинями Іспанії.
Амбра сама-одна роздивлялася «Вербену» — сповнену складних символів картину, де в зображенні бучного ярмарку проступала політична сатира, — коли за її спиною почувся густий голос.
— Es casi tan guapa como tú[54], — промовив незнайомець.
«Серйозно?»
Амбра дивилася просто перед собою, стримуючи бажання озирнутися. Під час подібних заходів музей інколи нагадував якийсь химерний бар для випадкових знайомств, а не культурний центр.
— ¿Qué crees que significa?[55] — не відставав незнайомець.
— Не знаю! — збрехала Амбра англійською, сподіваючись, що іноземна мова відвадить залицяльника. — Подобається — і все!
— І мені подобається, — відказав той теж англійською майже без акценту. — Мальйо випередила свій час. На жаль, поверхова краса цієї картини може приховати її глибинну сутність… — Витримавши паузу, він продовжив: — Напевне, в таких жінок, як ти, дуже часто виникає подібна проблема.
Амбра зітхнула: «Невже такі штучки справді впливають на жінок?»
Зробивши на обличчі ввічливу усмішку, вона розвернулася, аби дати остаточного відкоша.
— Сеньйоре, це дуже мило з вашого боку, але…
Амбра Відаль замовкла.
Перед нею був той, кого вона все життя бачила по телевізору і в журналах.
— О… — затнулася вона. — Ви…
— Зухвалий? — перервав її красень. — Недоречно сміливий? Перепрошую, я веду доволі відлюдне життя, тож ніколи дуже добре цього не вмів… — Він усміхнувся і ввічливо простягнув руку. — Мене звати Хуліан.
— Здається, я знаю, як вас звати, — відказала Амбра й, зашарівшись, потисла руку принца Хуліана, майбутнього короля Іспанії. Він виявився значно вищим, ніж їй уявлялося, мав лагідні очі й упевнену усмішку. — Не знала, що ви сьогодні тут будете, — продовжила вона, швидко повертаючи собі самовладання. — Мені думалося, ви більше полюбляєте Прадо — скажімо, Ґойю, Веласкеса… класику…
— Маєте на увазі, що думали, ніби я людина консервативна і старомодна? — по-доброму розсміявся принц. — Це ви мене, мабуть, із батьком плутаєте. Я завжди найдужче любив Мальйо і Міро.
Амбра і принц кілька хвилин розмовляли, і на неї справила враження його обізнаність із мистецтвом. Та й не дивно — людина все-таки виросла в королівському палаці в Мадриді, де розташована одна з найкращих в Іспанії колекцій витворів мистецтва… Можливо, у його дитячій кімнаті висів оригінал Ель Греко.
— Я розумію, що це може здатися занадто поспішним, — мовив принц, даючи їй візитівку з золотим тисненням, — але я був би радий, коли б ви повечеряли зі мною завтра. Мій особистий телефон на картці. Просто дайте знати, чи прийдете.
— Вечеряти? — грайливо усміхнулася Амбра. — Але ж ви ще не знаєте, як мене звати!
— Амбра Відаль, — спокійно відказав принц. — Вам тридцять дев’ять років. Маєте ступінь з історії мистецтва університету Саламанки. Обіймаєте посаду директора музею Ґуґґенхайма в Більбао. Нещодавно висловлювалися в дискусії щодо Луїса Кілеса, чиє мистецтво, погоджуюся з вами, виразно демонструє жахіття сучасного життя й не може бути рекомендоване дітям молодшого віку, — але, згоден з вами, він має багато спільного з Бенксі. Ви ніколи не виходили заміж, не маєте дітей. І вам дивовижно личить чорне.
Амбра навіть рота розкрила від подиву.
— Боже мій! Такий підхід що, справді працює?
— Не знаю, — усміхнувся принц. — Сподіваюся, ми з вами дізнаємося.
І тут, немов за командою, де не взялися два агенти Королівської гвардії — і вивели принца з галереї до якихось поважних гостей.
Амбра затисла в руці візитівку й відчула таке, чого не пам’ятала вже багато років. Мимовільне радісне хвилювання.
«Мене справді запросив на побачення принц?»
Амбра ще в підлітковому віці була дуже висока — і сміливості покликати її на побачення вистачало тільки тим, хто був як мінімум не нижчий на зріст. Згодом, розквітнувши, вона раптово помітила, що чоловіки губляться в її присутності, аж надто нервуються і взагалі ставляться до неї з острахом і пошаною. І от сьогодні до неї сміливо підійшов поважний мужчина й узяв усе на себе. Амбра відчула себе жіночною. І набагато молодшою.
Наступного вечора до готелю, де зупинилася Амбра, під’їхала машина — і повезла її в Королівський палац, де вона опинилася за столом поруч із принцом, але й у товаристві ще двох десятків гостей, що багатьох вона бачила на фотографіях у пресі й інтернеті. Принц відрекомендував її як свою «чарівну нову подругу» і швидко завів розмову про мистецтво, до якої Амбра могла активно долучатися. У неї було відчуття, що це така собі співбесіда, але, навдивовижу, це не було їй неприємно. Навпаки, вона почувалася в дуже вигідному становищі.
Коли гостина завершилася, Хуліан відвів її вбік і пошепки сказав:
— Сподіваюся, вам сподобалося. Я був би радий бачити вас знову. — Він усміхнувся. — Хочете в четвер увечері?
— Дякую, — відповіла Амбра. — Але річ у тому, що я зранку повертаюся до Більбао.
— Ну то я до вас прилечу, — сказав принц. — Чи бували ви в ресторані «Ечанобе»?
Амбра не могла не розсміятися. «Ечанобе» був одним із найкращих з-поміж ресторанів Більбао. Цей заклад із багатим авангардним інтер’єром і колоритною кухнею вподобали прихильники мистецтва з усіх куточків світу. У того, хто там сидів, виникало відчуття, ніби він опинився всередині картини Марка Шагала. Амбра почула свій голос:
— Це було б чудово!
У ресторані «Ечанобе» за вишукано оформленими стравами — тунцем, обсмаженим із насінням сумаху, та спаржею з трюфелями — Хуліан відверто розповів Амбрі про непрості політичні моменти, з якими він стикається, намагаючись вийти з тіні свого недужого батька; про те, що відчуває необхідність продовжити королівський рід. Амбра побачила в ньому наївність хлопчика, який виріс у замкненому середовищі, — але й риси лідера, що пристрасно любить батьківщину. Таке поєднання видалося їй дуже привабливим.
Того вечора, коли охорона повела Хуліана на особистий літак, Амбра відчула, що без тями захоплена цим прихильником.
«Ну ти ж його майже не знаєш! — нагадувала вона собі. — Не поспішай!»
Наступні кілька місяців пролетіли як одна мить: Амбра з Хуліаном постійно бачилися — то за вечерею в палаці, то на пікніку в його маєтку за містом, навіть ходили в кіно на денний сеанс. Вони порозумівалися невимушено — і вона ще ніколи не почувалася настільки щасливою. Хуліан тримався з чарівною галантністю, часто брав Амбру за руку чи обережно цілував крадькома, але ніколи не перетинав межі. Амбрі були дуже до вподоби його вишукані манери.
Одного сонячного ранку три тижні тому Амбра була в Мадриді, де мала з’явитися в ефірі ранкової телепрограми й розповісти про нові експонати музею Ґуґґенхайма. «Телещоденник» RTVE[56] дивилися мільйони людей по всій країні, і Амбру дещо хвилював такий відповідальний прямий ефір, але вона розуміла, що це також і чудова реклама для музею.
Увечері перед тим ефіром вони з Хуліаном зустрілися за чудовою домашньою вечерею в траторії «Малатеста», а тоді тихенько вийшли прогулятися парком Буен Ретіро. Дивлячись на родини, які гуляють у парку, на біганину веселих дитячих гуртів, Амбра почувалася надзвичайно спокійною, їй хотілося, щоб ці хвилини не закінчувалися…
— Чи ти любиш діточок? — спитав Хуліан.
— Дуже! — щиро зізналася Амбра. — Власне, іноді в мене таке відчуття, що в моєму житті бракує лише їх.
Хуліан широко всміхнувся:
— Розумію.
У ту мить він якось по-новому на неї поглянув, і раптом Амбра зрозуміла, чому Хуліан поставив їй таке питання. Її охопила паніка, голос у голові закричав: «Скажи йому! ЗАРАЗ СКАЖИ!»
Амбра хотіла щось відповісти принцу, але не могла промовити ані звуку.
— Тобі не погано? — схвилювався той.
Амбра всміхнулася:
— Це просто завтрашній ефір — хвилююся.
— Не напружуйся. Ти будеш неперевершена!
Хуліан широко всміхнувся їй і лагідно поцілував у губи.
Наступного ранку о сьомій тридцять Амбра опинилися на знімальному майданчику й долучилася до напрочуд приємної бесіди з трьома симпатичними ведучими «Телещоденника». Вона з таким захватом розповідала про свій музей, що майже не звертала уваги на телекамери й глядачів у студії, а про п’ять мільйонів телеглядачів перед екранами навіть думати забула.
— Gracias, Ambra, y muy interesante, — мовила ведуча наприкінці розмови. — Un gran placer conocerte[57].
Амбра кивнула, ґречно подякувала й очікувала, що на тому інтерв’ю вже закінчиться.
Та ведуча сором’язливо всміхнулася й продовжила ефір, звернувшись до глядачів:
— Цього ранку на нашу програму завітав дуже особливий гість, і ми просимо його до студії!
Усі троє ведучих підвелися й зааплодували високому елегантному чоловікові, який вийшов до них. Коли глядачі побачили його, то теж попідскакували з місць із радісним галасом.