Дэн Браун – Джерело (страница 41)
«Тільки на секундочку», — вирішив Кьовеш і пішов до бару.
Колись прегарна кам’яниця з вишуканими балконами й високими вікнами, «Сімпла» тепер являла собою поруйновану оболонку, розписану графіті. Проходячи крізь величний портик цього колись пишного міського будинку, Кьовеш прочитав над дверми зашифровані слова: «еґґ-еш-ей-ґед-ре!»
Рабин миттєво зрозумів, що перед ним просто фонетичний запис угорського слова «egészségedre» — «ваше здоров’я!»
Заходячи, Кьовеш дещо здивовано роздивлявся химерну печеру, яку являв собою бар. У кам’яниці був широкий внутрішній двір — і там стояли такі чудні речі, яких рабин у житті не бачив: диван, зроблений із ванни, манекени на підвішених у повітрі велосипедах, випотрошений східнонімецький седан «трабант», перетворений на місце для посиденьок.
Високі стіни двору вкривала мішанина спреєвого графіті, радянських плакатів, класичних скульптур і рослин, що звисали з внутрішніх балкончиків, напханих людом, який похитувався в такт гучному гупанню музики. Пахло пивом і тютюном. Молоді парочки цілувалися в усіх на очах, а інші тихенько покурювали маленькі люльки й попивали палінку.
Кьовешеві завжди здавалося дуже чудернацьким те, що людина — найбільш величне Боже створіння — усе одно всередині є істотою глибоко тваринною, і поведінкою її великою мірою керує пошук плотських задоволень. «Ми шукаємо втіхи для свого тіла в надії, що душі теж стане добре…» Кьовеш багато часу провів, наставляючи тих, хто занадто потурав тваринним спокусам тіла, пов’язаним здебільшого з їжею та сексом, а останнім часом — інтернет-залежністю й дешевими модними наркотиками. І його справа підкидала щодень нові завдання.
Єдиним плотським задоволенням, якого наразі потребував Кьовеш, був туалет, і, на свій розпач, рабин опинився в черзі з десятьох людей. Не в силі чекати, він пішов нагору, де, як йому сказали, є ще багато туалетів. На другому поверсі кам’яниці рабин пройшов крізь цілий лабіринт віталень та інших кімнат; майже кожна мала власний невеликий бар. Рабі спитав одного з барменів про туалет — і той показав доволі далеко: до мети, схоже, можна було дійти через балкон над двориком.
Кьовеш швидко пішов до балкона, сперся на поруччя і рушив, поглядаючи у двір, де море молодих людей коливалося в такт музиці.
І тут Кьовеш побачив…
Він різко зупинився, і кров похолола в його жилах.
Посеред натовпу стояв чоловік у бейсболці й джинсах і дивився просто на нього. На мить їхні погляди зустрілись. І тут чоловік у бейсболці підскочив, як пантера, і побіг до сходів, розштовхуючи людей.
——
Убивця мчав нагору, уважно вдивляючись у кожне обличчя. Він доволі добре знав «Сімплу», тож швидко дістався на балкон, на якому щойно стояла ціль.
Рабина там не було.
«Я повз тебе не проходив, — подумав кілер, — значить, ти пішов углиб!»
Подивившись углиб темного коридору, вбивця посміхнувся: він тепер точно знав, де може сховатися жертва.
Коридор був вузький, у ньому пахло сечею. У його кінці видніли пошарпані дерев’яні двері.
Убивця, не стишуючи ходи, потупотів коридором і постукав у двері.
Тихо.
Постукав знову.
Звідти незадоволеним басом відповіли: мовляв, зайнято.
— Bocsásson meg![53] — бадьоро відказав убивця і вдав, ніби гучно пішов геть. Після того тихо розвернувся й підкрався, приклав вухо до дверей. Почув, як рабин у туалеті відчайдушно шепоче:
— Хтось хоче мене вбити! Чекав на мене біля дому! Тепер тримає мене в пастці у барі «Сімпла», Будапешт! Будь ласка! Пришліть підмогу!
Схоже, ціль телефонувала на номер 112 — місцевої служби порятунку. Служба ця відома повільністю реакції, але кілер почув достатньо.
Роззирнувшись і пересвідчившись, що навколо нікого немає, він виставив уперед мускулясте плече, відхилився й підлаштувався вдарити саме в момент найгучнішого гуркоту музики.
Стара засувка відскочила з першого разу. Двері розчинилися. Кілер увійшов, зачинив за собою двері та опинився просто перед жертвою.
У кутку щулився водночас наляканий і здивований чоловік.
Кілер вихопив у рабина телефон і пожбурив в унітаз.
— Х-хто т-тебе прислав?! — затинався рабин.
— Перевага мого становища, — відказав йому незнайомець, — у тому, що я навіть знати цього не можу!
Тепер старий тяжко дихав і сильно пітнів. Раптом почав задихатися, вирячив очі, схопився за груди обома руками.
«Що, правда? — посміхнувся кілер. — У нього серцевий напад?»
Старий звивався, задихаючись і тримаючись за груди, на підлозі туалету, обличчя його червоніло, очі благально дивилися на незнайомця. Урешті він упав долілиць на брудні кахлі й здригнувся; з-під нього потекла підлогою цівка сечі.
І більше рабин не рухався.
Кілер присів і прислухався. Дихання чути не було.
Він із посмішкою встав: «Що ж, ти мені справу полегшив».
Із такою думкою кілер пішов до дверей.
——
Легені рабі Кьовеша благали повітря.
Такої вистави він ніколи в житті не влаштовував.
Ледве при свідомості, він лежав і слухав, як нападник пішов із туалету. Рипнули двері, зачинилися.
Стало тихо.
Кьовеш змусив себе почекати ще зо дві секунди, аби нападник опинився там, де нічого не чутиме. І тоді, не в силах стриматися, Кьовеш зітхнув і почав вдихати життєдайне повітря. Навіть застояне, туалетне, воно в ту мить було як небесний дар.
Поволі він розплющив очі, затуманені браком кисню; у голові гупало. Кьовеш підняв її — і перед очима розвиднилося. На його жах і подив, просто перед зачиненими дверима виднів темний силует.
Чоловік у бейсболці з посмішкою дивився на нього.
Кьовеш завмер. «Він узагалі не виходив!»
Кілер у два великі кроки опинився біля рабі, міцною, як лещата, лапою схопив його за шию і притис обличчям до підлоги.
— Дихання ти затримувати вмієш, — хрипко прошепотів убивця, — а серце спиняти — ні! — Він засміявся. — Але не хвилюйся, тут я можу зарадити!
Мить — і пекуче жало ввігналося в шию рабі Кьовеша. Горло й голову немовби заповнив рідкий вогонь. Тепер, коли жар дійшов до серця, напад уже був справжнім.
Присвятивши багато років дослідженню таємниць Шамаїм — небес, оселі Бога й праведних душ, — рабі Єгуда Кьовеш розумів: за хвилю він їх пізнає.
Розділ 44
Амбра Відаль, сама-одна в просторій кімнаті відпочинку літака G550, стояла біля раковини, споліскувала руки теплою водою й дивилася в дзеркало, ледве впізнаючи себе.
«Що я наробила!»
Вона знову відпила зі свого келиха. Як їй хотілося повернутися до того старого життя, яке в неї було лише кілька місяців тому — анонімного, не належного нікому, з музейною працею, — але все скінчилось. Усе розвіялося як дим, коли Хуліан зробив їй пропозицію…
«Ні! — дорікнула вона собі. — Усе зникло тоді, коли ти погодилася!»
Жах сьогоднішнього вбивства засів десь у животі, і розум намагався логічно зважити наслідки.
«Я запросила вбивцю Едмонда в музей.
Мене ввів в оману хтось із палацу.
І тепер я забагато знаю».
Доказів, що за кривавим злочином стоїть принц Хуліан, не було, так само як і доказів того, що він про такий план узагалі знав. А проте Амбра вже мала нагоду побачити достатньо прикладів, як діють внутрішні механізми палацу й двору, щоби вважати: найімовірніше, без відома — а то й схвалення — принца таке б не могло статися.
«Я забагато розповіла Хуліанові».
Останніми тижнями Амбра дедалі сильніше відчувала, що має виправдовуватися перед ревнивим нареченим за кожну хвилину, проведену без нього, тож доволі багато розповіла особисто Хуліанові про майбутню презентацію Едмонда. Тепер жінка боялася, що може поплатитися за свою відвертість.
Вона закрила кран і посушила руки, взяла келих і допила останні краплі. У дзеркалі перед нею була незнайомка: колись упевнена професіоналка, а тепер — людина, обтяжена соромом і сумнівами.
«Скільки помилок я зробила за лічені місяці…»
Озираючись думкою на той час, вона гадала, чи могла вчинити якось інакше. Чотири місяці тому, пізнього дощового вечора в Мадриді, Амбра була на благодійному заході в музеї сучасного мистецтва при Центрі королеви Софії…