Дэн Браун – Джерело (страница 10)

Ленґдон сповільнив крок.

— Що це означає?

— Ім’я Арт — це скорочення слова artificial — «штучний», хоча містерові Кіршу дужче подобається слово «синтетичний». — Він на мить замовк. — Правда в тому, професоре, що весь вечір ви спілкувалися з синтетичним екскурсоводом. Таким собі комп’ютером.

Ленґдон невпевнено роззирнувся.

— Це якийсь жарт?

— Зовсім ні, професоре. Я говорю цілком серйозно. Едмонд Кірш витратив десять років і майже мільярд доларів у галузі синтетичного інтелекту, і сьогодні ввечері ви першим оцінили плід його праці. Усю вашу екскурсію провів синтетичний екскурсовод. Я — не людина.

Ленґдон якусь мить не міг цього сприйняти. Дикція і граматика Арта-Вінстона були ідеальні, і якщо не зважати на дещо незграбний сміх, він був одним із найкращих співрозмовників, з якими мав справу Ленґдон. Понад те, вони весь вечір обмінювалися думками й жартували на дуже багато тем, і екскурсовод був блискуче знайомий із їхніми тонкощами.

«За мною стежать, — тепер зрозумів Ленґдон, вишукуючи на стінах приховані відеокамери. У нього виникла підозра, що він теж мимоволі є учасником якогось “експериментально-мистецького” проекту, тонко зрежисованого театру абсурду. — Я в них як щур у лабіринті».

— Мені не дуже приємно це знати, — промовив Ленґдон, і його слова розкотилися луною в порожній галереї.

— Прийміть мої вибачення, — сказав Вінстон. — Вас можна зрозуміти. Я передчував, що вам важко буде прийняти цю новину. Гадаю, саме тому Едмонд попросив мене привести вас сюди, у відлюдне місце. Цю інформацію не можна відкривати іншим гостям.

Ленґдон уважно вдивлявся в темні кутки — чи немає там когось?

— Як ви, без сумніву, знаєте, — продовжив голос, моторошно спокійний: його зовсім не бентежили почуття Ленґдона, — людський мозок є бінарною системою: сигнал або йде через синапс, або не йде — так чи ні, як у комп’ютерних сигналах. Мозок має понад сто трильйонів перемикачів, що означає: створення мозку — питання не так технології, як масштабу.

Ленґдон майже не слухав. Він знову рушив до виходу: знак зі стрілкою показував у дальший кінець галереї.

— Професоре, я розумію, що людський тембр мого голосу важко сприйняти як машинний, однак синтезувати мовлення ще порівняно просто. Навіть електронна книжка за дев’яносто дев’ять доларів доволі пристойно відтворює людську мову. Едмонд інвестував у цю розробку мільярди.

Ленґдон зупинився.

— Якщо ви комп’ютер, то скажіть ось що. Яким був індекс Доу — Джонса 24 серпня 1974 року?

— Це була субота, — блискавично відповів голос. — Ринки не працювали.

Ленґдон відчув холодок поза шкірою. Він спеціально обрав таку дату. Одним із побічних ефектів ейдетичної пам’яті в нього було те, що дати закарбовувались у ній назавжди. Тієї суботи був день народження його друга, і Ленґдон досі пам’ятав вечірку в басейні. «Гелена Вулі була в синьому бікіні…»

— Однак, — одразу додав голос, — напередодні в п’ятницю, 23 серпня, індекс Доу — Джонса становив 686,80: відбулося падіння на 17,83 пункта зі втратою у 2,53 відсотка.

Ленґдонові відібрало мову.

— Я радо почекаю, — бадьоро мовив голос, — поки ви перевірите ці відомості за своїм смартфоном. Хоча й не можу не вказати вам на іронію цієї ситуації.

— Але… я не…

— Найскладніше завдання у створенні штучного інтелекту, — продовжив голос, і його легкий британський акцент тепер здавався особливо химерним, — не у швидкому доступі до відомостей, який насправді створити дуже просто, а в здатності помічати взаємозв’язок і переплетеність даних — те, в чому ви неперевершені, так? Взаємозв’язок ідей? Це одна з причин, чому містер Кірш хотів перевірити мої здатності саме на вас.

— Це випробування? — спитав Ленґдон. — Мене?

— Аж ніяк. — І знову цей сором’язливий смішок. — Це випробування мене. Чи можу я вас переконати, що я — людина.

— Тест Тьюрінга.

— Саме так.

Тест Тьюрінга, згадував Ленґдон, то було завдання, запропоноване спеціалістом із розшифрування кодів Аланом Тьюрінгом: зробити так, щоб поведінка машини не відрізнялася від поведінки людини. Власне, людина-експерт мала послухати розмову людини і машини й сказати, хто зі співрозмовників людина. Якщо це неможливо, то тест Тьюрінга вважається пройденим. Тест Тьюрінга був ідеально пройдений 2014 року в Лондонському королівському товаристві. Відтоді технології штучного інтелекту розвивалися з карколомною швидкістю.

— Сьогодні ввечері, — продовжив Арт, — жоден із наших гостей нічого не запідозрив. Усі чудово проводять час.

— Чекайте, тут усі розмовляють із комп’ютером?!

— Фактично, всі розмовляють зі мною. Я можу легко виконувати багато завдань одночасно. Ви чуєте мій голос, виставлений від початку, — той, якому надає перевагу Едмонд, — а решта чують інші голоси й інші мови. З огляду на те, що ви американець, науковець і чоловік, я обрав для вас чоловічий голос і британський акцент. Я гадав, що так ви почуватиметеся більш упевнено, ніж якби чули голос молодої жінки з тягучим акцентом південних штатів.

«Воно щойно назвало мене шовіністом?»

Ленґдон згадав запис, який кілька років тому циркулював у мережі: голові бюро часопису Time Майклові Шереру зателефонував робот із телемаркетингу — настільки жахливо схожий на людину, що Шерер розмістив запис дзвінка в інтернеті, щоб усі охочі могли його почути.

«Це було багато років тому», — зрозумів Ленґдон.

Ленґдон знав, що Кірш уже давно бавиться створенням штучного інтелекту, час від часу з’являючись на обкладинках часописів і проголошуючи всілякі відкриття. Схоже, «Вінстон» — це найкраще на сьогодні дітище Кірша.

— Розумію, що все відбувається дуже швидко, — продовжив голос, — але містер Кірш попросив мене показати вам спіраль, біля якої ви зараз. Він казав, щоб ви ввійшли в цю спіраль і дійшли до її центру.

Ленґдон зазирнув у вузький прохід і відчув, що всі м’язи напружилися. «Це в Едмонда жарти такі?»

— Не могли б ви мені сказати, що там? Я не великий любитель замкнених просторів.

— Цікаво, я про вас цього не знав.

— Клаустрофобія — не з тих речей, які зазначають у резюме. — Ленґдон зловив себе на тому, що досі не може вповні усвідомити, що спілкується з машиною.

— Боятися не варто. Посередині спіралі доволі багато місця, а містер Кірш прохав мене показати вам власне центр. Але перед тим як увійти, Едмонд просив вас зняти аудіопристрій і покласти отут на підлогу.

Ленґдон подивився на високу споруду і завагався.

— Ви зі мною не підете?

— Виходить, що ні.

— Розумієте, все це дуже дивно, і я не зовсім…

— Професоре, з огляду на те, що Едмонд привіз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору є маленьким. Діти щодня це роблять — і лишаються живими.

Ленґдонові ще ніколи не дорікав комп’ютер (якщо цей голос справді належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Він зняв пристрій, обережно поклав на підлогу й став обличчям до проходу. Високі стіни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбік і зникав у темряві.

— Знову як завжди… — зітхнув він, ні до кого особливо не звертаючись.

Тоді глибоко вдихнув і зайшов.

Повертаючи і повертаючи за годинниковою стрілкою, прохід вів Ленґдона дедалі глибше і тривав значно довше, ніж можна було очікувати: невдовзі професор згубив лік виткам. З кожним із них коридор вужчав, і широкі плечі Ленґдона вже майже торкалися стін. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилі листи металу, здавалося, були готові ось-ось обвалитися й поховати чоловіка під тоннами сталі.

«Навіщо я це роблю?»

За мить до того, як Ленґдон вирішив розвернутися й піти назад, коридор закінчився, відкрившись у велике приміщення. Як і обіцяв Вінстон, воно дійсно виявилося більшим, ніж можна було очікувати. Ленґдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу підлогу й високі металеві стіни, він знову замислився, чи не став об’єктом якогось вигадливого студентського жарту.

Десь зовні клацнув замок, і за високими стінами покотилася луна від швидких кроків. Хтось увійшов у галерею через ближчі двері, що їх помітив Ленґдон. Підійшов до спіралі й почав ходити в ній навколо Ленґдона, наближаючись із кожним витком. Він теж був у цій споруді.

Ленґдон відступив і розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнішало, доки раптом із тунелю вийшов чоловік. Невисокий, худий, блідий, із пронизливим поглядом і кучмою неслухняного чорного волосся.

Ленґдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кілька секунд дозволив собі широко всміхнутися.

— Великий Едмонд Кірш завжди з’являється ефектно.

— Справити перше враження можна лише з першої спроби, — привітно відказав Кірш. — Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.

Чоловіки сердечно обійнялися. Ленґдон поплескав товариша по спині — і помітив, що Кірш схуд.

— Ти втратив вагу, — зауважив Ленґдон.

— Я став веганом, — відповів Кірш. — Це простіше, ніж спортсменом.

Ленґдон розсміявся:

— Як же гарно тебе зустріти! Як завжди, змушуєш мене почуватися занадто парадно вдягненим.

— Хто, я?! — Кірш подивився на свої вузькі чорні джинси, напрасовану футболку з V-подібним вирізом і куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». — Це от кутюр.

— І білі сланці теж от кутюр?

— Сланці?! Це Guineas від Сальваторе Ферраґамо.