Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 95)

Наша новина зчинила в домівці справжній гармидер. Тривожні передчуття поширилися районом: наступного ранку, відразу ж після світанку, до нас прибула графиня Пемброкська з такою кількістю одежі, що її вистачило б на цілу парафію. Вона приїхала рікою, спрямувавши свій барк до району Блекфраєрс, хоча насправді відстань між причалами складала всього-на-всього кілька сотень футів. Її поява на пристані Вотер-Лейн стала публічним видовищем величезної ваги, і на якийсь час над зазвичай гамірною вулицею повисла дзвінка тиша.

Коли Мері нарешті увійшла до нашої вітальні, вона мала спокійний і незворушний вигляд; за нею один за одним тягнулися Джоан та ціла низка слуг та служниць більш низького рангу.

— Генрі сказав, що вас очікують сьогодні вдень при дворі, а ви не маєте нічого путнього вдягнути. — І владним жестом свого пальця вона спрямувала свою челядь до нашої спальні.

— Я збиралася вдягнути свою весільну сукню! — запротестувала я.

— Але ж вона французька! — аж задихнулася від обурення Мері. — Як же ти можеш її вдягнути!

Перед моїм носом слуги пронесли вишитий атлас, лискучий оксамит, іскристий шовк із вплетеними в нього золотими й срібними нитками, а також цілі купи прозорого матеріалу невідомого призначення.

— Це надто багато, Мері. Що ти собі думаєш? — сказала я, ледь уникнувши зіткнення з одним із численних слуг.

— Ніхто не йде у битву без належного обладунку, — зауважила Мері своїм характерним тоном, в якому переплелися невимушеність та жорсткість. — А її величність, нехай береже її Господь, є могутнім супротивником. І тобі знадобиться увесь той захист, який здатен забезпечити мій гардероб.

І ми разом почали добирати найприйнятніші варіанти. Як нам вдасться підігнати одіж Мері до моєї фігури залишалося таємницею, але я визнала за краще про це не питати.

Я була наче та Попелюшка, тож якщо графиня Пемброкська визнає за потрібне, мені на поміч будуть покликані лісові птахи та феї.

Нарешті ми зупинилися на чорній сукні, вишитій сріблястими лілеями та трояндами. То була мода минулого року, сказала Мері, і їй бракувало великих широких спідниць, які були у моді цього року. Можливо, Єлизаветі сподобається моя ощадливість і зневага до примх моди.

— А срібне й чорне — то кольори королеви. Саме тому Волтер завжди вдягається саме в них, — пояснила Мері, розгладжуючи рукава з пуфами.

Але моїм улюбленим предметом одежі була нижня спідниця з білого атласу, яка проглядатиме з-поміж розділених верхніх спідниць. Вона також мала вишивку, в основному на тему флори й фауни, плюс трохи класичної архітектури, наукового приладдя та зображення жінок, що уособлювали мистецтва та науки. Я розпізнала, що цю вишивку створив той самий геніальний талант, який створив черевики Мері. Про всяк випадок я не стала торкатися вишивки, не бажаючи, щоб панна Алхімія зійшла з моєї спідниці ще до того, як я встигну її вдягнути.

Дві жінки дві години вдягали мене. Спочатку вбрали й зав’язали в одяг, підбитий і напханий до сміховинних пропорцій, з товстою прошитою підкладкою та фіжмами, котрі, як я й уявляла собі, були вкрай жорсткими та неповороткими. Мій рюш був досить великим та помітним, але не таким великим, як у королеви, запевнила мене Мері. До мого пояса Мері пристебнула страусине віяло. Воно звисало вниз, наче маятник, і коливалося, коли я ходила. Зі своїм перистим плюмажем та руків’ям, усипаним рубінами та перлинами, цей аксесуар запросто коштував удесятеро більше за мою мишоловку, і я була рада, що мені буквально пришпилили його до талії.

Тема коштовностей виявилася непростою й суперечливою. Мері мала при собі свою валізку і почала видобувати з неї одну безцінну прикрасу за другою. Але я наполягла, що хочу носити сережки Ізабо, а не оздоблені діамантові краплини, які запропонувала мені Мері. Вони напрочуд добре підходили до перлового намиста, яке Мері накинула мені на плечі. На мій жах, вона роз’єднала ланцюжок із квітів рокитника, який Філіп подарував мені на весілля, і причепила одну квітчасту ланку в центрі мого корсажа. А потім перехопила перлове намисто червоним бантом і прив’язала його до шпильки. Після тривалого обговорення Мері з Франсуазою зійшлися на простому й короткому перловому намисті, щоб заповнити ним лінію горловини. Енні прикріпила мою срібну стрілу до рюшу іще однією діамантовою шпилькою, а Франсуаза зробила мені пишну зачіску в формі серця. Як завершальний мазок Мері вдягла всипаний перлинами чепчик мені на потилицю, і він закрив собою кіски, які сплела там Франсуаза. Метью, чий настрій дедалі більше псувався в міру того, як неухильно наближалася вирішальна година, спромігся вимучити посмішку і вдав, що дуже вражений результатом зусиль, які доклали Мері з Франсуазою.

— Я почуваюся так, наче мене вирядили в театральний костюм, — невдоволено мовила я.

— Маєш чудовий вигляд, навіть прекрасний, — запевнив мене Метью. Він також виглядав чудово — в солідному костюмі з чорного оксамиту з невеличкими цятками білого на зап’ястях та комірці. А на шию начепив медальйон із мініатюрою. Його довгий ланцюжок він надів на ґудзик таким чином, що місяць був повернутий назовні, а мій портрет — усередину, до його серця.

Перше, що я побачила в Ричмондському палаці, — це вершечок білої кам’яної вежі, а над нею — королівський штандарт, що майорить на вітрі. Невдовзі з’явилися й інші башти. Вони іскрилися в морозному зимовому повітрі, через що увесь замок ставав схожим на споруду із казки. Потім відкрився увесь палацовий комплекс: химерна прямокутна аркада з південно-східного боку, триповерхова головна споруда — з південно-західного. Вона була оточена широким ровом, за яким виднівся сад, оточений стіною. За головною спорудою височіли додаткові вежі та шпилі, включно з двома будівлями, які нагадали мені Ітонський коледж. За садком здіймався угору величезний кран, з якого натовпи людей розвантажували ящики та пакунки, призначені для кухонь та комор палацу. Замок Бейнардс, який завжди здавався мені величним, у порівнянні з цією спорудою тепер виглядав справжнім ліліпутом.

Веслярі скерували барку до пристані. Метью проігнорував прискіпливі погляди та розпитування, даючи можливість Генрі та Гелоугласу відповідати замість нього. Випадковому спостерігачеві Метью міг здатися навіть злегка знудженим. Але я була до нього достатньо близько, щоб помітити, як сторожко й напружено роздивляється він берег ріки. Я поглянула через рів на двоповерхову аркаду. Арки першого поверху були відкриті всім вітрам, але горішній поверх був засклений вітражними вікнами. Із них витріщалися цікаві пики у сподіванні роздивитися, хто ж то прибув, і отримати хоч крихту нової поживи для пліток. Та Метью швидко поставив свою масивну фігуру між мною та придворними, щоб мене не так легко було розгледіти.

Слуги в лівреях, кожен з яких був озброєний або мечем, або списом, провели нас крізь просту сторожку до головної частини палацу. Лабіринт приміщень першого поверху хаотично вирував, нагадуючи своєю метушнею сучасні офісні споруди; повсюди сновигали слуги та придворні чиновники, кваплячись прийняти наказ та виконати його. Метью звернув праворуч, але наші охоронці ввічливо заступили йому дорогу.

— Вона не прийме тебе у приватному порядку, поки не змусить просидіти як на голках у всіх на виду, — сердито пробурмотів Гелоуглас. Метью вилаявся.

Ми слухняно пішли за нашим ескортом до величних сходів. Вони повнилися людьми, і від суміші запахів людей, квітів та трав у мене запаморочилася голова. Кожен присутній напахтився парфумами, щоб забити неприємні запахи, але ефект виявився зворотним. Коли натовп помітив Метью, у ньому почувся шепіт, і море людей розступилося. Він був вищим на зріст за більшість присутніх і випромінював таку саму брутальну рішучість, як і решта чоловіків-аристократів, яких мені доводилося зустрічати. Та різниця полягала в тому, що Метью й справді був смертельно небезпечним, і на підсвідомому рівні теплокровні створіння це відчували.

Пройшовши крізь низку передпокоїв, кожен з яких був вщерть заповнений придворними обох статей в модних костюмах із підкладками, напахчених парфумами та прикрашених коштовностями, ми нарешті опинилися перед зачиненими дверима. І стали чекати. Шепіт довкола нас змінився на бурмотіння. Якийсь чоловік відпустив жарт, і його компаньйон стиха захихикав. Метью стиснув зуби.

— Чому ми чекаємо? — спитала я таким тихим і тоненьким голосом, що мене могли почути лише Метью та Гелоуглас завдяки загостреному слуху вампірів.

— Щоб повтішати королеву і продемонструвати мені, що я — не більше, ніж звичайний її слуга.

Коли нас, нарешті, впустили в королівську приймальню, я з подивом побачила, що в цій кімнаті також повно людей. «Приватність» була при дворі королеви Єлизавети поняттям вельми відносним. Я стала шукати поглядом королеву, але її ніде не було видно. Моє серце занило — знову нам доведеться чекати.

— Чому це з кожним роком я старішаю, а Метью Ройдон, здається, молодшає аж на два роки? — почувся від каміна напрочуд жвавий голос. Найрозкішніше вдягнені, найсильніше напахчені та напомаджені істоти у кімнаті трохи повернулися у наш бік і допитливо глянули нас. Їхній рух відкрив нашим поглядам Єлизавету, яка сиділа, наче бджолина матка посеред вулика. Моє серце тьохнуло. Переді мною ожила легенда.