Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 90)

Коли я, полегшено зітхнувши, поклала його собі на коліна, з мого рота вирвався сірий туман, легший за дим, і повис довкола мене ледь помітним покривалом. Я охнула від несподіванки — і знову видихнула химерний прозорий туман. Я підняла очі. Куди ж подівся вогнедишний дракон? Брунатна смужка стрибнула до моїх пальців.

— Четвертий вузол зробимо — енергію накопимо. — Мені сподобався четвертий вузол, своїми витіюватими звивистими вигинами схожий на крендель.

— Дуже добре, Діано, — прокоментувала Гуді Альсоп. Настав момент у моїх заклинаннях, коли через брак зосередженості все могло піти не так, як задумувалося. — А тепер не розслабляйся й залишайся тут і зараз. Примусь дракониху залишитися з тобою. Якщо вона того захоче, то сховає тебе від завидющих очей.

Сприяння дракона здавалося мені нереалістичним сподіванням, але я все одно взяла білу стрічку і зробила з неї вузол у формі пентаграми.

— П’ятий вузол — зав’яжись, заклинання — розростись! Дракониха стрімко спікірувала униз і притулилася крилами до моєї грудної клітки.

«Ти залишишся зі мною?», — подумки спитала я її.

Вогнедишна істота закутала мене в тоненький сірий кокон. Він притлумив чорноту моїх спідниць та жакетки, зробивши їх чорно-попелястими. Перстень Ізабо став виблискувати не так яскраво, як раніше, вогонь в осерді діаманту потьмянів. Навіть срібляста стрічка у мене на колінах — і та потьмяніла. Я посміхнулася, сприймаючи цю мовчазну відповідь вогнедишного створіння.

— Вузол шостий маємо — заклинання завершаємо, — сказала я. Мій завершальний вузол вийшов не таким симетричним, як я сподівалася, але все одно міцним.

— Ти — справжня ткаля, дитя моє, — резюмувала Гуді Альсоп, полегшено зітхнувши.

Коли я йшла додому, то мала прекрасне відчуття непомітності в своєму покривалі-невидимці, але знову ожила, щойно переступила поріг закладу «Олень і Корона». Там на мене чекав пакунок, а разом із пакунком — Кіт. Метью й досі проводив багато часу з цим непосидючим і діяльним демоном. Обмінявшись із Марлоу стриманими привітаннями, я почала було розривати захисну обгортку пакунка, як раптом хтось потужно заревів поруч зі мною. То був Метью.

— Господи милосердний! — Там, де якусь мить тому було порожнє місце, тепер стояв Метью, ошелешено витріщаючись на аркуш паперу.

— Що хоче цей Старий Лис цього разу? — невдоволено спитав Кіт, із силою встромляючи своє перо в чорнильницю.

— Я щойно отримав рахунок від Ніколаса Валена, ювеліра, що мешкає на нашій вулиці, — сказав Метью, скрививши кислу міну. Я поглянула на нього невинним поглядом, наче нічого не було. — Він виставив мені п’ятнадцять фунтів за мишачу пастку. — Тепер, коли я добре знала купівельну спроможність фунта, — і це при тому, що Джоан, служниця Мері, отримувала п’ять фунтів на рік — я чудово розуміла обурення Метью.

— А, он у чім справа, — мовила я, знову переводячи свою увагу на пакунок. — Це я попросила його зробити пастку.

— Ви замовили одному з найкращих ювелірів Лондона пастку? — спитав Кіт, не вірячи своїм вухам. — Якщо у вас завелися вільні кошти, пані Ройдон, то дозвольте я замість вас займатимуся всіма вашими алхімічними експериментами. І знаєте, що я робитиму? Я перетворюватиму ваше срібло й золото на вино в корчмі «Капелюх Кардинала»!

— Це пастка для пацюків, а не для мишей, — промимрила я.

— А можна мені поглянути на цю пацючу пастку? — спитав Метью спокійним, але лиховісним тоном.

Я зірвала залишки обгортки і подала йому предмет, про який ішла мова.

— Зі срібним покриттям. Та ще й з гравіюванням, — констатував Метью, крутячи пастку в руці. А коли придивився пильніше, вилаявся. — «Ars longa, vita brevis» — «Мистецтво тривале, а життя — коротке». І то правда.

— Пастка має бути надзвичайно ефективною. — Хитромудрий пристрій мсьє Валена нагадував настороженого кота, з парою прекрасно виготовлених вушок на шарнірі та широко розставленими очицями, вигравіюваними на поперечній планці. Краї пастки нагадували рот, усипаний смертельно гострими зубами. Чимось ця пастка нагадала мені Сарину кішку Табіту. Вален додав до конструкції примхливу деталь: посадив маленьку срібну мишку котові на ніс. Ця мила істотка нічим не нагадувала тих гострозубих потвор, що шастали у нас на мансарді. Від одної думки про те, як вони вгризаються в папери Метью, поки ми спимо, мене кидало в дрож.

— Ось погляньте, — сказав Кіт, опустивши очі від грайливої миші до підставки пастки. — Він і внизу щось вигравірував. — Ніщо інше, як афоризм Гіппократа, та ще й латиною, ясна річ. «Occasio praeceps, experimentum periculosum, iudicium dificile».

— Мабуть, якась дуже сентиментальна фраза, враховуючи призначення цього пристрою, — сказала я.

— Сентиментальна? — здивовано підняв брови Метью. — Із точки зору пацюка вона звучить цілком реалістично: «Шанс швидкоплинний, експериментувати — небезпечно, а робити правильні висновки важко», — процитував він із кривою усмішкою.

— Вален на вас нажився, пані Ройдон, — заявив Кіт. — Метью, ти маєш відмовитися від оплати і відіслати пастку назад.

— Ні! — запротестувала я. — Це ж не його провина. Ми тоді якраз розмовляли про годинники, і мсьє Вален показав мені кілька прекрасних екземплярів. Я показала мсьє Валену брошуру, придбану в крамниці Джона Чендлера в районі Кріпплгейт, у котрій йдеться про знищення шкідників, і поскаржилася йому на нашу проблему з пацюками. Тобто одне привело до другого. — Я поглянула на пастку. То був дійсно шедевр майстерності — з цими маленькими вушками та пружинками…

— Увесь Лондон страждає від пацючої проблеми, — сказав Метью, насилу тримаючи себе в руках. — Однак я не знаю нікого, хто намагався б розв’язати цю проблему за допомогою іграшок, зроблених зі срібла. Зазвичай, буває досить кількох котів, утримання яких обходиться недорого.

— Я заплачу йому, Метью. — Такий щедрий жест однозначно спустошить мій гаманець, і мені доведеться просити у Волтера нових фінансових вливань, але нічого не поробиш. За досвід, у тому числі й негативний, доводиться платити. Інколи дорого.

Я простягнула руку за пасткою.

— А Вален не передбачив у ній годинникового механізму, який ще й години відбивав би? Якщо так, то це буде єдиний у всьому світі пристрій, що поєднує хронометр та засіб для боротьби з гризунами. Тоді він дійсно вартий таких грошей. — Хоч як Метью не намагався хмуритися, але по його обличчю все одно розпливлася широка посмішка. Замість віддати мені пастку, він узяв мою руку, підніс її до рота й поцілував. — Я оплачу рахунок, серденько, аби лише мати можливість дражнити тебе наступні шістдесят років.

У цю мить у залу влетів Джордж, тягнучи за собою хвіст холодного повітря.

— Я приніс новину! — скрикнув він, відкидаючи накидку вбік і стаючи в гордовиту позу.

Кіт застогнав і обхопив голову руками.

— Та що ви кажете? Мабуть, тому ідіоту Понсонбі сподобався твій переклад Гомера і він погодився видати його без подальшої корекції.

— Навіть ти не зможеш затьмарити моєї радості від сьогоднішніх досягнень, Кіте, — сказав Джордж і очікувально озирнувся. — Ну що? Невже нікому анітрохи не цікаво?

— Ну й що за новину ти приніс, Джордже? — ліниво спитав Метью, підкинувши пастку в повітря й впіймавши її.

— Я знайшов манускрипт пані Ройдон.

Метью міцно стиснув. Механізм спрацював, і вона розкрилася. Метью розтиснув пальці, пастка впала на стіл і, клацнувши «зубами», знову захряснулася.

— Де?

Джордж інстинктивно відступив крок назад. Мені найчастіше з присутніх доводилося чути запитання мого чоловіка, і тому я чудово знала, яким лячним може бути вибух раптової уваги вампіра.

— Я знала, що саме ви знайдете його, — звернулася я до Джорджа з симпатією в голосі, водночас кладучи руку на лікоть Метью, щоб його вгамувати. Як я й передбачала, мої слова заспокоїли Джорджа, тож він повернувся до столу, витягнув з-під нього крісло і сів.

— Ваша довіра дуже багато важить для мене, пані Ройдон, — сказав Джордж, знімаючи рукавички. — Він понюхав повітря. — Але не кожен із присутніх розділяє мою думку.

— Де він? — повільно спитав Метью, стискаючи зуби.

— Там, де, з усією очевидністю, і мав бути — схований у всіх на виду. Я дивуюся, як ми відразу до цього не додумалися. — Він знову зробив невеличку паузу, переконуючись, що заволодів повною увагою присутніх. Метью ледь чутно загарчав від досади.

— Джордже, — застеріг його Кіт. — Ти ж знаєш, Метью й вкусити може.

— Він у доктора Ді, — випалив Джордж, коли Метью почав погрозливо підводитися.

— Ага, в астролога королеви, — сказала я. Джордж мав рацію: нам уже давно слід було подумати саме про цього чоловіка. Ді був також алхіміком і мав найбільшу бібліотеку в Англії. — Але ж він зараз перебуває в Європі.

— Доктор Ді повернувся з Європи понад рік тому. І тепер мешкає неподалік від Лондона.

— Благаю, тільки не кажіть мені, що він — відьмак, демон чи вампір, — проскиглила я.

— Він звичайна людина, але безсовісний шахрай, — сказав Марлоу. — Я б не повірив жодному його слову, Метью. Він жахливо познущався над бідолашним Едвардом, змушуючи його витріщатися в кристалічні камені та день і ніч розмовляти з янголами про алхімію. А потім приписав усі його заслуги собі!

— Кажеш, бідолашний Едвард? — пирхнув Волтер, безцеремонно й без запрошення відчиняючи двері і входячи до кімнати. Із ним був Генрі Персі. Ще ніколи не бувало так, аби хтось із членів «Школи ночі» опинився на відстані милі від «Оленя й Корони» і не зайшов до нас у гості. Наше домашнє вогнище їх нестримно вабило. — Твій друг-демон водив його за носа роками. Якщо хочеш знати мою думку, доктор Ді вчинив правильно, коли спекався його. — Волтер узяв у руку пацючу пастку. — А це ще що за витвір?