Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 67)

Я приголомшено зупинилася.

— І що ж із нею сталося?

— Вона померла в горі й самотності, як і більшість її попередниць із родини Дадлі. Найбільшим тріумфом її життя стало те, що вона видала заміж свою п’ятнадцятирічну доньку за сорокарічного графа Пемброкського.

— Мері Сідней стала нареченою в п’ятнадцять років? — Розумна й жвава жінка керувала величезним господарством, виховувала зграю енергійних дітей і заповзято займалася алхімічними експериментами — і все це робилося легко, без видимих зусиль.

І тепер я збагнула, як їй це вдавалося. Леді Пемброк була молодшою за мене на кілька років, але в тридцятирічному віці вже встигла проморочитися з цими обов’язками половину свого життя.

— Так. Але мати забезпечила її всіма інструментами, необхідними для виживання: залізною дисципліною, глибоким почуттям обов’язку, найкращою освітою, яку тільки можна було отримати за гроші, любов’ю до поезії та пристрастю до алхімії.

Я торкнулася свого корсажа і замислилася про життя, яке в мені зростало. Які ж інструменти знадобляться йому, щоб вижити у цьому світі?

Дорогою додому ми говорили про хімію. Метью пояснював, що кристали, які Мері виводила, наче квочка курчат, були окисленою залізною рудою, і що згодом слід перегнати їх у колбі, щоб отримати сірчану кислоту. Та мене завше більше цікавив символізм алхімії, аніж її практичні аспекти, однак день, проведений у лабораторії графині Пемброкської, продемонстрував, наскільки інтригуючим може бути зв’язок між першим та другим.

Невдовзі ми благополучно добралися до «Оленя й Корони», і я сиділа, сьорбаючи гарячий узвар із м’яти та лимонного бальзаму. Виявилося, що в Єлизаветинську епоху чаї вже існували, але винятково трав’яні. Щось розповідаючи про Мері, я раптом помітила, що Метью посміхнувся.

— А що тут смішного?

— Я іще тебе такою не бачив, — відповів він.

— Якою?

— Такою жвавою — повною запитань та розповідей про те, чим ти займалася і про плани, які ти склала з Мері на наступний тиждень.

— Мені приємно знову відчути себе студенткою, — зізналася я. — Спочатку це було важко — не мати відповідей на запитання. За багато років я вже забула, яка це насолода — не мати нічого, окрім запитань.

— А іще ти тут почуваєшся вільною, чого не було в Оксфорді. Пізнання таємниць — то самотнє заняття. — Метью розуміюче поглянув на мене і ніжно погладив мене рукою по щоці.

— Я ніколи не була самотньою.

— Ні, була. Здається, що ти й зараз самотня, — тихо заперечив він.

Не встигла я й рота розкрити у відповідь, як Метью підняв мене з крісла і поніс до стіни під каміном, де стояла кушетка. П’єр, якого лише мить тому ніде не було видно, миттю виринув на порозі.

А потім хтось постукав у двері. М’язи на плечах і руках Метью враз напружилися, і на стегні блиснув кинджал. Він кивнув, П’єр вийшов на майданчик і рвучко розчинив двері.

— Ми принесли лист від отця Габбарда. — На порозі стояли двоє чоловіків-вампірів, обидва вдягнені у дороге вбрання, в якому звичайні посильні зазвичай не ходять. Кожному з них було не більше п’ятнадцяти років. Мені ще ніколи не доводилося бачити вампірів-підлітків, і в мене поволі склалося враження, що стосовно цього існували якісь обмеження й заборони.

— Володарю Ройдон. — Той вампір, що був вищий на зріст, потер кінчик свого носа і впритул глянув на Метью своїми синіми, мов волошки, очима. Потім ті очі перемістилися від Метью до мене, і моя шкіра аж задубіла від їхнього крижаного погляду. — Господине. — Метью міцніше стиснув кинджал, а П’єр зайняв більш вигідну позицію між нами та дверима.

— Отець Габбард бажає вас бачити, — озвався менший вампір, презирливо зиркнувши на кинджал у руці Метью. — Приходьте, коли годинник проб’є сьому.

— Передайте Габбарду, що я прийду тоді, коли мені буде зручно, — відказав Метью з відтінком злоби в голосі.

— Він бажає бачити не лише вас одного, — додав вищий хлопець.

— Я не бачив Кіта, — сказав Метью з ноткою роздратування. — Якщо він ускочив у халепу, то ваш хазяїн краще за мене знає, де його слід шукати, Кутастий. — То було доречне прізвисько для хлопця, бо його підліткова фігура вся була складена з кутів та гостряків.

— Марлоу цілий день пробув з отцем Габбардом, — зазначив Кутастий, своїм тоном даючи зрозуміти, що йому набридло стирчати під дверима.

— Та невже? — Метью кинув на нього гострий, мов лезо, погляд.

— Авжеж. Отцю Габбарду потрібна відьма, — вставив напарник Кутастого.

— Зрозуміло, — тихо мовив Метью. У повітрі блиснула розмита сріблясто-чорна пляма, і гострий кинджал Метью, встромившись в одвірок, задеренчав, вібруючи в якомусь дюймі від ока Кутастого. Метью широким кроком рушив до підлітків, і ті мимоволі позадкували. — Дякую за повідомлення, Леонарде, — сказав він і носком чобота зачинив двері.

П’єр та Метью мовчки обмінялися довгими поглядами, а на сходах почулося квапливе торохтіння ніг підлітків-вампірів.

— Хенкок та Гелоуглас, — наказав Метью.

— Слухаю! — П’єр крутнувся і прожогом кинувся з кімнати, мало не налетівши на Франсуазу. Вона підійшла до дверей і витягнула з одвірка кинджал.

— У нас були гості, — пояснив Метью, перш ніж вона встигла поскаржитися на заподіяну шкоду.

— Що все це означає, Метью? — поцікавилася я.

— Це означає, що ми з тобою зустрінемося з одним старим знайомим. — Голос Метью залишався лиховісно-спокійним.

Я окинула поглядом кинджал, який лежав тепер на столі.

— А цей старий знайомий — він вампір?

— Принесіть вина, Франсуазо. — Метью вхопив кілька аркушів паперу, порушивши мою ретельно вибудовану конструкцію. Я заледве промовчала, коли він узяв одне з моїх письмових пер і почав писати з шаленою швидкістю. Відтоді як у двері постукали, він жодного разу на мене не поглянув.

— Різник прислав свіжу кров. Може, ви…

Метью підняв погляд і стиснув рота в тоненьку ниточку. Франсуаза мовчки почала наливати йому великий глек вина. Коли вона скінчила, Метью подав їй два листи.

— Віднесіть оцей графу Нортумберлендському в Рассел-Хаус. Другий має потрапити до Рейлі. Його ви знайдете на вулиці Вайт-Холл. — Франсуаза пішла негайно, а Метью підійшов до вікна і став дивитися на вулицю. Його волосся скуйовдилося у високому лляному комірці, і у мене раптом виникло спонтанне бажання взяти й розчесати його. Але постава його плечей застерегла мене, що такий інтимний жест йому навряд чи сподобається.

— Ішлося про якогось отця Габбарда, — нагадала я йому. Та Метью подумки був десь далеко.

— Ти таки діждешся, що тебе уб’ють, — різко кинув він, і досі стоячи спиною до мене. — Ізабо попереджала мене, що ти не маєш інстинкту самозбереження. Скільки раз подібне має повторитися, доки в тебе не виробиться цей інстинкт?

— Що я накоїла цього разу?

— Ти хотіла бути на виду, Діано, — суворо сказав він. — Ось тепер і маєш те, чого хотіла.

— Припини витріщатися у вікно. Мені набридло спілкуватися з твоєю потилицею. — Я говорила спокійно, хоча в ту мить мені хотілося задушити його. — Хто такий отець Габбард?

— Ендрю Габбард — вампір. Він править Лондоном.

— Що ти хочеш сказати — править Лондоном? Що всі вампіри у цьому місті підкоряються йому? — У двадцять першому сторіччі лондонські вампіри були відомі своєю непохитною відданістю зграї, своїми нічними звичками та своєю взаємодопомогою — принаймні так розповідали мені інші відьми. Не будучи такими ексцентричними, як вампіри Парижа, Венеції чи Стамбула, і не такими кровожерними, як вампіри Москви, Нью-Йорка чи Пекіна, лондонські вампіри становили добре організований кагал.

— Йому підкоряються не лише вампіри, а й демони та відьми. — Метью обернувся до мене, і очі його були крижані. — Ендрю Габбард — колишній священик, що має погану освіту, але на теології знається достатньо добре, щоб порушувати спокій і заподіювати біди. Вампіром він став у ті часи, коли чума вперше прийшла до Лондона. 1349 року вона вбила майже половину міста. Габбард вижив першу хвилю епідемії, доглядаючи хворих та ховаючи мертвих, але з часом і він став жертвою чуми.

— Але хтось урятував його, зробивши вампіром.

— Так. Хоча я так і не зміг дізнатися, хто це був. Утім, ходить багато легенд, у більшості з яких йдеться про його божественне воскресіння. Люди кажуть, що коли Габбард переконався, що невдовзі помре, він викопав собі могилу на церковному цвинтарі і став чекати Бога. А через кілька годин Габбард підвівся і вже ходив поміж живими. — Метью зробив паузу. — Здається, що відтоді він несповна розуму.

— Габбард гуртує довкола себе заблудлі душі, — продовжив Метью. — А в ті часи таких було хоч греблю гати. І він приймав їх усіх: сиріт, удовиць, чоловіків, що втратили за один тиждень всю свою родину. Тих, хто захворював, він робив вампірами, знову хрестив і забезпечував їх житлом, харчами та роботою. Габбард вважає їх своїми дітьми.

— Навіть відьом та демонів?

— Так, — стисло відповів Метью. — Він здійснює над ними ритуал усиновлення та вдочеріння, але він зовсім не схожий на той, який проводив Філіп. Габбард куштує їхню кров. Стверджує, що це розкриває вміст їхніх душ і є доказом того, що Бог доручає йому опіку над ними.

— Це також розкриває їхні таємниці, — повільно мовила я.

Метью кивнув. Недивно, що він хотів, аби я трималася якомога далі від цього отця Габбарда. Якщо який-небудь вампір скуштує мою кров, то дізнається про дитину і про її батька.