Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 66)

— Якщо шериф зосередив свою увагу саме на Кріплгейті, то чому ж так багато створінь біля Барбіканського хреста і так мало тут, у районі Блекфраєрс?

Питання застукало Метью зненацька.

Блекфраєрс був колись християнською освяченою землею, і тому демони, відьми та вампіри давно взяли собі за звичку селитися деінде й так і залишилися вірними цій звичці. А Барбіканський хрест установили на тому місці, де кілька сторіч тому було гебрейське кладовище. Після того як гебреїв вигнали з Англії, міська влада зробила неосвячене кладовище останнім притулком кримінальників, зрадників та осіб, відлучених від церкви. Звичайні люди вважали, що в цьому місці водиться нечисть, і тому всіляко уникали його.

— Значить, то я відчула невдоволення не лише живих, а й мертвих, — сказала я — і відразу ж пожалкувала. Метью підозріло звузив очі.

Наша розмова ніяк не вгамовувала його розбурхані нерви, а моя тривога зростала щохвилини.

— Коли я спиталася в Жаклін про аптекаря, вона порекомендувала мені Джона Гестера, але Джордж сказав, його аптекар нічим не гірший, зате значно дешевший. А про район я її не питала.

— Той факт, що Джон Чендлер не нав’язує своїм клієнтам препарати опію, для мене є важливішим навіть за його помірні ціни. Однак я не хочу, щоб ти ходила до району Кріплгейт. Наступного разу, коли тобі знадобляться письмові приладдя, пошли за ними П’єра або Франсуазу. А іще ліпше — сходи за ними сама, тут недалеко — через три будинки по той бік Вотер-Лейн.

— Пані Філд не сказала мадам, що в Блекфраєрсі є аптека. Кілька місяців тому мсьє Лон посварився з Жаклін через те, хто з них запропонує найкращі ліки від ангіни, — пробурмотів П’єр як пояснення такого кроку з боку дружини пана Філда.

— Мені байдуже до Жаклін та мсьє Лона — нехай одне одному хоч горлянки перегризуть. Для мене головне, щоб Діана не вешталася містом.

— Небезпечним є не лише район Кріплгейт, — зазначила я, кинувши на стіл брошуру про німецького вампіра. — Я придбала у Чендлера трактат Гестера про сифіліс, а також книгу про те, як ловити звірів. Вони там теж продавалися.

— Що ти купила? — Метью аж похлинувся своїм вином, втупивши погляд у «неправильну» книгу.

— Забудь про трактат Гестера. Ось у цій брошурі йдеться про чоловіка, що змовився з дияволом заради того, щоб перетворюватися на вовка і пити кров. Одним із причетних до цієї публікації є наш сусід, пивовар, що живе неподалік замку Бейнардс. — І я підкреслено постукала пальцем по брошурці.

Метью підсунув до себе неміцно скріплені аркуші. Коли він дійшов до найважливішого розділу, у нього аж дух перехопило. Потім він передав книжечку П’єру, який так само швидко переглянув її.

— Штуббе — вампір, еге ж?

— Так. Ніколи не думав, що новина про його смерть докотиться аж сюди. Кіт має інформувати мене про плітки в листівках та популярних виданнях, щоб ми мали змогу оперативно на них реагувати і — в разі необхідності — глушити. А цю брошурку ми явно проґавили. — Метью похмуро зиркнув на П’єра. — Потурбуйся, щоб хтось зайнявся цим питанням, і зроби так, щоб про це не дізнався Кіт. — П’єр слухняно кивнув головою.

— Значить, ці легенди про вовкулак є іще однією жалюгідною спробою людей фактично заперечити існування вампірів. — Я скрушно похитала головою.

— Не будь до них такою критичною, Діано. Наразі вони зациклилися на відьмах. Через років сто з гаком настане черга демонів — завдяки реформі психлікарень. А після цього людство напуститься на вампірів, а відьми стануть не більш ніж страшною казочкою, щоб лякати дітей. — Попри жартівливі слова, в голосі Метью звучала тривога.

— Наш сусід зациклений на вовкулаках, а не на відьмах. І якщо існує потенційна загроза того, що таким вовкулакою можуть і визнати й тебе, ти маєш перестати турбуватися за мене і натомість почати турбуватися за себе. До того ж, мине небагато часу, і в наші двері постукає відьма. — Я вперто дотримувалася тієї думки, що для Метью буде дедалі небезпечніше займатися пошуками відьми. Мій чоловік лиховісно блиснув очима, але нічого не сказав. Його вуста залишалися стуленими, аж поки гнів не вгамувався.

— Знаю, тобі страх як кортить бути самостійною й незалежною, але пообіцяй мені, що коли наступного разу ти вирішиш взяти справи у свої руки, спершу порадишся зі мною. — Реакція Метью була значно спокійнішою, ніж я передбачала.

— Тільки, якщо ти погодишся дослухáтися до моїх аргументів. За тобою стежать, Метью. Я в цьому не сумніваюся, і Мері Сідней також. Займайся справами королеви та нинішньою ситуацією в Шотландії, а я займуся цим сама.

Коли ж він розкрив рота, щоб заперечити, я похитала головою.

— Слухай мене. Прийде відьма. Це я тобі обіцяю.

Наступного дня Метью чекав мене в просторій мансарді Мері в замку Бейнардс. Він стояв, із веселою цікавістю витріщаючись на Темзу. Коли я увійшла, він обернувся і посміхнувся, побачивши на мені середньовічний різновид сучасного лабораторного халата, накинутого поверх корсажа та спідниць.

— Наразі Мері не може залишити свій експеримент. Каже, що в понеділок зможе звільнитися якраз вчасно до обіду. — Я оповила його шию руками і міцно поцілувала. Метью аж позадкував.

— А чому від тебе пахне оцтом?

— Мері ним миється. Він очищує руки краще за мило.

— Із мого дому ти вийшла, поширюючи солодкий аромат хліба з медом, а графиня Пемброкська знову зробила з тебе солоний огірок. — Метью встромив свого носа мені під вухо. І задоволено зітхнув. — Я знав, що знайду місце, куди оцет не зміг добратися.

— Метью, — збентежено пробурмотіла я. Позаду нас стояла Джоана, служниця графині.

— Ти поводишся, як манірна й цнотлива вікторіанка, а не як відверта й непристойна представниця Єлизаветинської доби, — сказав Метью і розсміявся. Іще раз ніжно поцілувавши мене в шию, він випрямився. — Як ти провела день?

— А ти бачив лабораторію Мері? — Змінивши безформний «халат» на свою накидку, я відіслала Джоану займатися своєю роботою. — Вона повністю зайняла під неї одну з веж замку і розмалювала її стіни зображеннями філософського каменя. Це все одно, що працювати всередині сувою Ріплі! Я бачила один його примірник, але він має лише двадцять футів завдовжки. А фрески Мері вдвічі більші. І тому мені було важко зосередитися на роботі.

— А який експеримент ви ставили?

— Полювали за зеленим левом, — гордовито повідомила я, маючи на увазі ту стадію алхімічного процесу, під час якої два кислотні розчини, поєднуючись, утворювали приголомшливо гарні трансформації кольорів. — Ми його ледь не піймали. Але потім щось пішло не так, і колба вибухнула. Це було фантастично!

— Я дуже радий, що ти не працюєш у моїй лабораторії. Узагалі-то, коли працюєш з азотною кислотою, слід намагатися уникати вибухів. Наступного разу могли б зайнятися чимось менш небезпечним, скажімо, дистиляцією трояндової води. — Очі Метью підозріло звузилися. — А зі ртуттю ви не працювали?

— Не хвилюйся. Я не зроблю нічого, що може завдати шкоди нашій дитині, — виклично сказала я.

— Кожного разу, коли я висловлюю занепокоєння твоїм здоров’ям та благополуччям, тобі починає здаватися, наче мене турбує дещо інше, — нахмурився Метью. Темна борода й вуса, до яких я й досі не могла звикнути, робили вираз його обличчя іще суворішим, але мені не хотілося з ним сперечатися.

— Вибач, — сказала я, швидко міняючи тему. — Наступного тижня ми збираємося наколотити свіжу порцію prima materia — первісної матерії. До її складу входитиме ртуть, але обіцяю тобі, що я до неї не доторкнуся. Мері хоче перевірити, чи не розкладеться та прима матерія на алхімічну жабу до кінця січня.

— Веселенький початок нового року, — сказав Метью, поправляючи накидку на моїх плечах.

— А куди це ти так пильно вдивлявся? — поцікавилася я, і собі визирнувши з вікна.

— Напередодні Нового року хтось хоче організувати святкове багаття по той бік ріки. Щойно фургон вирушає за новою партією дров, як місцеві мешканці цуплять те, що вже привезено. Щогодини купа стає дедалі меншою. Сізіфів труд, та й годі.

— Мері сказала, що завтра ніхто не працюватиме. Ага, і не забудь сказати Франсуазі, щоб вона купила більше хліба і замочила його в молоці з медом, щоб встиг розм’якнути до суботнього ранку. Мабуть, Мері непокоїться, що у домі, де керують вампіри, я помру з голоду.

— Леді Пемброк дотримується політики «нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу, нічого нікому не скажу» в тому, що стосується створінь та їхніх звичок, — зазначив Метью.

— Невже вона жодного разу не згадала про свої зіпсовані черевички? — недовірливо спитала я.

— Мері Сідней уникає проблем точнісінько так, як це робила її мати: заплющує очі на всяку неприємну правду. Жінкам із родини Дадлі доводилося це робити.

— Дадлі? — нахмурилася я. То була родина сумнозвісних порушників спокою і скандалістів, абсолютно не схожих на спокійну й чемну Мері.

— Матір’ю леді Пемброк була Мері Дадлі, приятелька її величності та сестра одного з фаворитів королеви — Роберта. — Рот Метью скорчила гримаса. — Вона була талановитою, як і її донька. Мері Дадлі наповнила голову доньки всілякими ідеями так, що там вже не лишилося місця для відомостей про зраду батька і про хибні кроки її брата. Підчепивши від нашої славної правительки віспу, Мері Дадлі ніколи не наважувалася зізнатися самій собі, що і королева, і власний чоловік стали уникати її товариства через спотворене обличчя.