Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 41)

— Хто стане на захист мадам? — повторив Філіп, обережно ставлячи ногу Метью на горло.

— Je vais (Я). — Катрін, служниця й моя помічниця-демон озвалася першою.

— Et moi (І я), — проспівала Жеан, котра, хоча й була старшою, завжди йшла за сестрою.

Після того як дівчата засвідчили мені свою вірність, до них приєдналися Тома з Етьєном, а потім — коваль та Шеф, який також з’явився на горищі з кошиком сухих бобів. Він суворо глянув на своїх підопічних, і ті також неохоче приєдналися до нього.

— Вороги мадам можуть з’явитися зненацька, тому ви мусите бути напоготові. Катрін та Жеан будуть їх відволікати. Тома — вводитиме в оману своїми брехнями. — Присутні, явно знаючи, про що йдеться, тихенько захихотіли. — Етьєне, біжи по допомогу, бажано, щоб це був мілорд. А щодо тебе — ти знаєш, що робити, — сказав Філіп, похмуро глянувши на сина.

— А яке моє завдання? — спиталася я.

— Думати головою, як ти вже робила сьогодні. Думати і боротися за життя. — Філіп сплеснув долонями. — Виставу закінчено. Повертайтеся до роботи.

Добродушно гомонячи, публіка поволі розійшлася з горища і повернулася до своїх обов’язків. Кивком голови Філіп послав за ними П’єра та Алена, а сам також подався слідом, на ходу знімаючи сорочку. А потім несподівано повернувся і кинув зіжмакану одежину. У ній була загорнута грудка снігу.

— Займися раною на його нозі, а ще раною над ниркою, бо вона вийшла глибшою, аніж я хотів, — дав мені вказівку Філіп. І теж пішов.

Метью зіп’явся на коліна і почав тремтіти. Я обхопила його за талію й обережно опустила додолу. Він спробував вивільнитися, щоб самому мене обійняти.

— Ні, впертий чолов’яго, — сказала я. — Мене не треба заспокоювати й втішати. Дозволь мені хоч раз доглянути тебе.

Я уважно обдивилася його рани, почавши з тих, які відзначив Філіп. Із допомогою Метью я зідрала розірвану панчоху з рани на стегні. Кинджал увійшов у нього глибоко, але отвір уже почав затягуватися завдяки цілющим властивостям вампірської крові. Та все одно я приклала до рани грудку снігу: Метью запевнив мене, що це допоможе, хоча його виснажена плоть була ледь теплішою за сніг. Рану над ниркою я обробила таким же чином, але синець навколо неї змусив мене здригнутися від жалю.

— Гадаю, ти житимеш, — сказала я, прикладаючи останню грудку снігу до рани на його правому боці. А потім лагідно прибрала волосся з його чола. Кілька волосинок прилипло до плями крові, засохлої на лобі Метью, і я потихеньку вивільнила їх.

— Дякую, серце моє. Оскільки ти мене витираєш, то дозволь мені віддячити — стерти кров Філіпа з твого лоба. — На обличчі Метью з’явився сконфужений вигляд. — Розумієш, це запах. Мені не подобається, коли від тебе йтиме запах Філіпа.

Він явно боявся, що скажена жага крові повернеться. Я витерла шкіру на лобі сама, і мої пальці стали червоно-чорними.

— Мабуть, я схожа на якусь язичницьку жрицю.

— Так, більш ніж зазвичай. — Метью взяв пригоршню снігу зі свого стегна і краєм своєї сорочки видалив рештки свідоцтва мого удочеріння.

— Розкажи мені про Беньяміна, — попросила я, поки він витирав мені обличчя.

— Я зробив Беньяміна вампіром у Єрусалимі. Я дав йому свою кров, маючи намір врятувати йому життя. Але при цьому забрав у нього здоровий глузд. Я забрав його душу.

— І він також має тенденцію до шаленства?

— Тенденцію? Ти кажеш так, наче йдеться про чиюсь схильність до високого кров’яного тиску! — Метью здивовано похитав головою. — Ходімо. Ти замерзнеш, якщо залишишся тут іще трохи.

І ми, взявшись за руки, повільно почимчикували до шато. І вперше кожному з нас було байдуже, хто нас побачить і що про нас подумають. Падав сніг, укотре пом’якшуючи суворий і непривітний зимовий ландшафт. У присмерковому світлі я поглянула на Метью і знову побачила його батька — у вольових рисах обличчя та широких і дужих плечах, котрі розправилися під тягарем, що на них звалився.

Наступного дня був день Святого Миколая, і на сніг, що нападав упродовж тижня, яскраво світило сонце. Із настанням гарної погоди шато помітно пожвавилося, хоча й досі тривав передріздвяний піст — час роздумів та молитов. Мугикаючи собі під ніс, я подалася до бібліотеки, щоб взяти там стос моїх алхімічних книжок. Хоча я їх брала до комори небагато, але ретельно й регулярно повертала взяте. У заповненій книжками кімнаті розмовляли двоє чоловіків. Спокійні, майже ліниві інтонації Філіпа я розпізнала відразу, а от другий голос був незнайомий. Я поштовхом розкрила двері.

— А ось і вона, — сказав Філіп, коли я увійшла. Чоловік, що стояв поруч із ним, обернувся, і по моїй шкірі побігли сверблячі кольки.

— Боюся, її французька не надто гарна, а латина — іще гірша, — вибачливо сказав Філіп. — Ви англійською розмовляєте?

— Достатньо добре, — відповів відьмак. Він окинув поглядом моє тіло, і по ньому побігли мурашки. — Здається, дівчина при доброму здоров’ї, але їй тут не можна бути, з вашими людьми, сір.

— Я б з радістю спекався її, мсьє Шамп’є, але їй нема куди податися і вона потребує допомоги від одноплемінників відьмацького роду. Саме тому я й послав по вас. Йдіть-но сюди, мадам Ройдон, — сказав Філіп, поманивши мене пальцем.

Чим ближче я підходила, тим дискомфортніше почувалася. Атмосфера довкола здавалася насиченою до краю, вона аж потріскувала, немов просякнута статичним електрострумом. Вона була такою густою, що, здавалося, ось-ось вдарить грім. Пітер Нокс настирливо намагався проникнути до моєї свідомості, Сату завдала мені в замку Ля-П’єр сильного болю, але цей відьмак був на них несхожим і якимось незбагненним чином іще небезпечнішим. Я швидко пройшла повз чаклуна і мовчки втупилася у Філіпа, очікуючи роз’яснень.

— Перед вами — Андре Шамп’є, — сказав Філіп. — Він друкар із Ліона. Можливо, ви чули про його кузена, відомого лікаря, який, на превеликий жаль, покинув цей світ і більше не має змоги поділитися своєю мудрістю у справах, що стосуються філософії та медицини.

— Ні, — прошепотіла я. Я не зводила очей з Філіпа, сподіваючись на підказки — що я маю робити. — Здається, не чула.

Шамп’є схилив голову, висловлюючи вдячність компліментарному зауваженню Філіпа.

— Мені так і не пощастило знати свого кузена, бо він помер іще до мого народження. Але мені надзвичайно приємно, що ви про нього такої високої думки. Оскільки друкар виглядав років на двадцять старшим за Філіпа, то він мусив знати, що де Клермони були вампірами.

— Він був великим знавцем магії, як і ви, — зауважив Філіп діловитим тоном, який не дав цій фразі прозвучати запопадливо. — А мені Філіп пояснив: — Це той відьмак, за яким я послав, щойно ви прибули, гадаючи, що він зможе допомогти розібратися з загадками вашої магії. Він каже, що уже на під’їзді до Сеп-Тура відчув вашу силу.

— Схоже, моя інтуїція цього разу мене підвела, — стиха мовив Шамп’є. — Тепер, коли я стою з нею поруч, мені починає здаватися, що насправді сили у неї мало. Мабуть, це не та англійська відьма, про яку гомоніли люди у Ліможі.

— У Ліможі, кажете? Як дивно, що звістка про неї поширюється так швидко! Але, дякуючи небесам, мадам Ройдон наразі є єдиною англійською подорожньою, яку нам довелося до себе прийняти, мсьє Шамп’є. Філіп налив собі вина, і щоки його спалахнули рум’янцем. Погано, коли тобі в цю пору року набридають натовпи волоцюг з усієї Франції, вже не кажучи про напади іноземців.

— Війна багатьох повиганяла з домівок. — Я помітила, що одне око у Шамп’є було блакитне, а друге — каре. То було ознакою потужного провидця. Цей чаклун володів стиснутою, мов пружина, внутрішньою силою, яка підживлювалася енергією, що пульсувала у навколишній атмосфері. Я інстинктивно відступила на крок. — І з вами теж сталося таке лихо, мадам?

— Хтозна, які жахи їй довелося бачити і які негаразди пережити, — знизав плечима Філіп. — Її чоловік був уже десять днів як мертвий, коли ми знайшли її в самотній сільській хаті. Мадам Ройдон могла стати жертвою будь-якого хижака або навіть хижаків. — Старійшина роду де Клермонів виявився так само талановитим вигадником правдоподібних історій, як і його син або Крістофер Марлоу.

— Я дізнаюся, що з нею сталося. Дайте мені вашу руку. — Коли я не послухалася його негайно, на обличчі у Шамп’є відбилося роздратування. Він клацнув пальцями — і моя ліва рука рвонулася до нього, мов блискавка. Коли він схопив мене за кисть руки, страх, гострий та сильний, заволодів усім моїм тілом. Чаклун почав гладити плоть моєї долоні, навмисне перебираючи пальці у пошуку прихованої інформації. У животі у мене похололо.

— Ну як — її плоть дає хоч якесь уявлення про секрети мадам Ройдон? — невимушено спитав Філіп із легкою цікавістю в голосі, але м’яз на його шиї напружено сіпнувся.

— Шкіру відьми можна читати, мов книгу. — Шамп’є нахмурився і, піднісши пальці до носа, принюхався до них. І скривився. — Вона надто довго була з маньясангом. Хто харчувався її кров’ю?

— Це заборонено, — відказав Філіп улесливо-оксамитовим голосом. — Ніхто в моєму домі не пролив ані краплини крові цієї дівчини — ані заради розваги, ані заради харчування.

— Маньясанг здатен читати кров будь-якого створіння так само легко, як я можу читати плоть. — Шамп’є смикнув мене за руку і, розірвавши тоненьку стрічечку, що туго тримала рукав на моїй кисті, різко закотив його догори. — От бачите? Нею вже хтось насолодився. Я не єдиний, кому хочеться дізнатися більше про цю англійську відьму.