Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 40)

— Так. Це означає все моє життя і його кінець. І застереження пам’ятати про минуле. — Метью спробував було вдарити свого батька ногою, але той випередив його і ще глибше загнав кинджал йому в стегно. Метью аж засичав від болю.

— У тебе завжди все чорне й похмуре, нічого світлого! — розлючено скрикнув Філіп.

Він кинув меч, ударом ноги відбивши його за межу досяжності Метью, і вхопив сина за горло. — Бачиш його очі, Діано?

— Так, — прошепотіла я.

— Підійди до мене ближче.

Коли я зробила крок уперед, Метью почав несамовито борсатися, але батьку вдалося втримати його, щосили стиснувши горло. Я скрикнула, і Метью почав борсатися іще сильніше.

— Метью казиться від жаги крові. Ми, маньясанги, ближчі до природи, аніж решта створінь, ми чисті хижаки, хоч скількома б мовами не говорили і хоч як вишукано не вдягалися. Зараз вовк, що ожив у Метью, намагається вирватися на волю, щоб убивати.

— Жага крові? — спитала я переляканим шепотом.

— Не всі з нас мають до неї схильність. Ця хвороба в крові в Ізабо, вона передалася їй від її «творця», а Ізабо передає її своїм дітям. Бог милував Ізабо та Луї, в них ця хвороба не проявилася, зате вона проявилася в Метью та Луїзи. І у сина Метью — Беньяміна.

Хоча я й не знала нічого про сина Метью, він уже розповідав мені історії про Луїзу, від яких волосся ставало сторча. Ця сама успадкована схильність до нестриманості проявилася і в моєму чоловікові, і він міг передати її й нашим майбутнім дітям. Не встигла я подумати, що нарешті дізналася про всі таємниці Метью, котрі тримали його від мого ложа, як з’явилася іще одна: страх передати мені спадкове захворювання.

— А що підштовхує цю жагу? — хрипко спитала я, ледь проштовхнувши слова повз тугий клубок у горлі.

— Багато що, але найбільша схильність до кривавого сказу буває у нього тоді, коли він втомлений або голодний. Коли цей сказ охоплює його, то Метью стає сам не свій, бо під тиском жаги крові він починає діяти всупереч своїй справжній вдачі.

«Елеонора… А чи не жага крові стала причиною загибелі цього великого кохання Метью, коли вона опинилася поміж Метью та Болдвіном?» — подумала я. Його часті застереження про схильність до несамовитості та про небезпеку, яку ця схильність може спричинити, враз набули для мене конкретності й реальності. Як і мої приступи паніки, ця жага крові була фізіологічною реакцією, яку Метью ніколи не зможе взяти під свій повний контроль.

— Це через це ви наказали йому сьогодні прийти сюди? Щоб він усьому світу продемонстрував свою вразливість? — спитала я Філіпа, закипаючи люттю. — Як ви могли?! Ви ж його батько!

— Ми — зрадливе плем’я. Я навіть не виключаю, що одного дня нападу на нього, — відповів Філіп, знизавши плечима. — І на тебе, відьмо, теж можу напасти.

Зачувши це, Метью різко крутнувся — і тепер уже він притискав Філіпа до стіни. Та не встиг він повністю скористатися своєю перевагою, як Філіп примудрився вхопити його за шию. І вони завмерли в такій позиції, мало не торкаючись один одного носами.

— Метью! — різко скрикнув Філіп.

Та його син, утративши рештки людяності, продовжував тиснути. Я побачила, що єдиним його бажанням було взяти гору над супротивником, а, може, навіть убити його.

У наших нетривалих стосунках бували моменти, коли страхітливі народні легенди про вампірів набували цілком реального сенсу, і цей момент був одним із них. Але я хотіла повернути собі свого Метью. І ступила крок у його бік, але від цього його шаленство тільки стало іще лютішим.

— Не підходь ближче, Діано.

— Ви цього не зробите, мілорде, — мовив П’єр, заходячи збоку до свого господаря. Він простягнув руку. Почувся різкий тріск, і я побачила, як його рука, зламана в лікті та передпліччі, безсило звисла, а з рани біля шиї потекла кров. П’єр скривився від болю і притис пальці здорової руки до глибокої рани.

— Метью! — скрикнула я.

Та цього не слід було робити. Тривога у моєму голосі тільки посилила його шаленство. Тепер, коли П’єр уже не становив для нього загрози, він швиргонув свого слугу через кімнату з такою силою, що той гепнувся об протилежну стіну сінника, але водночас Метью продовжував тримати свого батька за горло.

— Замовкни, Діано! Бачиш — Метью сам не свій. Маттеусе! — гаркнув Філіп його ім’я. Метью кинув відтягувати батька подалі від мене, але хватки на його горлі так і не послабив.

— Тепер я вже знаю, що ти зробив, — кинув Філіп і трохи помовчав, чекаючи, поки його слова увійдуть у свідомість сина. — Ти мене чуєш, Метью? Тепер я знаю своє майбутнє. Бо ти б стримав свою жагу, коли б міг.

Філіп вирахував, що син убив його, але не знав, як і чому. Єдине пояснення, яке він мав, ґрунтувалося на спадковій хворобі Метью.

— Ти не знаєш, — глухо і заціпеніло відказав Метью. — Бо не можеш знати.

— Ти поводишся зараз як завжди, коли тобі шкода свою жертву: винувато, хитро й оскаженіло. — Te absolve, Matthaios.

— Я заберу Діану, — сказав Метью так, наче до нього повернулася ясність думки. — Відпусти нас обох, Філіпе.

— Ні. Ми дивитимемося на це усі разом, утрьох, — відказав Філіп з обличчям, сповненим співчуття. Я помилилася. Філіп намагався зламати не Метью, а його почуття провини. Значить, він не підвів свого сина, не зрадив його.

— Ні! — скрикнув Метью і спробував відштовхнути батька геть. Та Філіп був сильнішим.

— Я пробачаю тебе, — повторив він, міцно стискаючи сина в обіймах. — Я пробачаю тебе.

Дрож пронизав тіло Метью від голови до п’ят, і він ураз зів’яв, наче його покинув якийсь злий дух.

— Je suis désolé (Мені так шкода), — розпачливо прошепотів він.

— І я пробачаю тебе. А тепер спробуй викинути це з голови. — Філіп відпустив сина і сказав, поглянувши на мене: — Підійди до нього, Діано, але будь обережною. Він і досі не повернувся до нормального стану.

Не послухавшись Філіпа, я прожогом кинулася до Метью. Він обхопив мене руками і вдихнув мій запах так, наче то була єдина сила, яка тримала його на світі. Підійшов і П’єр, чия рука вже встигла загоїтися. Він подав Метью рушника, щоб той витер руки, липкі від крові. Лютим поглядом своїх очей Метью зупинив слугу за кілька кроків від себе, і той так і завмер із рушником у руці, який погойдувався, наче білий прапор капітуляції. Філіп відступив на декілька кроків, і Метью, наполоханий цим раптовим рухом, сіпнувся і зиркнув у його бік.

— Це твій батько і П’єр, — сказала я, беручи обличчя Метью у долоні. Мало-помалу чорнота в його очах змінилася спочатку на круг темно-зеленої сітківки, потім з’явилася сіра скалочка, а згодом — чітко видима сіро-зелена облямівка довкола зіниці.

— Господи Ісусе, — мовив Метью з огидою в голосі. Він узяв мої руки і відірвав їх від свого обличчя. — Уже багато сторіч я так не втрачав самовладання.

— Ти ослабнув, Метью, і тому жага крові зараз близько біля поверхні. Якщо Конгрегація заперечить твоє право бути з Діаною і ти зреагуєш отак, як зараз, то перемоги тобі не бачити. Ми не можемо допустити, щоб її приналежність до де Клермонів ставили під сумнів. — І Філіп навмисне провів великим пальцем по нижньому ряду своїх гострих зубів. Із рани на пальці показалася кров — темно-пурпурова, мало не чорна. — Підійди до мене, дитино.

— Філіпе! — вигукнув Метью, ошелешено притискаючи мене до себе. — Ти ж ніколи…

— Ніколи — це дуже довго. Не вдавай, що знаєш про мене більше, ніж знаєш насправді, Маттеусе, — сказав Філіп, із серйозним виразом обличчя придивляючись до мене. — Тобі нема чого боятися, Діано. — Я обережно зиркнула на Метью — чи, бува, це не викличе іще одного нападу неконтрольованого шаленства.

— Підійди до нього. — Метью відпустив мене, а створіння та люди на горищі схвильовано завмерли.

— Маньясанги утворюють сім’ї через кров та смерть, — почав Філіп, коли я стала перед ним. Від його слів мене до кісток пронизав інстинктивний страх. Він провів своїм пальцем криваву криву, що починалася в центрі мого чола біля лінії волосся, проповзла побіля скроні й зупинилася біля кінчика брови. — Ця мітка означає, що ти мертва, ти привид поміж живих, без клану і без родичів. — Палець Філіпа повернувся до тої точки, де він почав, і зробив аналогічну мітку на протилежному боці мого обличчя, зупинивши свій рух поміж моїх брів. Моє відьмине третє око злегка здригнулося від прохолодного відчуття, викликаного кров’ю вампіра. — Цей знак означає твоє воскресіння. Тепер ти — моя кревна донька, яка назавжди стала членом нашої родини.

Сінні сараї теж мають свої кутки. Від слів Філіпа вони засвітилися мерехтливими пасмами кольорів, і не лише янтарно-блакитного, а й зелено-золотого. І мені почулося, як ці пасма тоненько заскиглили на знак протесту. Бо в іншому часі на мене чекала інша родина. Але невдовзі цей тихий протест потонув у гомоні загального схвалення, який прокотився сараєм. Філіп поглянув на горище так, наче вперше помітив там публіку.

— Гей, ви! Мадам має багато ворогів. Хто з вас готовий стати на її захист, коли цього не зможе зробити мілорд? — Ті з присутніх, хто мав хоч якесь уявлення про англійську, переклали його слова решті глядачів.

— Mais il est debout (Але ж він уже на ногах), — заперечив Тома, показуючи на Метью. Філіп швидко потурбувався про ту обставину, що його син був уже на ногах: підбив його поранену ногу, і той з розмаху гепнувся спиною об долівку.