Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 34)

Ізабо несхвально ставилася до трав’яних ліків Марти — це я вже знала. Марта не була відьмою, але від її зілля було лишень кілька кроків до тих знань та відомостей, котрими користувалася для приготування свого зілля моя тітка Сара. Я ковзнула поглядом по кімнаті. Схоже, в шістнадцятому сторіччі мені доведеться навчатися не лише мистецтву управління домашнім господарством і власній магії.

— Мені хотілося б користуватися цією коморою, поки я буду в Сеп-Турі.

Ален кинув на мене підозрілий погляд.

— Користуватися?

Я кивнула.

— Для своїх занять алхімією. Будь ласка, накажіть принести сюди дві діжки вина для моїх потреб — воно має бути максимально старим, але не таким, що вже перетворилося на оцет. Дайте мені кілька хвилин, щоб я мала змогу ознайомитися з тим, що тут є.

Ален та П’єр нервово завовтузилися від такого несподіваного повороту подій. Зваживши мою рішучість проти невпевненості своїх напарників, Шеф узяв справу у власні руки й поштовхав П’єра та Алена до своїх кухонних володінь.

Коли невдоволене бурчання П’єра стихло, я зосередилася на тому, що мене оточувало. Дерев’яний стіл був посічений глибокими порізами від сотень ножів, що відокремлювали листки від стебел. Провівши пальцем по одній із таких канавок, я піднесла його до носа.

Розмарин. На спомин.

«Пам’ятаєш?» — прозвучав у моїй свідомості голос Пітера Нокса, сучасного чаклуна, який мучив мене спогадами про смерть моїх батьків і хотів сам заволодіти манускриптом Ешмол-782. Знову минуле й сьогодення зіштовхнулися, і я крадькома зиркнула в куток над каміном. Як я й гадала, синьо-бурштинові ниті вже були там. Я відчула ще дещо — якесь інше створіння з іншого часу. І простягнула до нього свої ароматизовані розмарином пальці, але було запізно. Той, хто там був, уже зник, і куток знову став звичайним запиленим кутком.

Пам’ятати.

Тепер у моїй пам’яті зазвучав голос Марти, яка перелічувала назви трав і навчала мене брати дрібку кожної з них і робити чай. То був протизаплідний чай, хоча я й не знала цього, коли вперше спробувала цей гарячий напій. Не підлягало сумніву, що його інгредієнти й зараз були тут, у комірчині Марти.

На найвищій полиці, щоб до неї не можна було дотягнутися, лежала проста дерев’яна скринька. Ставши навшпиньки я підняла руку і спрямувала по ній своє зосереджене бажання на ту скриньку — так само, як колись в Бодлійській бібліотеці я зняла з полиці потрібну мені книгу. Скринька слухняно ковзнула вперед, аж поки я не дістала змогу торкнутися її країв. Я зняла скриньку й обережно поставила на стіл.

Під віком виявилося дванадцять однакових відділень, кожне наповнене окремою речовиною. Петрушка. Імбир. Дівоча трава. Шавлія. Дика морква. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Корінь ялівця. Марта мала все необхідне, щоб допомагати жінкам їхнього села обмежувати народжуваність. Я торкнулася по черзі кожної трави, задоволена тим, що запам’ятала їхні назви й запахи. Однак моя втіха швидко обернулася на сором. Більше я не знала нічого — ані відповідної фази місяця, коли їх треба збирати, ані інших потенційних способів застосування цих трав. А Сара знала б. І взагалі — кожна жінка шістнадцятого сторіччя знала б.

Та я швидко відкинула свій жаль і сором. Бо вже знала, як слід заварювати ці трави в гарячій воді чи вині. Засунувши скриньку під руку, я пішла на кухню до своїх напарників. Побачивши мене, Ален піднявся.

— Ви вже завершили тут свої справи, мадам?

— Так, Алене. Mercés, Шефе, — сказала я.

Повернувшись до бібліотеки, я обережно поклала скриньку на край свого столу і взяла чистий аркуш паперу. А потім сіла і взяла з підставки перо.

— Шеф каже, що в суботу настане грудень місяць. Мені не хотілося говорити про це на кухні, але чи може хтось пояснити, куди так швидко поділася друга половина листопада? — Умочивши перо в темне чорнило, я очікувально поглянула на Алена.

— Англійці відмовляються визнати новий календар папи, — повільно мовив він, наче пояснюючи щось не надто тямущій дитині. — Тому там, в Англії, зараз сімнадцяте листопада, а тут, у Франції, — двадцять сьоме.

Я перемістилася в часі на чотири сторіччя і не втратила жодної години, однак моя подорож з Єлизаветинської Англії до пошматованої війною Франції забрала в мене три тижні замість десяти днів. Моє перо зупинилося й зависло в повітрі.

— Це означає, що передріздвяний піст почнеться в неділю.

— Oui. Селяни та мілорд будуть поститися аж до вечора перед Різдвом. А сімнадцятого грудня домочадці розговлятимуться разом із володарем. — Цікаво, а як постяться вампіри? Тут із моїх знань християнських релігійних обрядів було мало толку.

— А що трапляється на сімнадцяте грудня? — поцікавилася я, занотовуючи й цю дату.

— Та це ж сатурналії, мадам, — пояснив П’єр. — Свято на честь бога врожаю. Сір Філіп дотримується старовинних звичаїв.

Тут доречніше було б сказати «стародавніх». Сатурналії не святкувалися іще з останніх днів існування Римської імперії. Я приголомшено потерла перенісся.

— Почнімо з початку, Алене. Що конкретно відбувається в цьому домі під час вищезгаданих свят?

Через півгодини обговорення і після заповнення трьох додаткових аркушів паперу я залишилася наодинці зі своїми книгами, паперами та пульсуючим головним болем. Трохи згодом у великій залі я почула якісь рухи, а потім — гучний регіт. Знайомий голос, але якийсь глибший та емоційніший, аніж той, до якого я звикла, вигукнув привітання.

Метью. Не встигла я відсунути свої папери, як він уже був поруч.

— А ти помітила взагалі мою відсутність? — Обличчя Метью пашіло рум’янцем. Відсунувши пальцями кучеряве пасмо волосся, він притягнув мене за шию і міцно поцілував. На його язиці не було крові — лише присмак вітру та довколишньої природи. Значить, Метью просто їздив верхи, а не полював. — Вибач за те, що трапилося сьогодні вранці, mon ceur, — прошепотів він мені на вухо. — Вибач, що я поводився так огидно. Прогулянка покращила його настрій, а його поводження з батьком вперше стало природним та невимушеним.

— Діано, — озвався Філіп, виходячи з-за спини свого сина. Узявши найближчу до нього книгу, він підніс її до вогню, щоб краще роздивитися, і погортав її сторінки. — Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.

Мені ще ніколи не доводилося читати відому книгу Григорія Турського з французької історії, але Філіпу зовсім не обов’язково було про це знати.

— Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. — Філіп знову проглянув сторінки. — А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.

Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.

— Merci, Alain, — сказала я, кивнувши на тацю. — Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф — підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?

— Я не хочу… — почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.

— Не хочеш, а треба, — сказала я. — Це кров куріпки, яка піде тобі на користь. Якщо ти збираєшся поститися впродовж наступних чотирьох тижнів, то маєш наїдатися, поки є можливість. — Я подякувала Алену, який вклонився, зиркнув крадькома на свого господаря і похапцем вийшов. — А вам, Філіпе, — кров оленя. Її націдили тільки сьогодні вранці.

— А що ти знаєш про кров куріпок та піст? — спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.

— Більше, ніж знала учора, — відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.

— Я поїм деінде, — втрутився у розмову Філіп. — І залишаю вас із вашою суперечкою.

— Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? — Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.

Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.

— Дякую, Діано, — сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.

Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені — то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього — чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.

— А як тобі кухня? — поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.

— Чудова, — відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. — Просто прекрасна.

Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.

Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор — немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.