Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 36)

Філіп застав мене у коморі Марти, де я, закотивши рукави, сиділа навпочіпки біля дистилятора, який і досі не бажав вправно функціонувати і наповнював усе приміщення парою.

— Метью пив твою кров? — різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.

У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.

— Де ще? — спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.

Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.

— Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! — отетеріло мовив Філіп. — Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо — спатиме він з тобою чи ні.

— Метью знає, що я ніколи не покину його.

— Покинеш — і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. — У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.

Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?

— Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.

— Чому? — спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.

— Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами — і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється — знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.

— Це тому, що Метью — чоловік сильної віри, Філіпе. — У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки та смерті.

— Хто — Метью? — спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. — Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, — це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.

— Вони й зараз важать для нього найбільше, — тихо мовила я.

— Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. — Обличчя Філіпа стало задумливим. — Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.

— Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми — відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. — Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. — Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.

— Десь посеред дня Метью ходить до сільської церкви, а тобі каже, що пішов шукати твою книжку. Він і сьогодні туди пішов. Можеш за ним одного дня простежити. Раптом це дасть тобі змогу краще його пізнати.

У понеділок об одинадцятій ранку я пішла до церкви, сподіваючись, що там нікого немає. Але, як і казав мені Філіп, там був Метью.

Він не міг не почути, як за мною зачинилися важкі двері, не міг не почути відлуння моїх кроків, коли я ступила на долівку, але не обернувся, залишившись стояти навколішки якраз праворуч від вівтаря. Попри холодну погоду, на Метью була легенька лляна сорочка, бриджі, панчохи та черевики. Я змерзла від одного лише погляду на нього і міцніше закуталася в накидку.

— Твій батько сказав, що я знайду тебе тут, — лунко сказала я у порожньому просторі приміщення.

У цій церкві я опинилася вперше і тому з цікавістю озирнулася довкола. Як і багато релігійних споруд у цій частині Франції, церква Сен-Люсьєн була старовинною навіть у 1590 році. Її прості лінії цілковито відрізнялися від стрімкої висоти і мереживної кам’яної кладки готичних соборів. Широку арку, що відділяла апсиду від нефа, оточували яскраві фрески. Вони прикрашали також кам’яні пояси над аркадами під високими вікнами в горішній частині стін. Більшість цих вікон давали волю стихіям, хоча хтось зробив несміливу спробу засклити ті з них, що розташовувалися найближче до дверей. Гострий дах тримався на перехрещених товстих брусах, що свідчило про неабияку майстерність теслярів та каменярів.

Коли я вперше побувала в Старій Хижці, будинок Метью нагадав мені його самого. Його особистість проявлялася й тут — у геометричних фігурах брусів та бездоганно розташованих арках, що перекривали обшир між колонами.

— Ти сам побудував її.

— Частково. — Метью підняв очі до вигнутої апсиди з її образом Христа на троні з піднятою рукою і готового відправляти Своє правосуддя. — Здебільшого неф. Апсиду завершили, коли мене… не було.

Над правим плечем виднівся якийсь святий із зосередженим суворим обличчям. Його очі строго дивилися на мене. У руках він тримав теслярський трикутник та білу лілею з довгим стеблом. То був Йосип — чоловік, котрий без зайвих запитань покірливо взяв собі дружиною вагітну діву.

— Нам треба поговорити, Метью, — мовила я, іще раз оглянувши церкву. Можемо поговорити в шато. Бо тут немає де сісти. — Церковні лави ніколи не здавалися мені комфортними, доки я не увійшла до церкви, де їх просто не було.

— Церкви будували не для комфорту, — зауважив Метью.

— Звісно, що ні. Але вселити у прихожан відчуття власної нікчемності було не єдиною метою, з якою вони будувалися. — Я стала ретельно роздивлятися фрески. Якщо, за словами Філіпа, віра та надія тісно перепліталися між собою, то тут мало бути щось таке, що полегшувало настрій Метью і підбадьорювало його.

Я знайшла на стіні Ноя та його ковчег. Всесвітня катастрофа, що ледь не поклала край всім формам життя, настрою явно не додавала, і мені довелося її відкинути. Он святий героїчно вбиває дракона, але він викликав надто близьку асоціацію з полюванням і тому навряд чи додавав Метью душевного комфорту. Над входом виднілася фреска на тему Судного Дня. Шеренги янголів у її верхній частині сурмили в золотисті сурми, але образ пекла унизу наводив жах і був він розташований так, щоб відвідувачу, який виходив із церкви, неодмінно впали в око ті, хто був засуджений на вічні пекельні муки. Воскресіння Лазаря також було б слабкою втіхою для вампіра. Від Діви Марії теж було мало користі. Вона стояла напроти Йосипа на вході до апсиди, така неземна, спокійна й безтурботна — ще одна згадка про все те, що втратив Метью, втративши свою родину.

— Тут принаймні малолюдно. І Філіп рідко сюди заходить, — пояснив Метью стомленим голосом.

— Тоді залишаймося тут. — Зробивши кілька кроків уперед, я зупинилася біля нього і відразу ж перейшла до суті. — Що сталося, Метью? Спершу мені здавалося, що це через потрясіння, якого ти зазнав, занурившись у своє колишнє життя; ну, ще мені гадалося, що тебе нервує перспектива бачити свого батька і мовчати про його майбутню загибель. — Метью так і залишився стояти навколішки, до мене спиною, і опустивши голову. — Але твій батько вже знає своє майбутнє. Значить, має бути якась інша причина.

Атмосфера в церкві була гнітючою, наче мої слова видалили з неї увесь кисень. Не чулося ані звуку, лишень голуби воркували на дзвіниці.

— Сьогодні день народження Лукаса, — озвався нарешті Метью.

Його слова мене наче кулаком ударили. Я опустилася на коліна поруч із ним, утворивши довкола себе темно-червоне коло своїми широкими спідницями. Філіп мав рацію. Я не знала Метью як слід.

Він підняв руку і показав місце в підлозі між ним та Йосипом.

— Він похований отам, разом зі своєю матір’ю.

Жоден знак на камені не свідчив про тих, хто під ним спочив. Натомість на ньому були лишень гладенькі впадини, схожі на ті, що їх залишають ноги на кам’яних сходинках за довгі роки. Метью простягнув руку; його пальці чітко лягли у ці заглибини, завмерли, а потім відсмикнулися.

— Частина мого єства померла, коли помер Лукас. Те саме було з Бланкою. Її тіло поховали тут через кілька днів після Лукаса, але іще перед смертю очі її спорожніли, а душа відлетіла геть. То Філіп дав ім’я моєму сину. Грецькою «Лукас» означає «сяйний». Тієї ночі, коли він народився, Лукас був такий біленький та бліденький… Коли повитуха підняла сина угору, його шкіра спіймала відблиск вогню в каміні, так само як місяць відбиває сонячне сяйво. Дивно, що я так добре пам’ятаю це, хоча скільки років минуло… — Метью перервав свої незв’язні спогади й витер очі. Коли він прибрав руку від обличчя, на пальцях стало видно розмазані червоні смуги.