Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 18)

Метью кивнув Шарлю в бік Гелоугласа, який також жадібно припав до глека. Зробивши останній ковток, він витер рукою рота й грізно спитав:

— Ну, що? Чому мовчите, наче води в роти понабирали? Зрозуміло, ви не хочете говорити, але цілком резонно було б почути від вас хоч якесь пояснення — яким чином ви примудрилися вскочити в таку халепу?

— Це питання краще обговорити в приватній обстановці, — сказав Волтер, поглянувши на Джорджа та двох демонів.

— А чому це, Рейлі? — забіякувато спитав його Хенкок. — Де Клермону доведеться багато чого пояснити. І його відьмі також. Краще, аби ці пояснення зробила вона сама. Дорогою ми натрапили на священика. Із ним було двоє заможних джентльменів. Виходячи з того, що я почув, супутниця Клермона має у своєму розпорядженні три дні, а потім…

— Щонайменше п’ять, — поправив його Гелоуглас.

— Можливо, й п’ять, — погодився Хенкок, повернувши голову в бік свого напарника. — А потім її віддадуть під суд. Ще два дні вона матиме для того, щоб придумати, що сказати суддям, і менш ніж півгодини, щоб придумати переконливу брехню для священика. Тож краще розповісти все начистоту.

Усі утупилися на Метью, який стояв і мовчав.

— Невдовзі годинник ударить чверть години, — нагадав йому Хенкок після того, як пройшов деякий час.

Я взяла справу у власні руки.

— Метью захистив мене від одноплемінників.

— Діано, — загарчав Метью.

— Метью — і втрутився у відьмацькі справи? — витріщився Гелоуглас.

Я кивнула.

— А коли небезпека минула, ми з ним зійшлися.

— І все це сталося в суботу в проміжку від дванадцятої дня до сутінок? — Гелоуглас недовірливо похитав головою. — Придумайте щось переконливіше, тітонько.

— Тітонько? — Я отетеріло обернулася до Метью. Спочатку Бервік, потім Конгрегація, а тепер оце. — Оцей навіжений — твій племінник? Стривай, дай подумати. Ага — він син Болдвіна! — Гелоуглас був майже так само м’язистий та кремезний, як і дубоголовий братик Метью, і так само впертий. Були й інші Клермони, яких я знала: Жоффруа, Луїза та Гуго (про якого згадувалося лишень побіжно й таємничими натяками). Гелоуглас міг бути нащадком будь-кого з них — або іще кого-небудь, хто мав стосунок до розгалуженого родинного дерева Метью.

— Болдвін? — Гелоуглас аж сіпнувся. — Навіть іще до того, як я став вером, я й близько не підпустив би того монстра до моєї шиї. Моїм батьком був Гуго де Клермон. До вашого відома, мої одноплемінники були «ульфгеднарами», а не навіженими берсерками. Вони вдягалися у вовчі шкури і жили жагою крові. До того ж, я лише частково норвежець, і це — моя добра й лагідна частина, якщо хочете знати. Решта — від скóтів, через Ірландію.

— Оті скóти мають лиху вдачу, — зазначив Хенкок.

Гелоуглас підтвердив правоту свого напарника, легенько сіпнувши себе за вухо.

У тьмяному світлі блиснув перстень у вигляді маленької труни. Із неї виступав якийсь чоловік, а по краях виднівся вигравіруваний девіз.

— То ви лицарі, — мовила я, шукаючи поглядом схожий перстень на пальці в Хенкока. І знайшла — онде він, химерно начеплений на великий палець. Нарешті знайшлося підтвердження того факту, що Метью також мав стосунок до Ордену Лазаря.

— Ну-у-у-у, не зовсім так, — протягнув Гелоуглас, надаючи своєму голосу акценту тих самих шотландців, до яких, за його словами, він належав. — Стосовно цього питання точаться суперечки. Насправді ми — не такі собі благородні лицарі в сяючих обладунках, еге ж, Дейві?

— Авжеж. Але де Клермони мають глибокі кишені. Від таких грошей відмовитися важко, — зазначив Хенкок, — особливо, якщо навзамін отримуєш довге життя з усіма його принадами.

— А ще де Клермони — люті вояки. — Гелоуглас знову потер перенісся. Сплюснуте, наче колись його перебили, і воно так і не зрослося належним чином.

— Еге ж, еге ж. Ці вилупки спочатку мене вбили, а потім урятували. І при цьому вилікували моє скалічене око, — з ентузіазмом зазначив Хенкок, показуючи на своє спотворене віко.

— Значить, ви — вірні де Клермонам. — Хвиля полегшення прокотилася моїм тілом. Я б воліла мати Гелоугласа та Хенкока союзниками, а не ворогами, зважаючи на лихо, що на нас насувалося.

— Не завжди, — похмуро відповів Гелоуглас.

— Вірні, але не Болдвіну. Бо він — хитра й підступна сволота. А коли Метью поводиться як йолоп, то ми й на нього не зважаємо. — Хенкок пирхнув і тицьнув пальцем на імбирний хліб, що лежав забутий на столі. — Хто-небудь буде його їсти чи, може, кинути його у вогонь? Від прянощів Метью та кухні Шарля мене просто нудить.

— Зважаючи на непроханих гостей, що до нас наближаються, краще не гаяти часу й зайнятися плануванням наших подальших дій, аніж розмовами про родинну історію, — роздратовано кинув Волтер.

— Господи милосердний! Та вже не лишилося часу на розробку плану, — сказав Хенкок бадьорим голосом. — Натомість Метью та його величності герцогу краще помолитися. Вони — Божі люди. Тож, може, Він прислухається до їхніх молитов.

— Мабуть, відьмі краще полетіти геть, — стиха мовив Гелоуглас. Але Метью кинув на нього лютий погляд, і він враз підняв угору руки — здаюся, мовляв.

— Але ж вона не може полетіти. — Усі обернулися й поглянули на Марлоу. — Вона не здатна навіть відростити Метью бороду.

— Ти зв’язався з відьмою всупереч суворим заборонам Конгрегації, а вона — безсила? — Важко було сказати, чого було більше в голосі Гелоугласа — обурення чи недовіри. — Дружина, здатна викликати бурю або наслати на ворога якусь страшну епідемію, може стати у великій пригоді, це дійсно так. Але який толк з відьми, яка навіть не може бути цирульником власного чоловіка?

— Тільки Метью здатен одружитися на відьмі бозна-якого походження та з сумнівними чаклунськими здібностями, — пробурмотів Хенкок, звертаючись до Волтера.

— Ану замовкніть! Усі замовкніть! — вибухнув Метью. — Мені осточортіло ваше дурне й марне базікання. Не Діани вина в тому, що вдовиця Бітон виявилася старою дурною нишпоркою, і в тому, що вона не може творити чудеса на замовлення. Мою дружину зачаклували. Оце і все. Якщо хтось у цій кімнаті ще раз висловить сумнів щодо Діани або покритикує її, я вирву йому серце і згодую йому ж — іще живе й пульсуюче.

— Одразу видно, що це говорить наш володар і повелитель, — сказав Хенкок, глузливо віддаючи йому честь. — А я вже був на мить перелякався, що то не її, а тебе зачаклували. Утім, стривай. Якщо її зачаклували, то що в ній не так? Вона небезпечна? Божевільна? Чи те й інше?

Знервована напливом навіжених племінників, схвильованих пасторів та бідою, яка назрівала у Вудстоці, я простягнула руку, щоб підсунути до себе крісло. Але, скута незвичним одягом, втратила рівновагу й почала падати.

Сильна й груба рука миттю вхопила мене під лікоть і з несподіваною лагідністю всадовила в крісло.

— Усе нормально, тітонько, — співчутливо сказав Гелоуглас. — Не знаю, що там у вас із головою, але Метью про вас потурбується. Він має у своїй душі затишний і теплий куточок для неприкаяних душ, благослови його Господь.

— Я не з’їхала з глузду, у мене просто голова запаморочилася, — відказала я.

Гелоуглас суворо поглянув на мене й майже пошепки сказав мені на вухо:

— Ваша вимова достатньо безладна, щоб визнати вас божевільною, і я маю сильний сумнів, що священик стане вислуховувати ваші пояснення. Зважаючи на те, що ви — не з Честера і не з будь-яких інших міст, де я побував, а побував я багато де, ви б, тітонько, краще зайнялися своїми манерами, якщо не хочете опинитися в церковному підвалі.

Довгі пальці міцно вхопили Гелоугласа за плече й відтягнули від мене.

— Якщо ти завершив свої спроби налякати мою дружину — марна справа, запевняю тебе, — то можеш розповісти мені про людей, котрі трапилися вам дорогою, — сказав Метью крижаним голосом. — Вони мали зброю?

— Ні. — Кинувши на мене довгий прискіпливий погляд, Гелоуглас обернувся до свого дядька.

— А хто був зі священиком?

— Звідки в біса нам знати, Метью? Усі троє були теплокровними й не вартими того, щоб на них поглянути вдруге. Один був товстий і сивий, другий — середній на зріст, і все нарікав на погоду.

— Бідвел, — в унісон мовили Метью та Волтер.

— А з ним, можливо, Іффлі, — додав Волтер. — Вони обидва завжди на щось нарікають — на стан доріг, шум на постоялому дворі та якість пива.

— А хто такий Іффлі? — озвалася я.

— Чоловік, якому наверзлося, що він — найкращий майстер-рукавичник у всій Англії. На нього працює Сомерс, — відповів Волтер.

— Майстер Іффлі виготовляє рукавички для королеви, і це — правда, — зазначив Джордж.

— Так, якось років зо двадцять тому він дійсно пошив дві пари рукавичок для королеви. Цього факту явно недостатньо, щоб проголошувати Іффлі найвидатнішою людиною у всій окрузі. Навіть якщо він палко бажає такої честі, — зневажливо пирхнув Метью. Жоден із них не заслуговує на це звання у строгому сенсі слова. І всі вони до єдиного — відверті бовдури. Якщо це все, на що спромоглося село, то ми можемо спокійно повернутися до своїх книжок.

— Та невже? — наїжачився Волтер. — Отак і будемо сидіти, поки вони сюди не заявляться?

— Так. Але Діана не мусить покидати мого поля зору або твого, Гелоугласе.

— Можеш не нагадувати мені про мій родинний обов’язок, дядечку. Я потурбуюся, щоб твоя кусюча дружина дожила до сьогоднішньої ночі й потрапила до твого ліжка.