Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 17)

— Ось ти де. Ну й налякав ти нас, зникнувши без попередження! — спокійно сказав блондин, зупиняючись і ховаючи у піхви свій надзвичайно гострий меч.

Волтер та Генрі теж поховали свої кинджали. Вони впізнали прибульців.

— Що ти тут робиш, Гелоугласе? — обережно й дещо розгублено спитав Метью блондина.

— Тебе шукаємо, ясна річ. Ми з Хенкоком були з тобою в суботу. — Не отримавши відповіді, Гелоуглас звузив очі. Він скидався на вікінга, готового щомиті ринутися убивати направо й наліво. — Ми шукали тебе в Честері.

— У Честері? — На обличчі Метью з’явився вираз дедалі сильнішого страху. — У Честері!

— Еге ж, у Честері, — повторив рудоголовий Хенкок. Рвучко й роздратовано стягнувши з рук промоклі шкіряні рукавички, він кинув їх на підлогу біля каміна. — Коли ти не з’явився на зустріч із нами в неділю, як ми домовлялися, ми почали розпитувати й дізнаватися. Хазяїн постоялого двору сказав нам, що ти поїхав геть, і це стало для нас досить несподіваним — і не лише тому, що ти не розрахувався з хазяїном.

— Він сказав, що ти сидів біля каміна й попивав вино — і раптом хутко зник, — доповів Гелоуглас. — Служниця, ота мала з чорним волоссям, яка з тебе очей не зводила, здійняла сильний гамір. Наполягала, що тебе викрали привиди.

Я заплющила очі, раптом усе збагнувши. Той Метью Ройдон, котрий жив у Честері шістнадцятого сторіччя, зник, бо його замінив Метью, котрий прибув сюди із сучасного Оксфордшира. Коли ми повернемося, то отой Метью з минулого, здогадно, має з’явитися знову. Час не міг дозволити обом Метью бути в одному місці в один і той самий момент. Ми вже змінили історію, самі того не бажаючи.

— Був переддень Дня всіх святих, тому в її словах є певна рація, — погодився Хенкок, зайнявшись своєю накидкою. Струсивши з неї воду, він накинув її на сусіднє крісло, вивільнивши у зимне повітря запах весняної трави.

— Хто ці люди, Метью? — пошепки спитала я, підходячи ближче, щоб краще роздивитися прибулих. Він обернувся і взяв мене за плечі, щоб я залишалася там, де й була.

— Вони — мої друзі, — відповів мій чоловік, але його відчутне внутрішнє напруження змусило мене засумніватися в правдивості його слів.

— Ну-ну. Вона — явно не привид, — сказав Хенкок, зазираючи Метью за плече — і моя плоть обернулася на кригу.

Ясна річ, Хенкок та Гелоуглас були вампірами. Бо які інші створіння мали б такі велетенські габарити і таку кровожерну зовнішність?

— І вона не з Честера, це однозначно, — задумливо мовив Гелоуглас. — Вона завжди так яскраво блимкотить?

Хоча це слово й було незвичним, але в його значенні сумніватися не доводилося. Значить, я знову мерехтіла. Часом це траплялося, коли я гнівалася або зосереджувалася на якійсь проблемі. То було іще одним знайомим проявом відьмацьких здібностей, і вампіри з їхнім надприродно гострим зором легко помічали це слабке світіння. Відчувши себе не в своїй тарілці, я знову сховалася за Метью.

— Цей номер не пройде, пані. Наш слух так само гострий, як і ваш зір. І ми чуємо, як ваша відьмина кров виспівує, наче пташка. — Похмуро зсунувши свої кущасті брови, Хенкок кисло поглянув на свого напарника. — Біда завжди подорожує в компанії з жінками.

— Біда — вона не дурепа. Якби я мав можливість вибирати, то залюбки подорожував би з якоюсь жінкою, а не з тобою, — відказав русявий воїн і звернувся до Метью: — День був довгий і важкий, Хенкок намуляв свою дупу в сідлі й страшенно зголоднів. Якщо ти швидко не поясниш, чому в твоєму домі з’явилася відьма, то я не впевнений за її подальшу безпеку.

— Напевне, це має якийсь зв’язок із Бервіком, — заявив Хенкок. — От бісові відьми. Завжди каламутять воду.

Від слова «Бервік» мій пульс пришвидшився. Я пригадала цю назву. Із нею було пов’язане одне з найвідоміших відьомських судилищ на Британських островах.

Я понишпорила в пам’яті, шукаючи дати. Напевне, той суд відбувся задовго до чи після 1590 року, інакше Метью не вибрав би цього відрізка часу для нашої подорожі в минуле. Але наступні слова Хенкока виштовхнули з моєї голови всі думки, хронологію та історію.

— Із Бервіком або з якимось новим завданням, яке Метью отримав від Конгрегації і яке він хоче виконати нашими руками.

— Конгрегація? — Марлоу звузив очі й підозріло поглянув на Метью. — Значить, це правда? Значить, ти — один із її таємничих представників?

— Звісно, що правда! А як ти гадаєш — завдяки кому ти іще не висиш на гілляці, мій шановний Марлоу? — Хенкок окинув поглядом кімнату. — Тут є що-небудь попити, окрім вина? Терпіти не можу оці твої французькі замашки, Метью! Чим тобі ель не подобається?

— Припини, Дейві, — стиха мовив Гелоуглас своєму приятелеві, не зводячи очей з Метью.

І я теж не зводила з нього очей, із жахливою ясністю усвідомлюючи правду.

— Скажи мені, що це не так, що ти — не член Конгрегації, — прошепотіла я. — Скажи, що ти не приховав це від мене.

— Я не можу тобі цього сказати, — відрізав Метью. — Я обіцяв, що будуть таємниці, але не буде брехні, пам’ятаєш?

Мені стало зле. У 1590 році Метью був членом Конгрегації, а Конгрегація була нашим ворогом.

— А Бервік? Ти ж казав, що мені не загрожуватиме небезпека стати жертвою полювання на відьом?

— Ніщо з того, що відбувається в Бервіку, не матиме до нас жодного стосунку, — запевнив мене Метью.

— А що сталося в Бервіку? — з тривогою в голосі спитав Волтер.

— Перед тим як ми виїхали з Честера, прийшла новина з Шотландії. Перед Днем усіх святих у маленькому селі на схід від Единбурга відбулося величезне зібрання відьом, — пояснив Хенкок. — І там знову йшлося про отой гігантський шторм, який здійняли голландські відьми влітку цього року, та про стовпи морської води, що провістили прихід істоти зі страхітливою міццю.

— Влада оточила й упіймала десятки бідолах, — продовжив Гелоуглас, і досі не зводячи своїх арктично-блакитних очей з Метью. — Звідниця з міста Кіт, така собі вдовиця Семпсон, чекає в темниці Голіруд Пелес на допит, який має влаштувати їй король. Хтозна, скількох іще спіткає її доля, перш ніж все це скінчиться?

— Не допит, а тортури, — пробурмотів Хенкок. — Кажуть, що на ту жінку начепили відьомську вуздечку, щоб вона більше не мала змоги наслати закляття на його величність; її прикували ланцюгом до стіни й тримають без харчів та питва.

Я різко опустилася в крісло.

— Значить, це одна з обвинувачуваних? — спитав Гелоуглас, звертаючись до Метью. — Хотілося б, щоб ти відповів мені так, як оцій відьмі: таємниці, але не брехні.

Метью відповів лише після тривалої паузи.

— Діана — моя дружина, Гелоугласе.

— Ти покинув нас у Честері заради якоїсь жінки? — із жахом у голосі спитав Хенкок. — Але ж ми мали зробити роботу!

— Ти маєш звичку безпомилково хапатися за палицю не з того боку, Дейві, — сказав Гелоуглас, переводячи на мене погляд. — Кажеш, твоя дружина? — обережно спитався він. — Наскільки я розумію, ти вигадав про шлюб для того, щоб задовольнити допитливість звичайних людей і пояснити її присутність у твоєму домі, поки Конгрегація вирішує її долю?

— Вона не лише моя дружина, — зізнався Метью, — вона — моя пара.

Вампіри парувалися на все життя, якщо їх спонукала до цього інстинктивно виникаюча комбінація з симпатії, прив’язаності, пристрасного бажання та сексуального потягу. Й узи, утворені в результаті такого сполучення, могла розірвати лише смерть. Вампіри могли одружуватися багато разів, але більшість із них парувалися лише один раз у житті.

Гелоуглас вилаявся, але лайка потонула в здивованих вигуках його напарника.

— А його святість заявив, що доба чудес минулася, — скрикнув Хенкок удавано радісним голосом. — Нарешті Метью де Клермон знайшов собі пару. Але не звичайну непоказну жінку й не належним чином вишколену жінку-вампіра, яка добре знає своє місце. Такі нашому Метью не підходять. Якщо він уже вирішив осісти й зажити з однією жінкою, то це неодмінно має бути відьма. У такому разі, ми маємо тепер більше клопотів, аніж порядні мешканці Вудстока.

— А що трапилося у Вудстоці? — спитала я Метью, насуплюючи брови.

— Та нічого особливого, — невимушено відповів він. Але мене більше цікавило, що скаже кремезний блондин.

— У якоїсь старої шкапи у базарний день сталися корчі та конвульсії. І вони винуватять у цьому вас. — Гелоуглас оглянув мене з ніг до голови, немов намагаючись збагнути — як же хтось настільки непоказний міг накоїти стільки лиха.

— То була вдовиця Бітон, — сказала я, затамувавши подих.

Поява Франсуази та Шарля перервала подальшу розмову. Франсуаза принесла духмяний імбирний хліб та присмачене спеціями вино для теплокровних. Кіт (завжди охочий поласувати вмістом харчового льоху Метью) та Джордж (трохи зеленуватий після вчорашніх потрясінь) заходилися наминати те, що подала їм Франсуаза. Обидва мали вигляд театралів, що з нетерпінням чекають на початок другої дії.

Шарль, чиїм завданням було харчувати вампірів, приніс невеликий глечик зі срібними ручками та три високі скляні келихи. Червона рідина, яку вони містили, була темнішою та густішою за будь-яке вино. Хенкок зупинив Шарля на півдорозі до господаря дому.

— Я маю сильнішу спрагу, аніж Метью, — сказав він, хапаючи келих. Шарль аж охнув від такого нахабства. А Хенкок принюхався до вмісту глечика й також забрав його в Шарля. — Я не пив свіжої крові цілих три дні. Ти маєш дивний смак стосовно жінок, але ніхто не зможе заперечити твоєї гостинності.