Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 120)

Перша сторінка Ешмол-782 була розкішною ілюстрацією дерева. Його стовбур був покручений і вузлуватий, товстий і водночас звивистий. Із верхівки розгалужувалися гілки і, перекручуючись і вивертаючись по сторінці, завершувалися дивовижною комбінацією листків, яскраво-червоних фруктів та квітів. Це дерево було дуже схоже на те дерево Діани, що його виростила Мері, використавши кров, узяту в мене та Метью.

Коли ж я нахилилася ближче до ілюстрації, у мене аж дух перехопило. Стовбур дерева складався не з деревини, живиці та кори. Він складався із сотень тіл — одні звивалися й билися в судомах від болю, другі мирно перепліталися одне з одним, а треті були самотні й перелякані.

А внизу сторінки почерком, характерним для кінця тринадцятого сторіччя, було виведено напис, який дав цій книзі Роджер Бекон: «Істинна Таємниця Таємниць».

Ніздрі Метью враз розширилися, наче він намагався визначити запах книги. А вона й справді мала якийсь дивний запах — той самий пліснявий запах, який я відчула тоді в Оксфорді.

Я перегорнула і цю сторінку. І побачила малюнок, який прислали моїм батькам, той, який багато років зберігався в домі моїх батьків: птах фенікс, що обіймає своїми крилами хімічний шлюб, а поруч міфічні алхімічні звірі спостерігали за поєднанням сонця й жінки-місяця.

На обличчі Метью з’явився вираз потрясіння, і він став невідривно дивитися на книгу. Я занепокоїлася. Він стоїть досить далеко від книги. Що ж у ній так здивувало його?

Я швидко перегорнула картину алхімічного шлюбу. Третя сторінка виявилася ілюстрацією, на якій два дракони переплелися хвостами й тілами чи то в обіймах, чи то у двобої — визначити було неможливо. Із їхніх ран сипалися краплі кривавого дощу, які збиралися внизу в чашу, від якої відгалужувалися десятки голих блідих фігурок. Такого алхімічного зображення бачити мені ще не доводилося.

Метью стояв над плечем імператора, і я сподівалася, що його потрясіння зміниться збудженою радістю, коли він побачить цю нову ілюстрацію і надану нею можливість розв’язати таємниці книги. Але Метью мав такий вигляд, наче привида побачив. Блідою рукою він прикрив рота й носа. Коли ж я стурбовано нахмурилася, він кивнув мені — продовжуй, мовляв.

Я глибоко вдихнула і перейшла до першої алхімічної ілюстрації, яку побачила в цій книзі в Оксфорді. То було, як я й сподівалася, зображення маленької дівчинки з двома трояндами. Несподіваним же виявилося те, що кожен дюйм простору довкола дівчинки був зайнятий текстом. Він становив химерну суміш символів та кількох розкиданих сторінкою літер. У Бодлійській бібліотеці цей текст був прихований за допомогою заклинання, яке перетворило книгу на магічний палімпсест. А тепер, коли книга ще була неторкнутою, цей таємничий текст було повністю видно. Та хоча й було його видно, прочитати цей текст я все одно була не в змозі.

Я провела пальцями по рядках тексту. Мій дотик розкрив слова, перетворивши їх на обличчя, обрис та ім’я. Схоже, що текст бажав розповісти мені історію, що стосувалася тисяч створінь.

— Я дав би вам все, що ви забажали, — сказав Рудольф, знову дихнувши мені в щоку цибулею та червоним вином. Цей подих був такий не схожий на чистий, пряний подих Метью. А теплота подиху Рудольфа була відштовхуючою тепер, коли я вже звикла до прохолодного тіла вампіра. — Але чому ж ви обрали саме цю книгу? Її не можна зрозуміти, хоча Едвард стверджує, що вона містить велику таємницю.

Довга рука просунулася між нами і легенько доторкнулася до книги.

— А й справді, це такий самий безглуздий манускрипт, як і той, який ви вручили бідолашному доктору Ді, — сказав Метью, вміло маскуючи свої почуття. Утім, Рудольф не міг бачити, як сіпається м’яз на щоці у Метью. І як зосереджено поглибилися зморшки навколо його очей.

— Не факт, — похапцем заперечила я. — Алхімічні тексти потребують ретельного вивчення та обміркування, щоб збагнути їх повною мірою. От якби я мала можливість провести з цією книгою більше часу…

— Навіть у такому разі слід мати особливе Боже благословення, — відказав Рудольф, із кислою міною зиркнувши на Метью. — Едвард позначений Божим благословенням, а ви — ні, пане Ройдон.

— Та вже позначений, аж далі нікуди, — відказав Метью, змірявши Келлі поглядом. Тепер, коли у нього забрали книгу, англійський алхімік почав поводитися якось дивно. Я помітила стрічки, що зв’язували його з манускриптом. Але що саме пов’язує Келлі з Ешмолом-782?

Щойно це запитання промайнуло у мене в голові, як тоненькі жовто-білі ниті, що поєднували Келлі з манускриптом, набули нового вигляду. Замість звичного міцного переплетення двох кольорів чи плетива горизонтальних та вертикальних ниток, останні вільно і нещільно намоталися довкола якогось невидимого центру, немов кольорові стрічки на подарунку до дня народження. А короткі горизонтальні ниті не давали цим кільцям торкатися один до одного. Це було схоже на…

«Подвійну спіраль». Я машинально прикрила рукою рота і витріщилася на манускрипт. Тепер, коли я доторкнулася до книги, її пліснявий запах залишився на моїх пальцях. Він був сильний, з душком, схожий на запах…

«Плоті та крові». Я розгублено поглянула на Метью, відчуваючи, що тепер на моєму обличчі теж з’явився такий самий шокований вираз, який я недавно бачила у нього.

— Маєш хворобливий вигляд, mon сoeur, — турботливо сказав він, допомагаючи мені підвестися. — Дозволь відвести тебе додому. — Едвард Келлі скористався цим моментом і втратив самовладання.

— Я чую їхні голоси. Вони розмовляють мовами, які я не можу зрозуміти. Ви їх чуєте?

І він розпачливо простогнав, затуливши долонями вуха.

— Що ви там белькочете? — спитав Рудольф. — Докторе Гаєк, з Едвардом щось трапилося.

— Ви й своє ім’я там знайдете, — сказав мені Едвард, підвищуючи голос так, наче намагався заглушити якийсь інший звук. — Я збагнув це в ту ж мить, коли вас побачив.

Я поглянула униз. Скручені ниті й мене поєднували з книгою, тільки мої ниті були біло-лавандовими. А Метью був з’єднаний з книгою червоно-білими стрічками.

З’явився Гелоуглас — без запрошення й без попередження. За ним поспішав дебелий стражник, хапаючись за свою обвислу руку.

— Коні готові, — поінформував нас Гелоуглас, кивнувши на вихід.

— Ви не маєте дозволу заходити сюди! — скрикнув Рудольф, своєю люттю ламаючи свої ж ретельно вибудовані схеми. — А ви, Ля Діосо, не маєте дозволу іти звідси.

Та Метью не звернув на Рудольфа ані найменшої уваги. Він просто взяв мене за руку й потягнув до дверей. Я відчула, що манускрипт тягне мене назад, хапаючи нитями, які, подовжуючись, намагалися зупинити мене.

— Ми не можемо отак кинути книгу. Це…

— Я знаю, що це, — похмуро відказав Метью.

— Зупиніть їх! — заверещав Рудольф.

Та стражник із поламаною рукою, якому вже довелося сьогодні мати справу з одним розлюченим вампіром, більше не наважився спокушати долю, заважаючи Метью. І він, підкотивши під лоба очі, зомлів і гепнувся на підлогу.

Гелоуглас надів мені на плечі накидку, і ми хутко подалися сходами вниз. Іще двоє стражників — обидва непритомні — лежали біля підніжжя сходів.

— Повернися і візьми книгу! — наказала я Гелоугласу, ледь дихаючи через свій тісний корсет і через ту швидкість, з якою ми неслися внутрішнім двором. — Ми не можемо залишити її Рудольфу тепер, коли знаємо, що це таке.

Метью зупинився, вчепившись пальцями мені в руку.

— Ми не покинемо Прагу без манускрипту. Я повернуся й заберу його, це я обіцяю. Але спершу ти повернешся додому. Мусиш зібрати дітей, щоб вони були готові відбути тієї ж миті, коли я повернуся.

— Ми спалили наші мости, тітонько, — похмуро сказав Гелоуглас. — Пісторіус замкнений у Білій вежі. Я убив одного стражника і поранив іще трьох. Рудольф зачепив вас вкрай непристойно та недоречно, тому я також хотів би бачити його мертвим.

— Ти не розумієш, Гелоугласе. Та книга може містити відповіді на все, — тільки й встигла писнути я, коли Метью знову смикнув мене за руку й потягнув до виходу.

— О, я розумію більше, ніж вам здається. — Голос Гелоугласа наче плив у повітрі поруч зі мною. — Я зачув її запах іще внизу, коли впорався з охоронцями. У тій книзі є мертві вери. А також відьми та демони, це я гарантую. Хто б міг подумати, що втрачена Книга Життя так нестерпно тхнутиме смертю?

-Хто ж сотворив таку книгу? — Через двадцять хвилин я сиділа й тремтіла в залі на першому поверсі, стискаючи долонями глечик із трав’яним чаєм. — Вона така моторошна, така жахлива…

Як і більшість манускриптів, Ешмол-782 був зроблений з тонкого пергаменту — шкіри, обробленої особливим способом: її вимочували у вапні, щоб видалити ворс, шкребли, щоб усунути підшкірні нашарування плоті та сала, потім знову тримали у вапні, після чого розтягували на рамі — і знову шкребли.

Різниця полягала в тому, що у випадку з Ешмолом-782 істотами, чия шкіра була використана для виробництва пергаменту, були не вівці, телята чи кози, а демони, вампіри та відьми.

— Мабуть, його вели, як журнал, — сказав Метью, і досі не оговтавшись від побаченого.

— Але ж у ньому сотні сторінок, — приголомшено мовила я. Думка про те, що хтось навмисне зідрав шкіру з такої великої кількості демонів, вампірів та відьом, щоб виробити з неї пергамент, просто не вміщалася в голові. Я навіть засумнівалася, чи зможу після цього заснути.