Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 119)

— Ти якась бліда, — сказав Метью, швидко забираючи мене з-за столу.

— Пісторіус підозрює мене. — Цей неприємний тип нагадав мені Пітера Нокса та Шамп’є, і цілком зрозуміло чому. Вислів «бандит-інтелектуал» чудово характеризував їх обох. — Гелоуглас сказав, що він візьме його на себе.

— Тоді недивно, що П’єр пішов за ним назирці.

— А що робитиме П’єр?

— Потурбується про те, щоб Пісторіусу вдалося вибратися звідси живцем, — весело відповів Метью. — Якщо залишити Гелоугласа без догляду, то він швидко задушить його і кине в Оленячий рів левам, щоб ті підхарчилися. Мій племінник має так само сильний інстинкт захисту й панування, як і я.

Рудольфові гості пішла за ним до його святая святих — приватної галереї, де він показував нам із Метью триптих Босха. Там нас зустрів Оттавіо Страда, щоб показати нам колекцію і відповісти на запитання.

Коли ми увійшли до приміщення, то побачили, що триптих, який подарував йому Метью, і досі знаходився посередині столу, вкритого зеленою накидкою. Для задоволення глядачів і з метою справити на них іще сильніше враження, імператор розклав довкола твору Босха інші предмети. Поки гості охали та ахали, вражені триптихом відомого майстра, я уважно обдивлялася кімнату. У ній були приголомшливі чаші з напівдорогоцінних каменів, символ імператорської влади на емальованому ланцюжку, довгий ріг, начебто від єдинорога, декілька статуеток та різьблені сейшельські кокоси — цікава суміш коштовностей, лікувальних засобів та екзотики. Але середньовічного манускрипту ніде не було видно.

— А де він? — просичала я, звертаючись до Метью. Та не встиг він відповісти, як я відчула дотик чиєїсь теплої руки на моєму передпліччі. Метью закляк мов укопаний.

— Я маю для вас подарунок, querida (мила) Diosa, — сказав Рудольф, дихнувши на мене цибулею та червоним вином. Мій шлунок стиснувся і забурчав на знак протесту.

Я обернулася, сподіваючись побачити Ешмол-782, але натомість імператор тримав у руках емальований ланцюг. Не встигла я заперечити, як він надів його мені через голову на плечі. Я опустила погляд і побачила зеленого уроборо, що звисав з кола червоних хрестиків, густо всипаних смарагдами, рубінами, діамантами та перлинами. Гама кольорів нагадала мені коштовність, яку герр Майзель подарував Беньяміну.

— Дуже дивний подарунок, як для моєї дружини, ваша величносте, — тихо зауважив Метью.

Він стояв позаду імператора, з огидою роздивляючись намисто. Це була вже моя третя подібна прикраса, і я розуміла, що за цим символізмом щось криється. Я підняла уроборо, щоб роздивитися емаль. То був не зовсім уроборо, бо істота мала лапи. Вона була більше схожа на ящірку чи саламандру, ніж на змію. А найважливіша відмінність полягала в тому, що хвіст був не в роті у створіння, а закручувався на шиї і душив його.

— Це — знак пошани, герр Ройдон, — сказав Рудольф, зробивши легкий наголос на прізвищі. — Колись це намисто належало королю Владиславу, а потім перейшло моїй бабусі. А емблема належала загону хоробрих угорських лицарів, відомих як «Орден переможеного Дракона».

— Дракона? — стиха перепитала я, поглянувши на Метью.

Утім, істоту на моєму намисті можна було з натяжкою визнати драконом, зважаючи на її товсті лапи. Але в іншому вона була навдивовижу схожою на родинну емблему де Клермонів, за тим винятком, що цей уроборо помирав повільною болісною смертю.

Я пригадала клятву герра Фукса — тобто клятву Беньяміна — убивати драконів скрізь, де вони трапляться.

— Дракон символізує наших ворогів, особливо тих, хто наважується втручатися в прерогативи нашої правлячої родини, — сказав Рудольф тоном цивілізованої людини, але насправді це було оголошення війни всьому клану де Клермонів. — Мені буде приємно бачити на вас це намисто, коли ви з’явитеся при дворі наступного разу. Палець Рудольфа торкнувся дракона на моїх грудях і завмер. — Тоді ви зможете залишити своїх маленьких французьких саламандр удома.

Очі Метью, якими він прикипів до дракона та пальця імператора, аж почорніли, коли Рудольф зробив свою зневажливу репліку про французьких саламандр. Я спробувала взяти приклад із Мері Сідней і придумати якийсь крок у відповідь, котрий був би доречним у даній ситуації і водночас вгамував би вампіра. А зі своїми ображеними почуттями фемінізму я розберуся пізніше.

— Носитиму я це намисто чи не носитиму — залежить від мого чоловіка, ваша величносте, — прохолодно відказала я, роблячи над собою зусилля, щоб не відступити крок назад від Рудольфового пальця. Хтось охнув. Хтось приглушено зашепотів. Але єдиним, чия реакція була мені не байдужою, був Метью.

— Я не бачу причини не носити його до кінця сьогоднішнього вечора, mon coeur, — сказав Метью схвальним тоном. Його більше не турбував той факт, що представник королеви Англії говорить, як французький аристократ. — Зрештою, саламандри та дракони — родичі. І перші, і другі йдуть у вогонь, щоб захистити тих, кого кохають. До того ж, імператор ласкаво погодився показати тобі свою книгу. — Метью озирнувся. — Хоча, здається, пан Страда так і не подолав своєї некомпетентності, бо цієї книги я тут не бачу. — За нами згорів іще один місток.

— Ще не час, ще не час, — роздратовано кинув Рудольф. — Спершу я хотів би дещо подарувати Ля Діосі. Ходімо поглянемо на мій різьблений горіх з Мальдивів. Він унікальний у своєму роді. — Усі, окрім Метью, слухняно побрели натовпом у напрямку, який вказував палець Оттавіо Стради. — І ви також, герр Ройдон.

— Звісно, — пробурмотів Метью, один до одного імітуючи інтонацію своєї матері.

І повільно поплентався вслід за юрмою.

— Є одна річ, яку я замовив спеціально. А отець Йоганн допоміг роздобути той скарб. — Рудольф окинув поглядом кімнату, але Пісторіуса ніде не було видно. — А куди він подівся, сеньйоре Страда?

— Я не бачив його відтоді, як ми пішли з Великої зали, ваша величносте, — відповів Страда.

— Ти! — ткнув Рудольф пальцем на якогось слугу. — Піди й знайди його! — Слуга негайно кинувся виконувати наказ. Імператор узяв себе в руки і знову зосередив свою увагу на химерному предметі, що лежав перед нами. Він скидався на грубо вирізаного з дерева голого чоловіка. — Це, Ля Діосо, знаменитий корінь з Еппендорфа. Сторіччя тому одна жінка поцупила з церкви освячений хліб і посадила його у себе при світлі повного місяця, щоб підвищити родючість свого городу. А наступного ранку в неї на грядці виросла гігантська капустина.

— Капустина виросла з освяченого хліба? — Або щось явно було не так в перекладі, або я нічого не тямила в християнській євхаристії. Дерево Діани, arbor Dianæ, то одне, а arbour brassicæ — то є зовсім інше.

— Так. То було чудо. А коли ту капустину викопали, виявилося, що корінь її нагадує тіло Христове. — Рудольф подав експонат мені. Він мав маленьку золоту діадему з перлинами. Цю діадему, наскільки можна було зрозуміти, додали пізніше.

— Ти диви, як гарно, — сказала я, вдаючи, що мені дійсно цікаво.

— Частково мені хотілося показати його вам тому, що цей експонат дещо нагадує одну з ілюстрацій в тій книзі, яку ви попросили мене показати вам. Приведіть Едварда, Оттавіо.

Увійшов Едвард Келлі, притискаючи книгу до своїх грудей.

Я відразу ж її упізнала. Книга ще була на протилежному боці кімнати, а все тіло моє вже свербіло й поколювало. Міць манускрипту відчувалася майже фізично — і значно сильніше, аніж того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці, коли моє життя змінилося назавжди.

Переді мною був манукрипт Ешмол — іще до того, як він потрапив до самого Еліаса Ешмола і до того, як зник.

— Ви посидите тут зі мною, і ми разом проглянемо цю книгу, сказав Рудольф, жестом показавши на стіл і два стільці, інтимно розставлені тет-а-тет. — Дай мені книгу, Едварде. — Рудольф простягнув руку, і Келлі неохоче вклав у неї манускрипт.

Я стрельнула на Метью запитальним поглядом. А що, коли книга почне світитися, як це вже трапилося в Бодлійській бібліотеці, або почне поводитися якимось іншим химерним чином? І що, як я не зможу зупинити свій розум, і він почне блукати книгою та її таємницями? У цей момент викид магії матиме катастрофічні наслідки.

«Саме тому ми і прийшли сюди», — сказав мені його впевнений кивок головою.

Я сіла біля імператора, а Страда тим часом завів придворних до кімнати, щоб продемонструвати їм ріг єдинорога. А Метью стиха підійшов ближче. Я прикипіла поглядом до книги перед собою, не сміючи повірити, що настала мить, коли я побачу Ешмол-782 цілим і неушкодженим.

— Ну як? — строго запитав Рудольф. — Ви збираєтеся розкривати книгу?

— Аякже, — сказала я, підсовуючи манускрипт поближче. Його сторінки не випромінювали райдужного світіння. Для порівняння відчуттів, я поклала руку на обкладинку так само, як і тоді, коли вперше дістала Ешмол-782 зі сховища. Тоді він зітхнув, упізнавши мене, неначе довго чекав моєї появи. Але цього разу книга лежала нерухомо.

Я перегорнула обтягнуту шкірою дощечку обкладинки, за якою виявився чистий пергаментний аркуш. Моя пам’ять швидко зобразила перед очима те, що я побачила кілька місяців тому. То був аркуш, на якому Ешмол та мій батько напишуть одного дня назву цієї книги.

Я перегорнула сторінку, і мене охопило те саме відчуття моторошного тягаря. Коли ж сторінка повністю лягла на другий бік, я аж охнула.