Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 79)

Вони довго радились про це. Дехто був проти, боячись, що негідники з розпачу втечуть у ліс і оселяться там. Тоді довелося б полювати на них, як на диких звірів, з острахом виходити з дому в своїх справах, завжди бачити свої плантації пограбованими, а отари спустошеними; одне слово, завжди бідувати.

Віль Аткінс сказав, що краще мати справу з сотнею людей, ніж з сотнею племен, і що треба не тільки знищити човни, але й перебити дикунів, бо інакше вони знищать їх самих. Його доводи були такі переконливі, що всі погодилися з ним і взялись спочатку до човнів. Набравши купу хмизу, вони спробували підпалити кілька човнів, але дерево було вогке й не займалось. Проте верхні частини їх так обвуглились, що човни не годились уже для плавання в морі. Коли дикуни побачили роботу наших людей, деякі з них вискочили з лісу, підбігли якомога ближче, впали навколішки й закричали: «Оа, оа варамокоа!» — і ще кілька слів їхньою мовою, яких ніхто не міг зрозуміти. Зате вони робили жести, що викликали співчуття до них, і якось чудно верещали, даючи зрозуміти, що вони благають не знищувати їх човнів, а дати їм змогу поїхати назад, з тим, щоб ніколи більше не вертатись.

Та наші люди переконались тепер, що єдиний спосіб урятуватись самим і врятувати колонію — це не дати жодному дикунові можливості вернутись додому, бо, якби хоч один із них повернувся в свій край і розказав про те, що сталося, колонія пропала б. Отже, попередивши дикунів, що пощади не буде, вони знову взялись до човнів і зруйнували всі, що залишились від бурі. Побачивши це, дикуни в лісі зняли жахливий зойк, що був добре чутний нашим людям. Потім усі вони забігали по острову, як божевільні, так що наші люди спочатку не знали, що з ними робити.

При всій своїй розсудливості, іспанці не зміркували, що, довівши дикунів до такого відчаю, вони були повинні добре стерегти свої плантації. Правда, вони відігнали геть свої отари, і дикуни не знайшли їх головного притулку (маю на увазі свою стару фортецю під горбом, а не печеру в долині), але вони розшукали мою плантацію коло бесідки і рознесли вщент усі огорожі та посадки навколо; витоптали хліб, повиривали лози й позривали весь стиглий виноград, — одно слово, наробили нашим людям величезної шкоди без будь-якої користі для себе.

Наші люди були ладні битися з дикунами за всяких умов, але не могли переслідувати їх і ганятись за ними по горах та долах, бо ті були дуже прудкі. А коли знаходили їх поодинці, то наші люди боялись гнатись, щоб дикуни не оточили їх. На щастя, в дикунів не було зброї, і коли вони й мали луки, то стріл у них не залишилось; а щоб зробити їх, у них не було ні матеріалу, ні будь-якого гострого інструменту.

Скрута та горе, яких вони зазнали, були дуже великі і, зрозуміло, викликали співчуття; але разом з тим вони утворили дуже важке становище і для наших людей, бо, хоч їх притулки й збереглись, зате вся їх провізія, так само як і врожай, була знищена. Що робити, куди податись — вони не знали. Єдиним порятунком була худоба, рештки якої вони мали в долині коло печери, і трохи хліба, що ріс там, а також плантації трьох англійців — Вільяма Аткінса та його товаришів, з яких залишилося всього двоє, одного вбила стріла, влучивши трохи нижче виска, так що він не вимовив і слова. Варто уваги, що це був не той жорстокий молодчик, який поранив своєю сокирою бідного дикого невільника, а потім хотів перебити всіх іспанців.

Я вважаю, що тодішнє їх становище було багато гірше, ніж моє, після того як я знайшов зерна ячменю та рису і навчився сіяти та вирощувати хліб і розводити худобу; бо тепер у них була, так би мовити, сотня вовків на острові, яка з’їдала все, що знаходила, не підпускаючи їх до себе.

Обміркувавши своє становище, вони вирішили передусім спробувати загнати дикунів у найдальший, південно-східний куток острова, щоб дикуни, причаливши ще коли-небудь до берега, не змогли знайти одні одних; а тоді щодня полювати на них і вбивати по скільки трапиться, щоб зменшити їх число; нарешті, якщо пощастить, приручити їх, дати їм зерна, навчити обробляти землю й жити своєю працею.

Щоб досягти цього, наші люди почали переслідувати дикунів і так налякали їх, що через кілька днів досить було кому-небудь вистрелити в дикуна з рушниці, щоб той, навіть не поранений, падав на землю від самого жаху. Вони так боялись наших людей, які щодня полювали на них і майже щодня кого-небудь із них убивали або ранили, що тікали все далі й далі, ховаючись по лісах та лощинах, і страшенно терпіли від нестачі їжі. Багатьох знайшли потім мертвими без будь-яких пошкоджень на тілі: вони загинули просто з голоду.

Довідавшись про це, наші пом’якшали й пройнялись жалем до них; особливо старший іспанець — така добра й великодушна людина, яку тільки можна уявити собі. Він запропонував захопити, коли буде змога, когось із них живцем, пояснити йому їх намір щодо нього та його земляків таким чином, щоб він міг бути далі їх товмачем, а потім спробувати поставити дикунів у такі умови, щоб вони могли жити самі, не шкодячи нашим людям.

Довго ніхто з індійців не попадався, аж нарешті вдалось захопити в полон одного — кволого, ледве живого від голоду. Спочатку він був похмурий і не хотів ні їсти, ні пити; але побачивши, що до нього ставляться добре, дають йому їсти і не вживають насильства, він нарешті став згодливим і прийшов до пам’яті.

До нього привели старого П’ятницю, що багато разів говорив з ним і казав, як ласкаво ставитимуться до всіх них поселенці; як вони не тільки подарують їм життя, а й дадуть їм на прожиток частину острова, якщо тільки вони пообіцяють не виходити за її межі, не кривдити поселенців і не шкодити їм; сказав, що їм дадуть насіння для засіву і хліба для харчування зараз. Старий П’ятниця просив хлопця піти до земляків, поговорити з ними й подивитись, що вони на це скажуть, попередивши, що коли вони на це не погодяться, то їх негайно ж знищать.

Бідні створіння цілком присмирніли, — та й залишалось їх небагато, всього чоловік тридцять сім; і вони відразу ж попросили дати їм чого-небудь поїсти. Тоді дванадцять іспанців і двоє англійців, озброївшись і взявши з собою трьох індійців-невільників та старого П’ятницю, пішли до них. Невільники віднесли їм чималий запас хліба та вареного рису, висушеного на сонці, і відвели трьох живих кіз. Далі, їм наказали відійти на схил горбка, де ті посідали на землю і вдячно з’їли все принесене. Ці дикуни непохитно додержали свого слова і ніколи не наближались до житла поселенців, хіба що приходили попросити провізії або порадитись. Так вони жили на своїй ділянці, коли я приїхав на острів і відвідав їх.

Їх навчили сіяти та жати, пекти хліб, приручати та доїти кіз. Тепер їм бракувало лише жінок, щоб розростися в ціле плем’я. Їх оселили на косі, позаду якої стояли високі скелі, а спереду, аж до моря, лежала рівнина. Це місце було в південно-східному кутку острова. Землі у них було вдосталь — милі півтори завширшки і три-чотири милі завдовжки — і була вона дуже гарна та родюча.

Наші люди навчили їх робити дерев’яні заступи, подібні до того, що я собі зробив; дали їм дюжину сокир і три-чотири ножі. Виявилось, що всі вони надзвичайно смирні й простодушні.

З того часу й до мого приїзду, тобто років зо два, дикуни жодного разу не турбували нашої колонії. Правда, іноді приїздили декілька човнів, і дикуни святкували свої нелюдські бенкети, але вони належали до різних племен і, мабуть, зовсім не чули про тих, що приїздили сюди раніше і про причину їх приїзду; тому вони не розшукували своїх земляків. Та якби вони й почали шукати, знайти їх було б не дуже легко.

Отже, я, здається, склав повний звіт про те, що трапилось на острові перед моїм поверненням, розповів, принаймні, про все, варте уваги. Дикуни, чи то індійці, дуже скоро цивілізувались під впливом поселенців, і останні часто відвідували їх, але індійцям вхід до поселенців був заборонений, бо поселенці боялись, щоб ті не зрадили їх.

Цікаво, що дикунів навчили плести кошики, але ті скоро перевищили в цьому своїх учителів і наробили безліч найдобірніших речей — різних кошиків, сит, кліток для птиці, шаф, крісел, стільців, ліжок, кушеток та іншого начиння — і стали дуже винахідливими після того, як їм показали спосіб роботи.

Мій приїзд дуже полегшив становище дикунів, бо ми дали їм ножи, ножиці, заступи, лопати, сапи та інше потрібне для них знаряддя.

З допомогою цього знаряддя вони стали такими майстрами, що взялись нарешті будувати собі хижки, — дуже гарні будинки — плетучи їх із самої лози, як кошики. Це був незвичайний винахід, і хоч будинки мали чудний вигляд, проте вони чудово захищали від спеки й від усяких звірів та комах. Нашим людям ці будинки так сподобались, що вони запросили дикунів до себе і наказали їм збудувати такі ж самі й для них. Коли я пішов подивитись на англійські оселі, то здалека мені здалось, що переді мною великі вулики. А Віль Аткінс, що став тепер дуже роботящим, корисним та тверезим, збудував собі такий плетений домик, якого, гадаю, немає ніде в цілому світі. Він мав сто двадцять кроків в обводі, як я виміряв своїми кроками. Стіни його були зроблені зовсім як кошик, із тридцяти двох квадратів, дуже міцні, футів на сім заввишки. Всередині була друга стіна, не більше за двадцять два кроки в обводі, але зроблена міцніше, восьмикутної форми. У восьми кутах стояли вісім міцних стовпів, на які він поклав міцні деревини, сполучені докупи дерев’яними цвяхами, від тих деревин він звів для даху піраміду з восьми стропил, дуже гарних, запевняю вас, сполучених зовсім добре хоч і без цвяхів, кількома костилями, які він сам зробив із старого заліза, залишеного мною. Взагалі, цей хлопець виявив багато винахідливості, навіть у таких речах, яких до того часу він зовсім не знав. Він сам улаштував собі кузню з двома дерев’яними міхами, щоб роздувати вогонь, зробив із залізного лому зовсім добре ковадло і сам собі напалив вугілля. З допомогою цього приладдя він викував багато різних речей — крюків, скоб, різних шворенів та петель. Але вернімось до будинку: вивівши дах внутрішнього приміщення до самого верху, він заплів його між стропил так міцно і прошив його рисовою соломою та великим листям дерев на вершку так майстерно, що в хижці було сухо, немов вона була вкрита черепицею або шифером. Він, звичайно, признався, що плетену частину хижки зробили йому дикуни.