Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 65)

Я був дуже схвильований цим нещастям, хоч і не знав потерпілих. Я згадав, у якому становищі був сам, коли мене врятував португальський капітан, і подумав, що становище людей на цьому кораблі було б іще гіршим, якби поблизу не було другого судна. Я зараз же наказав зробити п’ять гарматних пострілів з невеличкими інтервалами, сповіщаючи потерпілих, що допомога близько і що вони можуть спробувати врятуватись на шлюпках, бо, хоч ми й бачили полум’я на кораблі, але нас звідти, в нічній темряві, неможливо було помітити.

Ми обмежились поки що тим, що, чекаючи світанку, посувались разом з палаючим кораблем. Аж ось, на превеликий наш жах — хоч цього й треба було сподіватись — розлігся звук вибуху, після чого рештки корабля відразу зникли під водою. Це було жахливе й справді нещасне видовище, бо, як я вирішив, люди з корабля або всі загинули, або кинулися в шлюпки й тепер одчайдушно носяться по океану, невидимі для мого ока, бо навколо була тьма. Але, щоб, по змозі, допомогти потерпілим знайти нас і сповістити їх, що корабель близько, я наказав скрізь, де тільки можна було, повивішувати засвічені ліхтарі й цілу ніч стріляти з гармат.

Близько восьмої години ранку ми в підзорні труби побачили на морі шлюпки: їх було дві. Обидві були повні народу й глибоко сиділи в воді. Ми помітили, що вони гребуть проти вітру, побачивши наш корабель, і докладають усіх зусиль, щоб звернути на себе нашу увагу.

Ми зараз же підняли прапор, почали подавати сигнали, запрошуючи їх до себе, розгорнули нові паруси й попливли їм назустріч. Не минуло й півгодини, як ми порівнялися з ними й прийняли їх до себе на борт. Їх було шістдесят чотири — чоловіків, жінок та дітей.

Ми дізнались, що це було французьке торговельне судно, місткістю триста тонн, яке йшло у Францію з Квебека в Канаді. Капітан докладно розповів нам про нещастя, що спіткало їх корабель. Зайнялось коло корми через необережність рульового. На його крик збіглись матроси і, здавалось, зовсім погасили вогонь, але, як незабаром виявилось, іскри потрапили в таку неприступну частину корабля, що боротися з вогнем не було ніякої змоги. По дошках обшивки полум’я пробралося в трюм, і там уже ніяким способом не можна було припинити його поширення.

Отже, їм не залишилось нічого іншого, як спустити шлюпки. На щастя для тих, хто був на кораблі, шлюпки були досить місткі. У них був баркас, велика шлюпка й маленький, не дуже придатний для них човен, в який вони помістили запаси прісної води та провізії. Сідаючи в шлюпки на такій далекій відстані від землі, вони майже не надіялись на порятунок. Найбільше сподівались вони зустрічі з яким-не-будь судном, що забрало б їх. У них були паруси, весла та компас, і вони думали були пливти до Ньюфаундленда. Вітер, що дув на південно-східний схід, сприяв їм. Провізії та води у них було стільки, що, витрачаючи їх у кількості, потрібній тільки для врятування від голодної смерті, вони могли проіснувати днів дванадцять. А за цей час, якщо не перешкодять буря та противні вітри, капітан сподівався добратись до берегів Ньюфаундленда. Вони гадали також, що за цей час їм удасться піймати трохи риби. Але при цьому їм загрожувало багато небезпек: бурі, що могли перекинути й потопити їх шлюпки; дощі та холод, від яких німіло й застигало тіло; противні вітри, що могли продержати їх так довго в морі, що всі вони загинули б з голоду; взагалі, їх урятування було б чудом.

Капітан із сльозами розповідав мені, як під час наради, коли всі були близькі до відчаю і втратили вже надію, вони раптом, зовсім несподівано, почули гарматний постріл, а слідом за ним ще чотири. Це були ті п’ять гарматних пострілів, що я наказав зробити, коли ми побачили полум’я. Ці постріли оживили надію в їх серцях, і, як я й передбачав, подали їм звістку про недалеке судно, що йшло їм на допомогу.

Почувши постріли, вони зняли щогли й паруси, а тому, що звук було чути з повітреного боку, вирішили чекати до ранку. Не чувши більше пострілів, вони самі почали стріляти з великими інтервалами з мушкетів і зробили три постріли, але вітер відносив звук в інший бік, і ми їх не почули.

Тим приємніше здивовані були ці бідолахи, коли згодом побачили наші вогні і знову почули гарматні постріли; як уже сказано, я наказав стріляти цілу ніч. Це спонукало їх взятись як слід за весла, щоб швидше дійти до нас. Нарешті, на їх велику радість, вони переконались, що ми їх помітили.

Не можна описати різноманітні рухи й захоплення, якими врятовані виявляли свою радість з приводу такого несподіваного визволення з небезпеки. Легко описати і тугу і страх — зітхання, сльози, ридання і одноманітні рухи головою та руками вичерпують усі способи їх прояву; але надмірна радість, захват, радісне здивування виявляються на тисячу ладів. У декого були сльози на очах, інші ридали й стогнали з таким розпачем на обличчі, ніби вони зазнавали найглибшого суму. Дехто бушував і здавався зовсім божевільним. Інші бігали по кораблю, тупаючи ногами або ламаючи руки. Дехто танцював, кілька чоловік співали, інші істерично реготали, багато хто пригнічено мовчав, не спромагаючись вимовити жодного слова. Дехто блював, кілька осіб лежали непритомні. Мало хто хрестився й дякував Богові.

Треба віддати їм справедливість — серед них було багато таких, що виявили потім справжню вдячність, але спочатку почуття радості було в них таке бурхливе, що вони не були спроможні опанувати його — більшість упала в нестяму і якесь своєрідне безумство. І тільки дуже небагато хто лишився спокійним і серйозним у своїй радості.

Почасти це, мабуть, пояснювалось тим, що вони належали до французької нації, яка відзначається, за загальним визнанням, більш мінливим, пристрасним і жвавим темпераментом, бо життєві сили в неї більш рухливі, ніж в інших народів. Я не філософ і не берусь визначати причину цього явища, але до того часу я не бачив нічого подібного. Найбільше наближалась до цих сцен та радісна нестяма, в яку впав мій бідний П’ятниця, коли знайшов у човні свого батька. Трохи нагадував їх також захват капітана та його супутників, яких я виручив, коли негідники-матроси висадили їх на берег; але ні те, ні друге і ніщо, бачене мною досі, не можна було рівняти до того, що діялось тепер.

Треба зауважити також, що це дике захоплення виявлялося в різних формах не тільки в різних осіб. Іноді всі його прояви можна було спостерігати в швидкій зміні в однієї й тієї ж самої особи. Людина, що хвилину тому вперто мовчала й здавалась пригніченою, ніби вона втратила здатність міркувати, раптом починала танцювати й кривлятись, як клоун. Ще хвилина, і вона рвала на собі волосся або роздирала свій одяг і топтала його ногами, як божевільна. Трохи згодом вона починала плакати, їй ставало млосно, вона непритомніла і, якби покинути її без допомоги, то за кілька хвилин вона, напевне, померла б. І так було не з двома, не з десятьма чи двадцятьма, а з більшістю. Скільки пригадую, наш лікар мусив пустити кров, принаймні, тридцятьом урятованим.

Серед них були два священики, один — старий, другий — молодий. І, чудна річ, старий тримався куди гірше.

Ледве ступивши на борт і почувши себе в безпеці, він упав, неначе скошений, без ніяких ознак життя. Наш лікар зараз же вжив належних заходів і єдиний з усіх, що були на кораблі, не вважав його за мертвого. Нарешті він відкрив священикові жилу на руці, розтерши перед тим руку, поки вона не почервоніла, а потім добре її розігрівши. Після цього кров, що спочатку точилась повільно, крапля по краплі, потекла дужче. Хвилини через три старий розплющив очі, а ще через чверть години почав уже говорити; йому стало легше. Невдовзі він почув себе цілком добре. Коли йому спинили кров, він став ходити по палубі, заявляючи, що почуває себе чудово, і ковтнув ліків, що дав йому лікар — одне слово, зовсім очуняв. Та через чверть години його супутники прибігли в каюту лікаря, що саме пускав кров знепритомнілій француженці, і сповістили, що священик зовсім тронувся. Як видно, він лише тепер усвідомив зміну свого становища, і його знову поняло радісне захоплення. Душа його схвилювалась, кров розпалилась, як від пропасниці; здавалось, що він вихопився з самого Бедлама[76]. Лікар не зважився вдруге пустити йому кров у такому стані і дав йому випити чогось заспокійливого та снотворного. Через якийсь час ліки подіяли, і на ранок він прокинувся цілком здоровим та веселим.

Молодший священик, навпаки, поводився куди стриманіше і був справді за приклад того, як має триматись серйозна, добре вихована людина. Ступивши на корабель, він упав ниць і, розпростертий, подякував Богові за своє врятування. Гадаючи, що він непритомний, я, на жаль, недоречно й невчасно підійшов і потурбував його; але він озвався спокійно, подякував мені, сказав, що якраз складав дяку Богові за своє врятування, попросив мене залишити його на кілька хвилин самого й додав, що, склавши дяку Богові, він вважатиме за свій обов’язок подякувати мені ще раз.

Я від щирого серця пожалкував, що завадив йому, і не тільки відійшов від нього, але й іншим сказав, щоб його не турбували. Він пролежав ниць, після того як я відійшов, хвилини зо три, а може й довше, потім підійшов до мене й серйозно та зворушено, з сльозами на очах, почав дякувати мені за те, що я, з Божою допомогою, врятував життя йому та іншим нещасним. Я відповів, що не можу порадити йому подякувати насамперед Богові, бо бачив, як він робив це; я ж виконав лише те, що наказував мені розум та людяність; і я додав, що ми маємо стільки ж причин, як і він, дякувати Богові, якому вгодно було зробити нас знаряддям свого милосердя для стількох його створінь.