Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 63)
Сам я й досі не знаю, чи існують привиди, чи з’являються люди по своїй смерті і чи є в таких оповіданнях що-небудь крім нервів, маріння хворого розуму та неспокійної уяви. Знаю тільки, що в уяві мені часто здавалось, ніби я знову на острові біля моєї фортеці, ніби переді мною стоять старий іспанець, батько П’ятниці та бунтарі-матроси, покинуті мною на острові. Мені навіть здавалось, ніби я розмовляю з ними й бачу їх так ясно (хоч я й не спав у той час), немов вони справді в мене перед очима. Часто мені самому ставало неприємно — так виразно змальовувала моя уява всі ці картини. Одного разу мені надзвичайно ясно приснилось, що перший іспанець і батько П’ятниці розповідають мені про мерзотні вчинки трьох піратів; про те, як вони хотіли по-варварськи перебити іспанців і підпалити всі запаси іспанців, щоб заморити їх голодом. Про все це я ніколи не чув, бо, певна річ, цього ніколи не було в дійсності; але в моїй уяві це стояло так виразно й було для мене так реально, що, поки я їх не побачив у вічі, мене ніхто не міг би переконати, що цього насправді не було або й не могло бути. Мені снилось далі, що я гнівався, коли іспанці поскаржились мені, та як я притяг винуватих до відповідальності, судив їх і наказав повісити всіх трьох. Що в цьому було реального — видно буде в своєму місці. Хоч я бачив усе це тільки вві сні, і хоч усе це мені навіяла, може, якась таємнича розмова духів, все-таки в усьому цьому, кажу, було багато правди. Я визнаю, що в цьому сні не було нічого буквально й точно правдивого, але в головній частині він був такий вірний, а поведінка цих трьох запеклих мерзотників була така низька та бридка, — багато гірша, ніж я можу описати, — що сон мав велику схожість з правдою. І якби згодом я захотів суворо покарати їх і навіть повісив би всіх трьох, то був би цілком правий, і мені це пробачив би закон і Божий, і людський.
Але вертаюсь до свого оповідання. Так прожив я кілька років. Крім мрій про острів, у мене не було ніяких інших утіх, ніяких приємних розваг. Моя дружина, бачивши, як захопила мене ця думка, якось увечері сказала, що вона вбачав якусь могутню, хоч і таємну вимогу Провидіння в моєму рішучому бажанні знову поїхати на острів. Єдина перешкода цьому, за її словами, були для мене мої обов’язки щодо неї та дітей. Вона казала, що не може припустити думки про розлуку зі мною, але, знаючи, що після її смерті я зараз же поїхав би на острів, що це вирішено на небі, вона не хоче заважати мені; отже, якщо я справді вважаю за потрібне й вирішив уже їхати... — тут вона помітила, що я уважно прислухаюсь до її слів і пильно дивлюсь на неї; це її збентежило, і вона спинилась. Я спитав її, чому вона не продовжує і не каже того, що хотіла сказати. Але я помітив, що вона була дуже схвильована і в очах її стояли сльози.
— Скажи мені, люба, — почав я, — чи хочеш ти, щоб я поїхав?
— Ні, — відповіла вона дуже палко, — я зовсім не хочу цього, але, якщо ти вирішив їхати, то я вже краще поїду з тобою, ніж буду тобі за перешкоду. Хоч я й гадаю, що для твого віку та стану негаразд і думати про це, але, — вела вона далі з сльозами на очах, — коли вже так судилось, я не покину тебе. Якщо це воля неба, то опиратись їй — безглуздя. І коли небо хоче, щоб ти поїхав на острів, то воно примусить і мене поїхати з тобою або влаштує так, щоб я не заважала тобі.
Щирість моєї дружини трохи витверезила мене, і я замислився над тим, що робити далі. Я вгамував свою пристрасть до подорожей і почав міркувати, чи варто людині в шістдесят років, що в своєму житті зазнала стільки злиднів та невдач і що так щасливо закінчує свій вік, чи варто, кажу я, такій людині знову виряджатись шукати пригод і віддавати себе на волю випадковостей, яких прагнуть лише юнаки та злидарі.
Думав я й про нові зобов’язання, що я взяв на себе, — про те, що в мене дружина й діти; що моя дружина вагітна; що в мене є все, що міг дати мені світ, і що мені не треба ризикувати собою ради грошей. Я говорив собі, що я вже на схилі віку і мені більше личить думати про близьку розлуку з усім, що я набув, а не про збільшення своїх достатків. Я думав про слова своєї дружини, що така воля неба і що через це я мушу їхати на острів; але особисто я зовсім не був певний цього. Після довгих міркувань я почав боротися з своєю уявою і нарешті умовив самого себе,
З цією метою я купив невеличку ферму в графстві Бедфорд[70] і вирішив переселитись туди. Там був невеликий вигідний домик, а в господарстві можна було зробити деякі поліпшення. Такі умови життя багатьма сторонами відповідали моїм нахилам; до того ж, ця місцевість не прилягала до моря, отже, мені не довелося б бачити там кораблів, матросів і всього, що нагадувало б далекі краї.
Отож я переїхав на свою ферму, перевіз туди родину, купив плугів, борін, візок, фургон, коней, корів, овець і серйозно взявся до роботи. Через півроку я вже був справжній сільський джентльмен. Я ні про що не думав, як тільки про догляд за робітниками, обробку землі, обгороджування, засів і т. ін. І цей побут здавався мені найприємнішим з усіх, які можуть судитись людині, що протягом цілого свого життя зазнавала самих невдач.
Я господарював на власній землі, мені не доводилось платити оренди, мене не обмежували ніякі умови, я міг будувати або руйнувати, що хотів; усе, що я робив та розпочинав, ішло на користь мені та моїй родині. Покинувши й думати про подорожі, я не мав у своєму житті ніяких невигод, принаймні, щодо цього світу. Саме тепер, здавалось мені, досяг я тієї золотої середини, того блаженного життя, яке так палко вихваляв мені батько і яке змалював поет, описуючи сільський побут
Але серед цього блаженства мене приголомшив жорстокий удар, що не тільки навіки розладнав моє життя, а й знову відживив мою жадобу до подорожей. Вона захопила мене з непереможною силою, бо була, так би мовити, весь час у мене в крові, а тепер знову, ніби напад тяжкої хвороби, опанувала мене, і ніщо тепер не могло відігнати її. Цим ударом була для мене смерть моєї дружини.
Я не збираюсь писати елегій на її смерть, описувати її чесноти й лестити прекрасній статі надгробною промовою. Скажу лише, що вона була душею всіх моїх справ, центром усіх моїх розпочинань; що вона своєю розсудливістю завжди відвертала мене від найбільш безглуздих і небезпечних планів, які, казав я вже, роїлися в моїй голові, і повертала мене до щасливої помірності. Вона вміла вгамовувати мій бунтівливий дух і впливала на мене більше, ніж могли б вплинути сльози моєї матері, напучення мого батька, поради друзів і всі доводи мого розуму. Я почував себе щасливим, поступаючись їй, і був зовсім пригнічений, зовсім вибитий з колії, коли втратив її.
Після її смерті все навколо мене почало здаватись мені безрадісним, і я почув себе тут іще чужішим, ніж у лісах Бразилії, коли я вперше ступив на її берег, і таким же самим самотнім, як на своєму острові, дарма що мене оточували слуги. Я не знав, що мені робити і чого не робити. Я бачив, як навколо мене метушились люди; одні з них працювали ради шматка хліба, а інші витрачали набуте в мерзотній розпусті або марних розвагах, однаково жалюгідних, бо мета, до якої вони прямували, завжди віддалялась від них. Люди, що ганялись за розвагами, щодня пересичувались своїми гріхами й збирали їх, щоб потім каятись та журитись, а люди, що працювали, марнували свої сили в повсякденній боротьбі за шматок хліба. Отак минало їх життя в безперервному чергуванні скорбот. Вони жили лише для того, щоб працювати, і працювали тільки ради того, щоб жити, ніби здобування хліба щоденного було єдиною метою їх тяжкого життя, а їх тяжке життя мало за мету лише постачання щоденного хліба.
Я згадав тоді, як жив я в своєму царстві на острові, де мені доводилось сіяти саме стільки хліба й розводити саме стільки кіз, скільки було потрібно, і де гроші лежали в скринях, поки не бралися іржею, бо за двадцять років мені жодного разу не схотілось глянути на них.
Все це, коли б я повівся так, як підказували мені розум і релігія, мало навчити мене шукати щастя не в самих людських утіхах; навчити, що існує якийсь вищий, справжній зміст і мета життя і що ми можемо знайти той зміст або сподіватись знайти його ще перед смертю.
Та мудрої моєї порадниці вже не було, і я став подібним до корабля без рульового, що пливе по волі вітру. Мої думки знову вернулись до колишніх тем, і мрії про подорожі по далеких країнах знову зайшли мені в голову. Все те, що колись було для мене джерелом невинних утіх — ферма та сад — втратило для мене будь-яке значення, будь-яку принадність. Тепер це було для мене тим, що музика для глухого або їжа для людини, що втратила почуття смаку. Коротко кажучи, я вирішив кинути господарство, здати в оренду ферму й вернутись у Лондон. А через кілька місяців я так і зробив.