Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 31)

Після куртки й штанів я витратив силу часу та праці на те, щоб зробити зонтик, дуже мені погрібний. Я бачив, як роблять зонтики в Бразилії; там, через спеку, ніхто не ходить без зонтика. А на моєму острові спека була не менша, а може й більша, ніж у Бразилії, бо він був ближче до екватора. Мені доводилось виходити в усяку погоду, і зонтик був корисний для мене і від дощу, і від спеки. Я мав з ним багато клопоту; минуло багато часу перше, ніж мені вдалось зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував зонтик собі до смаку. Найважче було зробити, щоб він розкривався й закривався. Спочатку я хотів зробити розкритий зонтик, але тоді довелося б завжди носити його над головою, а це було незручно. Нарешті, я переміг ці труднощі і укрив його козячими шкурами, хутром наверх, щоб дощ стікав з нього, як з похилого даху. Від сонця він захищав так добре, що я міг виходити з дому навіть у найбільшу спеку і почував себе краще, ніж раніше в прохолодну погоду; коли він був мені непотрібний, я закривав його і ніс під пахвою.

Так тихо й спокійно жив я, цілком підкорившись волі Божій і звірившись на Провидіння. Від цього життя моє стало кращим, ніж воно було б у людському товаристві. Як тільки я починав жалкувати, що не чую людської розмови, я завжди запитував себе: хіба розмовляти з своїми власними думками і (гадаю, що я мав право казати так) з самим Богом — не краще, ніж розважатися в найвеселішому людському товаристві?

Не можу сказати, що протягом наступних п’яти років зі мною трапилось що-небудь незвичайне. Життя моє пливло тихо й мирно. Я жив на старому місці. Крім щорічних робіт — засіву, збирання ячменю та рису, збирання винограду (хліба я засівав саме стільки, щоб його вистачило на цілий рік, і стільки ж збирав винограду) і моїх щоденних виходів з рушницею, головною моєю працею було будування нового човна. Цього разу я не тільки зробив човна, але й спустив його на воду. Я вивів його до бухточки каналом на шість футів завширшки й чотири фути завглибшки, викопаним на протязі трохи не з півмилі. Перший мій човен чи то пірогу, як читач уже знає, я, не розрахувавши наперед, чи вистачить у мене сили спустити його на воду, зробив таким великим, що мусив кинути його на місці роботи, наче пам’ятку, що вказувала мені бути надалі розумнішим. Другий раз я зробив багато практичніше. Щоправда, я й тепер будував човна майже за милю від води, бо ближче не знайшов годящого дерева; але тепер я, принаймні, добре погодив його розміри та вагу з своїми силами. Бачачи, що моя думка цього разу цілком здійснилась, я непохитно вирішив довести її до кінця. Майже два роки проморочився я з будуванням човна, але не жалкував за цим, — так-бо кортіло мені добитись нарешті змоги пуститись у морську подорож.

Але нова моя пірога не була придатна для мети, з якою я будував її. Вона була така маленька, що не можна було й думати перепливти нею сорок чи більше миль, що відокремлювали острів від континенту. Отже, мені довелось відмовитись від цієї мрії. Але в мене зродився вже новий план — об’їхати навколо острова. Я побував якось на протилежному березі, про що розповів у своєму місці, і зроблені там відкриття так зацікавили мене, що мені ще тоді дуже захотілось оглянути все побережжя. А тепер, маючи човен, я тільки й думав про те, як би відбути цю подорож під парусом.

Щоб здійснити свій план доладно й обачно, я зробив для човна маленьку щоглу і зшив відповідний парус із шматків корабельної парусини, якої в мене був чималий запас. Укріпивши щоглу й парус на човні, я спробував його хід і переконався, що парус працює дуже добре. Після цього я зробив на кормі й на носі по маленькому ящику, щоб провізія, набої та інші речі, які я хотів взяти з собою, не підмокли від дощу або хвиль. Для рушниці я видовбав усередині човна вузький жолоб, а до жолоба, щоб не проходила вогкість, приробив покришку.

На кормі я прилаштував свій зонтик так, що він приходився над моєю головою й захищав мене від сонячного проміння, як парусиновий тент. Я почав іноді робити маленькі прогулянки, але ніколи не виходив далеко у відкрите море і старався держатись ближче до бухточки. Нарешті нестримне бажання якнайшвидше обізнатись з околицями мого маленького царства перемогло, і я зважився пуститись у цю подорож. Я поклав у човен запас провізії і всього, що було мені потрібно; поклав дві дюжини буханців ячного хліба або, вірніше, коржів, великий череп’яний горщик підсмаженого рису (це була моя звичайна страва), маленьку пляшку рому й половину козиної туші. Я взяв пороху й дробу, щоб постріляти кіз, і дві шинелі з тих, що перевіз з корабля у матроських скринях; одну — щоб підстелити, другу — щоб укриватись вночі.

Це було шостого листопада шостого року мого царювання, або, коли хочете, полону. Я рушив у путь і проїздив багато довше, ніж гадав. Сталося так тому, що хоч острів мій і був невеликий, але, наблизившись до східної його частини, я побачив довге пасмо скель, частково під водою, а частково над нею. Воно тяглось миль на шість у відкрите море, а далі, за скелями, була піщана мілина. Таким чином, щоб об’їхати косу, довелось зробити великий круг.

Спочатку, побачивши це, я хотів відмовитись від свого наміру й вернутись назад, бо не знав, як далеко я буду змушений запливти в море, щоб об’їхати скелі та мілину. Особливо ж не був я певний, чи зможу вернутись назад, і тому кинув якір (рушаючи в дорогу, я зробив собі щось подібне до якоря з залізного абордажного гака з корабля); закріпивши човен, я взяв рушницю, висів на берег, вийшов на горбок, звідки все було видно, побачив, яка завдовжки коса, і вирішив спробувати.

Оглядаючи море з цього горбка, я помітив швидку й бурхливу течію, що прямувала на схід і підходила до самої коси. Я звернув на неї особливу увагу, бо бачив у ній певну небезпеку: коли б я потрапив туди, мене могло винести в море, і я не спромігся б вернутись на острів. Так воно, мабуть, і було б, якби я не пішов на розвідку, бо таку саму течію видно було й з другого боку острова, тільки трохи далі; разом з тим я помітив таку ж саму швидку супротивну течію коло берега. Виходить, мені треба було тільки вийти за межі першої течії, і мене зараз же понесло б до берега.

Проте я простояв на якорі днів зо два, бо дув свіжий східно-північно-східний вітер, якраз назустріч згаданій течії, і вдовж усієї коси йшли високі хвилі. Було небезпечно держатись близько від берега через прибій і дуже віддалятись від нього — через течію.

Третього дня вранці вітер стих, море заспокоїлось, і я зважився рушити далі. Але мені знову судилось бути пересторогою для недосвідчених і необачних рульових. Бо не встиг я допливти до коси, хоч був від берега не далі ніж на довжину свого човна, як опинився на страшенній глибині й потрапив у течію, немов під млинове колесо. Мій човен понесло з такою силою, що я не міг нічого з ним зробити і тільки держався краю течії. Але мене несло все далі від супротивної течії, що залишилась ліворуч від мене. На допомогу мені не було найменшого вітру, а гребти було даремно. Я думав уже, що загину, бо знав, що за кілька миль ця течія зіллється з другою течією, що обмиває острів, і тоді мені буде край. Я не мав ніякої змоги повернути вбік. Мене чекала смерть, але не від морських хвиль (море було досить спокійне), а від голоду. Правда, знайшовши на березі черепаху, таку велику, що я ледве міг підняти її, я забрав її в човен; був у мене й повний глечик прісної води. Та чого варте було це для нещасного мандрівника, загубленого серед безмежного океану, де можна пропливти тисячі миль, не побачивши ні берега, ні континента, ні острова.

Тепер я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище людини може стати ще безрадіснішим, коли на те буде воля Провидіння. На свій пустинний і закинутий острів я дивився тепер, як на найкраще місце на світі, і тільки одне було в мене бажання — вернутись туди знову. В жагучому пориві простягав я до нього руки й говорив: «О щаслива пустине! Я більш ніколи не побачу тебе! О, нещасне я створіння, що станеться зі мною?» Я докоряв собі за невдячність, згадуючи, як ремствував я на свою самотність; а тепер чого б тільки я не дав, щоб знову опинитись на тому безлюдному березі! Так ми ніколи не бачимо як слід свого теперішнього становища, поки не порівняємо його з іншим, протилежним йому, і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх. Не можна висловити, в якому розпачі я був, коли побачив, що мене віднесло від мого любого (я звав його тепер любим) острова в безбережний океан майже на шість миль, і я мушу навіки розпрощатись з надією побачити його знову. Проте я гріб майже до повної втрати сил, намагаючись скерувати човен на північ, тобто до того боку течії, що був ближче до супротивної. Аж ось з полудня, коли сонце повернуло з південного сходу на захід, тобто прямо мені назустріч, подув вітрець, і це трохи підбадьорило мене. Але найбільше втішило мене те, що вітрець почав швидко свіжішати і за півгодини подув як слід. На цей час мене загнало на страшну відстань від мого острова. Якби тоді був туман або хмари, мені був би кінець. Я не мав компаса і, загубивши з очей острів, не знав би, куди керувати. На щастя, погода була ясна, і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, розгорнув парус і почав керувати на північ, намагаючись вибратися з течії.