Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 11)

За моїми розрахунками, місце, де ми стояли, мусило лежати між володіннями марокканського султана та країною негрів, пустинною й заселеною лише дикими звірами. Боячись маврів, негри покинули її і пересунулись далі на південь, а маври не збирались оселятися тут через неродючість ґрунту. Але найпевніше, що й ті, і інші покинули її через безліч тигрів, левів, леопардів та інших хижаків, що водились там. Отже, маври використовують цей край лише для полювання, на яке вибираються цілими арміями в дві або три тисячі чоловік. Не дивно ж, що на протязі майже ста миль ми бачили вдень лише пустинну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім гавкання та реву диких звірів.

Раз чи два вдень мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік[16], найвищу верховину гори Тенеріф на Канарських островах. Я намірявся вийти в море, надіючись добратись до неї; але, коли я це спробував двічі, супротивний вітер і надто високі для мого судна хвилі примусили мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього плану й пливти понад берегом.

Покинувши це місце, я ще кілька разів мусив приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого горбка й чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ще ближче до берега; Ксурі, зіркіший від мене, гукнув стиха, що для нас краще буде відійти від берега, бо, сказав він, он там, край горбка, лежить жахливе страхіття й міцно спить. Я глянув, куди він показував, і справді побачив страхіття. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в тіні горба, що нависав над ним.

— Ксурі, — сказав я, — іди на берег і убий його. Хлопчик перелякано глянув на мене й сказав:

— Щоб я вбий? Та він ковтай одним ротом.

Він хотів сказати: одним ковтком. Я нічого не відповів йому й наказав лише не рухатись. Взявши найбільшу рушницю, розміром майже з мушкет, я зарядив її двома шматками свинцю й чималою кількістю пороху; в другу я заклав дві великі кулі, а в третю (у нас було їх три) — п’ять менших. Взявши першу рушницю й націливши звірові в голову, я вистрелив, але він лежав, прикривши морду лапою, тому заряд влучив йому в лапу, перебивши кістку над коліном. Рикаючи, звір схопився та, почувши біль у перебитій лапі, відразу ж упав, а тоді знову підвівся на трьох лапах і видав такий жахливий рев, якого я не чув зроду. Трохи здивований тим, що не влучив йому в голову, я негайно взяв другу рушницю, і хоч звір почав був шкандибати геть від берега, знову вистрелив і влучив йому в голову; з приємністю побачив я, що лев упав і, стиха ревучи, лежить, змагаючися зі смертю. Тут Ксурі розпалився й став просити, щоб я пустив його на берег.

— Гаразд, іди, — згодився я.

Хлопчик стрибнув у воду і, взявши невелику рушницю в одну руку, поплив, працюючи другою, до берега. Наблизившись до звіра, він приставив дуло рушниці йому до вуха, вистрелив ще раз і таким чином забив його остаточно.

То була гарна дичина, але неїстівна, і я дуже жалкував, що ми марно витратили три заряди пороху та свинцю на тварину, яка була нам ні до чого. Ксурі ж, сказавши, що хоче дечим покористуватися з неї, вернувся на баркас і попросив у мене сокиру.

— Навіщо, Ксурі? — спитав я.

— Мій рубай йому голова, — відповів той.

Проте відрубати голови Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою; то була величезна лапа.

Мені спало на думку, що лев’яча шкура, так чи так, може здатись нам, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі пішли на роботу. Ксурі в цій справі був спритніший від мене, бо я не знав добре, як до неї взятись. Ця робота відібрала у нас цілий день, але нарешті шкура була знята. Ми розтягли її на даху нашої каюти; днів за два сонце просушило її, і згодом вона правила мені за постіль.

Після цієї зупинки ми десять чи дванадцять днів прямували на південь, ощаджуючи наші припаси, що дуже помітно зменшувались, і сходили на берег лише дістати прісної води. Я мав намір добратись до ріки Гамбії або Сенегала[17], тобто до будь-якого пункту неподалеку від Зеленого Рогу, де можна було зустріти європейське судно. Я знав, що, не стрінувши його, я не спроможусь визначити, якого курсу мені держатись, і мені доведеться або розшукувати острови, або загинути тут серед негрів. Я знав, що всі європейські судна, пливучи до берегів Гвінеї, Бразилії або Ост-Індії[18], проходять повз Зелений Рігабо повз острови. Одне слово, я ризикував усією своєю долею: я мусив зустріти яке-небудь судно або ж загинути.

Здійснюючи цей намір протягом майже десяти днів, я спостеріг, що це побережжя заселене. В двох чи трьох місцях, пропливаючи мимо, ми бачили людей, що стояли на березі й дивились на нас. Ми могли помітити також, що вони були зовсім чорні й голі. Одного разу я хотів був висісти до них на берег, але Ксурі, мій найкращий порадник, сказав мені: «Не ходіть, не ходіть!» Проте я почав справляти баркас ближче до берега, щоб можна було розмовляти з ними, і побачив, що вони побігли берегом слідом за мною. Зброя, як я помітив, була тільки в одного з них, що мав у руках довгу, тонку палицю, яку Ксурі назвав списом і сказав, що дикуни кидають його дуже далеко й дуже влучно. Отже, я тримався якомога далі й розмовляв з ними жестами, показуючи, головним чином, що нам потрібна їжа. Вони, з свого боку, почали показувати, щоб я зупинив баркас, і тоді вони принесуть мені їжу. Як тільки я спустив парус і ліг у дрейф, як двоє чорношкірих побігли кудись і менше як за півгодини принесли два шматки в’яленого м’яса й трохи якогось зерна, що росте в їхній місцевості. Ми не знали, що це було за м’ясо і яке зерно, але згодилися все це прийняти. Та тут виникло нове питання — як забрати до себе ці речі. Я боявся висідати на берег до дикунів, а вони не менше боялися нас. Нарешті вони найшли вихід, безпечний для обох сторін, бо принесли все на берег, поклали на землю і, відійшовши набік, стояли так, поки ми не перенесли все на баркас, а тоді знову вернулись на те ж саме місце.

Ми жестами подякували їм, бо не мали чим заплатити. Але тієї ж хвилини сталась пригода, що дала нам змогу вчинити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як з гір вибігли два величезні звірі і, женучись один за одним (як нам здавалось), розлючені, попрямували до берега. Чи був то самець, що переслідував самку, чи вони грались одне з одним, а чи гризлись — цього ми не могли розібрати, як не могли б і сказати, чи то було звичайне в тих краях явище, а чи виняткове. Мабуть, останнє правдивіше; бо, по-перше, хижі звірі рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди на березі, а надто жінки, страшенно перелякались. Людина, що стояла з списом або дротиком, залишилась на місці. Решта ж пустилася навтіки. Проте звірі прямували до моря, не виявляючи бажання напасти на негрів. Вони кинулись у воду й почали плавати, ніби прибігли сюди розважатись. Нарешті один із них підплив до баркаса ближче, ніж я сподівався спочатку, але я був готовий до цього — поспіхом зарядив рушницю й наказав Ксурі зарядити дві інші. Ледве підплив він на рушничний постріл, як я вистрелив і влучив йому в самісіньку голову. Тієї ж хвилини звір пірнув у воду, але незабаром знову з’явився на поверхні й почав то поринати, то виринати, ніби змагаючися зі смертю, як воно справді й було. Він поплив до берега, але від смертельної рани та боротьби з водою здох саме перед тим, як вибратись на сухе.

Не можна висловити, як здивувались бідні створіння, почувши звук і побачивши вогонь пострілу з моєї рушниці. Дехто з них мало не вмер з переляку й упав на землю, наче мертвий. Але побачивши, що звір занурився у воду, а я роблю знаки підійти ближче, вони підбадьорились і ввійшли у воду, щоб витягти звіра. Я знайшов його, керуючись плямами крові на воді, і, зашморгнувши його канатом, перекинув кінець його неграм, а ті витягли його на берег. Виявилось, що це леопард рідкої породи, з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри шанобливо підняли вгору руки, не розуміючи, чим я забив його.

Другий звір, переляканий звуком та вогнем рушниці, вихопився на берег і побіг прямо в гори, звідки обидва вони з’явились. Здаля я не міг розглядіти, що то був за звір. Помітивши, що неграм кортить покуштувати м’яса цього звіра, я захотів зробити так, ніби вони дістали його від мене в подарунок. Я знаками показав їм, що вони можуть узяти труп, і вони щиро подякували мені. Вони негайно стали до роботи і без ножів, орудуючи тільки загостреними шматочками дерева, оббілували мертвого звіра так швидко й спритно, як ми не зробили б цього й ножем. Негри запропонували мені м’яса, але я відмовився, показуючи, що дарую його їм, і знаками попросив собі тільки шкуру, яку вони й віддали мені дуже ласкаво. Крім того, вони принесли мені ще багато провізії, і я взяв її, хоч і не знав, що це була за їжа. Далі я жестами попросив у них води: простягши один із наших глечиків, я перекинув його догори дном, показуючи, що він порожній і що його треба наповнити. Вони відразу ж крикнули щось своїм: прийшли дві жінки й принесли величезний посуд із глини, випаленої, певне, на сонці. Посуд вони поставили, як і перше, на землю, а я послав Ксурі на берег з моїми глечиками, і він наповнив усі три водою. Жінки були зовсім голі, як і чоловіки.