Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 13)

Це була така розумна й щира порада, що я відразу ж визнав її за найкращий курс, якого мені треба було держатись. Отже, я видав португальському капітанові, як він того вимагав, формальну довіреність і приготував лист до вдови англійського капітана, якій здав на схов свої гроші.

Я докладно описав їй усі свої пригоди; рабство, втечу й зустріч на морі з португальським капітаном, що так людяно повівся зі мною, а також своє теперішнє становище. До цього я додав потрібні вказівки щодо закупки товарів для мене; і, коли цей чесний капітан прибув до Лісабона, він з допомогою тамтешніх англійських купців знайшов спосіб переслати одному купцеві в Лондоні не лише розпорядження, а й докладну звістку про мене. Той повідомив удову, і вона не тільки видала мої гроші, а ще й з власної кишені переслала португальському капітанові дуже гарний подарунок за його людяне, співчутливе ставлення до мене.

Лондонський купець, закупивши, за вказівками капітана, на всі мої сто фунтів англійських товарів, переслав їх йому до Лісабона, а той щасливо приставив їх мені в Бразилію. Серед інших речей — вже без моїх вказівок, бо я був іще надто недосвідчений, щоб подумати про це — він привіз мені різноманітне знаряддя та залізні вироби, потрібні для моєї плантації; всі вони дуже мені придались.

Коли цей вантаж прибув, я нестямився з радощів, гадаючи, що моє майбутнє забезпечено. Мій добрий опікун-капітан витратив і ті п’ять фунтів стерлінгів, які подарувала йому моя приятелька, найнявши та привізши мені робітника, який зобов’язався працювати в мене шість років. Він не захотів ніякої нагороди, і я спромігся лише умовити його прийняти трохи тютюну мого виробу.

Але це було ще не все. Весь мій вантаж складався з англійської мануфактури — з полотна, сукна та байки — і взагалі, з речей, які в цих краях особливо цінились і на які завжди був попит; тому я продав усе це з великим баришем. Скажу, що я дістав учетверо більше, ніж коштував весь мій перший вантаж, і набагато випередив мого бідного сусіда щодо поширення плантації. Бо перше, що я зробив, це купив негра-невільника і найняв другого робітника-європейця. Я кажу — другого, маючи на увазі того, якого капітан привіз мені з Лісабона.

Але негаразд ужите багатство часто призводить до великих невдач; так було й зі мною. Другого року я щасливо продовжував працювати на своїй плантації. З моїх власних ґрунтів я зібрав п’ятдесят великих паків тютюну, крім тих, що роздав сусідам в обмін на речі першої потреби. Всі ці п’ятдесят паків, вагою по сто фунтів кожний, лежали в мене готові, дожидаючи повороту кораблів із Лісабона. Підприємство моє ширилось, і в міру того, як я багатів, голова моя сповнялась планами та проектами, нездійсненними при тих засобах, що були в моєму розпорядженні. Такі плани часто спричинялися до банкрутства найбільших багачів. Коли б я лишився в своєму тодішньому становищі, я, мабуть, дочекався б тих радощів життя, про які так переконливо говорив мені мій батько, як про постійних супутників такого самотнього існування та середнього стану в суспільстві. Та доля судила мені інше: як і раніше, я сам був винний в усіх моїх нещастях. І мовби для того, щоб збільшити мою помилку та подвоїти каяття (а для нього я мав у своїй майбутній біді багато дозвілля), всі мої невдачі були виключно наслідком мого непоборного нахилу до подорожей, якому я віддавався з шаленою впертістю, хоч перед моїми очима завжди була найяскравіша картина корисного й щасливого життя. Треба було тільки продовжувати те, що я почав, скориставшись усіма благами, якими так щедро обдаровували мене природа та провидіння, і виконувати свої обов’язки.

Як і тоді, коли я тікав від батьків, я й тепер не був вдоволений. Я відмовився від можливого достатку, а може, й багатства з своєї нової плантації, тільки через те, що мене охопило нерозсудливе й нестримне бажання піднестись вище, ніж припускала природа речей. Таким чином, я знову кинувся в найглибший вир нещасть людських, у який, мабуть, не падала жодна людина і з якого навряд чи можна було вийти живому та здоровому.

Поступово переходжу до подробиць цієї частини мого оповідання. Не дивно, що, проживши в Бразилії майже чотири роки і значно збільшивши вартість своєї плантації, я не тільки навчився місцевої мови, але й познайомився та заприятелював з моїми товаришами-плантаторами, а також із купцями з Сан-Сальвадора, що був нашим портом. Зустрічаючися з ними, я часто розповідав про свої дві подорожі до Гвінеї, про торгівлю з тамтешніми неграми та про те, як легко купити там за дрібничку — намисто, іграшки, ножиці, сокири, скельця тощо — не тільки золотий пісок, гвінейське зерно, слонову кість і т. п., але й багато негрів для роботи в Бразилії.

Вони завжди дуже пильно слухали мої оповідання, особливо коли мова йшла про купівлю негрів. За тих часів торгівля ними була дуже обмежена й потребувала так званого «асіенто», тобто дозволу від іспанського або португальського короля; тому їх привозили рідко, і вони були надзвичайно дорогі.

Трапилось так, що після дуже серйозної розмови на цю тему в товаристві кількох купців та плантаторів із числа моїх знайомих троє з них другого дня вранці завітали до мене й сказали, що, обміркувавши гаразд усе сказане мною напередодні, вони прийшли зробити мені таємну пропозицію. Взявши з мене слово честі, що наша розмова лишиться в секреті, вони сказали, що мають на думці вирядити до Гвінеї корабель за неграми; що вони, як і я, мають плантації й нічого не потребують так, як робочих рук; що торгувати невільниками надто непевна справа, і що вони не зможуть одверто продавати негрів, вернувшись до Бразилії, а тому хочуть зробити тільки один рейс, потай привезти негрів і розподілити їх між собою для своїх плантацій. Одне слово, питання полягало в тому, чи згоджусь я поступити до них на корабель наглядачем, щоб узяти на себе торгову частину справи на берегах Гвінеї. Мені вони запропонували однакову з іншими кількість негрів, причому з мого боку не треба було нічого вкладати в цю справу.

Це була, слід визнати, чудова пропозиція, коли б її зробили людині, що не має власної плантації, яку треба доглядати і яка забрала вже багато капіталу, обіцяючи в майбутньому стати дуже прибутковою. Я саме й мав таку плантацію, і мені треба було тільки попрацювати ще три або чотири роки, виправити з Англії останні сто фунтів стерлінгів і розширити плантацію далі. Отже, думка про таку подорож здалася б кожному великою недоладністю, а для мене, в тих обставинах, вона була просто злочином.

Та мені на роду було написано бути причиною своєї власної загибелі. Як і раніше, коли я не мав сили подолати свій нахил до подорожей і добрі поради мого батька пропали марно, так і тепер я не міг опиратись зробленій мені пропозиції. Я відповів, що охоче поїду, коли на час моєї відсутності вони візьмуться доглядати мого майна та порядкувати ним за моїми вказівками. Вони урочисто пообіцяли мені, скріпивши свою обіцянку зобов’язанням на письмі. Я ж написав формальний заповіт на випадок своєї смерті. Плантацію та рухоме майно я відписав капітанові корабля, що врятував моє життя, зобов’язавши його порядкувати ним, як було написано в моєму заповіті: одну половину продуктів він мусив брати собі, а другу — переправляти до Англії.

Одне слово, я вжив усіх заходів, щоб зберегти своє рухоме майно й підтримати порядок на плантації. Коли б я виявив хоч половину такої мудрої обачності щодо своєї власної користі, коли б я так само яскраво уявляв те, що я повинен і чого не повинен робити, я, певне, не кинув би цього вдало розпочатого діла, не знехтував би такими сприятливими перспективами і не пустився б у море з його повсякчасними небезпеками, не кажучи вже про те, що в мене були особливі підстави сподіватись усякого лиха від майбутньої подорожі.

Та на мене натиснули, і я сліпо скорився велінням своєї фантазії, а не розуму. Отже, корабель був споряджений, навантажений відповідними товарами, і все було влаштовано за взаємною угодою учасників подорожі. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я вступив на корабель. Це було того самого дня, якого я, вісім років тому, втік від батька та матері в Гулль, того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.

Наше судно мало щось із сто двадцять тонн місткості. На ньому було шість гармат і чотирнадцять чоловік екіпажу, не рахуючи капітана, юнги та мене. Важкого вантажу у нас не було, бо весь вантаж складався з різних дрібних виробів, годящих для торгівлі з неграми — намисто, шматочки скла, черепашки та всякі дрібнички, а особливо маленькі дзеркала, ножі, ножиці, сокири тощо.

Того ж самого дня, коли я вступив на корабель, ми розпустили паруси й попливли вдовж побережжя, гадаючи повернути до африканського берега, коли досягнемо десятого або дванадцятого градуса північної широти. Такий був тоді звичайний курс кораблів. Весь час, поки ми держались наших берегів, до самого рогу Святого Августіна, стояла гарна година, тільки було дуже жарко. Від рогу Святого Августіна[23] ми повернули у відкрите чисте море і скоро перестали бачити землю. Ми йшли приблизно на острів Фернандо-де-Норонья[24], тобто на північно-північний схід, залишаючи острів на сході. Тримаючись цього курсу, ми перейшли екватор десь на дванадцятий день і, за нашими останніми спостереженнями, були вже на 7°22’ північної широти, коли несподівано налетів на нас міцний торнадо, чи то ураган. Він знявся на південному сході, потім пішов назад і нарешті задув з такою страшною силою, що протягом дванадцяти днів ми тільки носились за вітром і, пустившись напризволяще, пливли туди, куди нас гнала люта стихія. Нема чого й казати, що протягом цих дванадцяти діб я щодня сподівався смерті, і ніхто на кораблі не надіявся врятувати свого життя.