Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 41)
Мадемуазель Поль знову висякала носа.
— Думаю, для нас обох було б краще, коли б ми обидві уклали тривалішу домовленість, — сказала вона. — Тепер, коли мій бідний брат відійшов, моє майбутнє вкрай непевне. Можливо, я навіть не захочу жити у сусідстві таких сумних спогадів. Постійно себе питаю, як мій брат зустрівся зі смертю. За день до зникнення він пішов ополудні на мис і повернувся дуже стривоженим. Я зрозуміла, що його щось засмутило, але не питала, що саме. Можливо, він мав побачитися з другом, а друг не прийшов. Наступного дня пішов знову, і того вечора не повернувся. Я сповістила поліцію, а через три дні знайшли його тіло. Я нічого не сказала поліції про можливе самогубство, згодилася, як і вони, з нещасним випадком. Але мій брат мав дуже вразливу душу, Madame la Marquise. Доведений до розпачу, він міг вчинити все, що завгодно. Якщо мене далі засмучуватиме думка про ці речі, я могла б піти в поліцію і натякнути, що він наклав на себе руки через нещасливу любовну пригоду. Я могла б навіть дати їм оглянути його фотографії.
Стражденна маркіза почула чоловікові кроки за дверима.
— Ви йдете, найдорожча? — озвався він, широко розчинивши двері та входячи до кімнати. — Багаж уже там, діти вигукують, щоб їхати.
Привітався з мадемуазель Поль. Вона зробила кніксен.
— Я дам вам свою адресу, — сказала маркіза, — паризьку та за містом. — Гарячково нишпорила у своїй сумочці для візиток. — Сподіваюся звістки від вас за кілька тижнів.
— Можливо, навіть раніше, Madame la Marquise, — відповіла мадемуазель Поль. — Якщо я звідси виїду і поселюся поблизу вас, я обов’язково приїду засвідчити свою повагу вам, міс та діткам. Там у мене є друзі. У Парижі теж. Я завжди хотіла побачити Париж.
Маркіза повернулася до чоловіка зі страшенно веселою усмішкою.
— Я сказала мадемуазель Поль, що коли я можу що-небудь коли-небудь для неї зробити, їй досить сповістити мені про це.
— Звичайно, — підтвердив її чоловік. — Я дуже засмутився, почувши про вашу трагедію. Директор усе мені розповів.
Мадемуазель Поль знову присіла в реверансі, перевівши погляд із нього на маркізу.
— Він — все, що у мене було, Monsieur le Marquis, — сказала. — Madame la Marquise знає, що він для мене значив. Добре знати, що я можу написати їй, а вона напише мені, і тоді я не почуватимуся самотньою та покинутою. Для тих, хто сам-один на світі, життя дуже тяжке. Можу я побажати вам приємної мандрівки, Madame la Marquise, і гарних спогадів про канікули, і понад усе жодних смутків?
Мадемуазель Поль ще раз присіла і зашкутильгала з кімнати.
— Бідна жінка, — сказав маркіз, — та ще й така зовнішність. Зі слів директора я зрозумів, що її брат теж був калікою?
— Так… — вона застебнула сумочку. Взяла рукавички. Сягнула по темні окуляри.
— Дивна річ, але це часто передається по родині, — промовив маркіз, коли вони йшли коридором. Зупинився і натиснув дзвоник ліфта. — Ви ніколи не зустрічалися з Рішаром дю Буле, моїм давнім приятелем? Він був кульгавий, як, здається, цей бідолашний маленький фотограф, а все-таки в нього закохалася чарівна, зовсім нормальна дівчина, і вони побралися. Народився син і виявилося, що в нього така сама безнадійно спотворена стопа, як у батька. З цим неможливо боротися. Цей порок передається з кров’ю.
Вони увійшли до ліфту, двері за ними зачинилися.
— Ви певні, що не передумаєте і не залишитесь на обід? Виглядаєте блідою. А перед нами довга дорога, знаєте.
— Я краще поїду.
У холі на них чекали. Директор, рецепціоніст, консьєрж, maître d’hôtel.
— Приїжджайте знову, Madame la Marquise. Ми завжди будемо раді вас бачити. Яким задоволенням було прислужитися вам. Коли ви від’їдете, цей готель не буде таким, як раніше.
— До побачення… До побачення…
Маркіза сіла в машину поруч із чоловіком. Вони виїхали з готельного подвір’я на дорогу. За нею зостався мис, гарячі піски та море. Перед нею лежала довга пряма дорога до дому та безпеки. Безпеки?..
Поцілуй мене ще раз, незнайомцю
Коли залишив армію, я трохи роздивився довкола, перш ніж осісти, а тоді знайшов собі роботу по дорозі на Гемпстед[48], у гаражі, під Гейверсток Гілл коло Чок-Фарм, і це було якраз для мене. Я завжди любив майструвати, довбатися в моторах, займався цим у РЕМЕ[49] і всього навчився — ота механіка легко мені давалася.
Так собі думаю, що найкраще проводити час, лежачи горілиць у засмальцьованому комбінезоні під черевом авто чи вантажівки, з гайковим ключем у руці, крутити якийсь старий болт чи гвинт, довкола пахне машинним маслом, хтось запускає двигун, а інші хлопці довкола грюкають інструментами і посвистують. Я ніколи не переймався ні запахом, ні брудом. Коли я дітваком шмарувався мастилом із каністри, моя стара ма казала: «Нічого йому не буде, це чистий бруд». З моторами так само.
Бос у гаражі був добрий чолов’яга, простий, веселий; бачив, що я дуже люблю свою роботу. Сам він аж таким механіком не був, отож віддавав мені всі ремонтні роботи, а мені таке подобалося.
Я зі своєю ма не жив — вона надто далеко мешкала, за Шеппертоном[50], а я геть не бачив сенсу витрачати півдня на дорогу з роботи — на роботу. Люблю мати все близько, під рукою. Тож винайняв кімнату в подружжя Томпсонів, за десять хвилин ходи від гаража. То були милі люди. Він працював у взуттєвому бізнесі, щось наче швець, а місіс Томпсон варила їсти і господарювала в їхньому домі над майстернею. Я у них харчувався, снідав та вечеряв — ми завжди мали щось свіженьке на вечерю. Був єдиним їхнім квартирантом, тому вони вважали мене членом сім’ї.
Я люблю, щоб усе йшло усталеним ладом. Попрацювати, а після роботи сісти собі з газетою, подиміти, послухати трохи музики по радіо, естрада чи там вар’єте, а тоді рано йти спати. З дівчатами я ніколи не водився, навіть коли в армії служив. А служив я на Близькому Сході, в Порт-Саїді та й так.
Ні, я був цілком щасливий, мешкаючи у Томпсонів, так само проводячи день за днем, аж до того вечора, коли це сталося. Ніщо вже не буде, як раніше. І ніколи. Не знаю…
Томпсони поїхали побачитися зі своєю заміжньою донькою в Хайґейті[51]. Питали, чи я не хочу поїхати з ними, але я якось не любив бути причепою і пхатися комусь до хати, то, вийшовши з гаража, замість сидіти вдома сам-один, пішов до кінотеатру. Глянув на афішу, побачив, що йде щось ковбойсько-індіанське — там був намальований ковбой, який устромив ножа індіанцеві в кишки. Я таке люблю, як ідеться про вестерни, я справжня дитина, тож заплатив шилінг і два пенси та зайшов досередини. Дав свій клапоть паперу білетерці[52] і сказав: «Останній ряд, прошу», бо люблю сидіти ззаду і спиратися головою на стіну.
Отоді я її й побачив. У таких місцях дівчат часто одягають в оксамитові шапочки, от як у студентів, наче щоб хлопців із них зробити. Але з цієї хлопця не зробили. Мала мідяне волосся, підстрижене під пажа — так, здається, воно зветься, — і блакитні очі, які виглядають короткозорими, але бачать далі, ніж ви думаєте, а ввечері темніють, майже чорніють; губи трохи набурмосені, так наче все їй набридло і треба подарувати їй весь світ, щоб змусити всміхнутися. Її шкіра не була ні веснянкуватою, ні молочно-білою, а теплішою, природнішою, ніби персик. Маленька і струнка, оксамитна курточка — синього кольору — щільно її облягала, а шапочка на потилиці не приховувала мідяного волосся.
Я купив програмку — не те щоб вона мені була потрібна, а просто щоб трохи затриматися, — і спитав:
— Про що це кіно?
Вона й не глянула на мене. Просто пішла, ні на що не дивлячись, до протилежної стіни.
— Аматорська різанина, — сказала, — але можна добре виспатися.
Я не міг не засміятися. Бачив, що вона це зовсім серйозно. Не намагалася підколоти мене абощо.
— Ну й реклама, — сказав я. — А як директор почує?
Отоді вона на мене зиркнула. Звернула на мене оті блакитні очі, ще знуджені, байдужі, — але було в них щось таке, чого я раніше не бачив, та й пізніше теж, якась лінива млость, наче хтось прокидається від довгого сну і радий вас побачити. Такий блиск інколи з’являється в очах кота, коли його гладять, а він муркає, звивається в клубок і дозволяє робити із собою все, що завгодно. Якусь мить вона дивилася на мене, усміхаючись краєм уст і наче даючи мені шанс, тоді розірвала мій клапоть паперу і сказала:
— Мені за рекламу не платять. Платять, щоб я отак виглядала і заманювала вас досередини.
Відкинула завісу й посвітила в темряву. Я нічого не бачив. Усе було чорне, мов смола, як завжди спочатку, доки не звикнеш і не почнеш розрізняти обриси інших людей у залі, а на екрані були дві великі голови й один паруб’яга казав іншому: «Як не зізнаєшся, всаджу в тебе кулю», хтось розбив шибку, якась жінка закричала.
— Виглядає акурат для мене, — сказав я і почав навпомацки шукати, де б сісти.
— Це не картина, а трейлер на наступний тиждень, — сказала вона, клацнула своїм ліхтариком і показала мені місце в задньому ряду, через одне від проходу.
Я відсидів рекламу та кінохроніку, а тоді з’явився якийсь хлопчина та зіграв на органі, тоді завісу перед екраном підсвітили пурпуровим, золотим і зеленим, — кумедно, думаю, вони вважають, що ми мусимо дістати все за наші гроші, — тоді оглянувся і побачив, що зала напівпорожня. Либонь, дівчина мала рацію, кажучи, що картина так собі, тому й нікого не було.