Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 20)

Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але такий прекрасний, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі й низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.

Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте-Вериту повернулася тиша.

Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пливучих хмар.

Я чекав, досі стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік кам’яного схилу. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.

Я підвівся з колін, але стояв на місці. Мої очі були приковані до веж і стін. Тепер, коли місяць сховався, там ніщо не ворушилося. Їх могло б і не бути, тих постатей і співу. Можливо, їх створили мої власні страх та уява.

Я чекав, доки хмара, що закрила обличчя місяця, не розсіялася. Тоді набрався відваги й намацав листи у кишені. Не знаю, що написав Віктор, але мій був таким:

Люба Анно!

Якась дивна гра долі привела мене в село на Монте-Вериті. Я знайшов там Віктора. Він безнадійно хворий, і я думаю, що він помирає. Якщо Ви хочете відправити йому звістку, залиште її під стіною. Я віднесу її до нього. Мушу вас попередити: маю підстави вважати, що Ваша громада в небезпеці. Люди з долини перелякані та розлючені, бо одна з їхніх жінок зникла. Вони, ймовірно, прийдуть до Монте-Верити, щоб ушкодити її.

Прощаючись, хочу сказати, що Віктор ніколи не переставав вас любити і думати про Вас.

І мій підпис внизу сторінки.

Я рушив до стіни. Наблизившись, побачив вікна-щілини, які мені описував Віктор. Прийшло усвідомлення, що за кожним із них за мною можуть пильнувати очі, за кожним вузьким отвором на мене може чекати постать.

Я нахилився і поклав листи на землю під стіною. Щойно я це зробив, стіна переді мною раптово відхилилася назад і відкрилася. Із роззявленої шпарини простяглися руки та схопили мене. Вони кинули мене на землю і зімкнулися на моєму горлі. Останнє, що я почув, перш ніж зомліти, був хлоп’ячий сміх.

Я прокинувся із зусиллям, немов викинутий у реальність із великої глибокої дрімоти, з усвідомленням, що я в цю мить не сам. Хтось був поруч зі мною та стояв на колінах, дивлячись на мене сплячого.

Я сів і роззирнувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.

Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте-Веритою обманули мене — і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх — це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас.

Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожня. Ніяких ознак людського житла — навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. У камері не було дверей. Вхід був відкритий — довга щілина, як вікно, але досить широка, щоб крізь неї протислася звичайна людина.

Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.

Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їхній трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.

І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили — не знаю, наскільки історичні вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, але всі простягали руки до місяця вповні, зображеного на стелі. Проте дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив цигарку, дивлячись убік, але весь час, поки світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів у вікнах-щілинах.

Я встав, розтоптав недопалок і вирішив — усе що завгодно краще, ніж залишатися в тій келії з тими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…

Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.

Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Всі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.

Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте — їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку на моєму горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте-Веритою, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.

— Ну давайте, — сказав я, — покінчіть із цим, — скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він досі всміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мої плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що від їхніх рук до моїх переходить сила — і не лише до рук, а до всього мене.

Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві долоні мені на серце. Його пальці притислися — і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене всі тривоги й страхи, всю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі, й Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком несуттєвими. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, це не матиме значення. Його тіло буде оболонкою, що лежатиме в селянській хаті, та його серце битиметься тут, як б’ється моє. А невдовзі душа його теж прилине до нас.

Кажу «до нас», бо коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого, — думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, — такого я сподівався від смерті. Заперечення всякого болю, всякого лиха — коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.