Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 17)

А тепер, ступаючи їхніми слідами, я прийшов до Монте-Верити.

Наступного ранку я одержав свій сніданок у кафе-барі, але мого нічного господаря не було. Каву й хліб принесла дівчина, можливо, його донька. Поводилася тихо і ввічливо, побажала мені приємного дня.

— Я збираюся рушити в гори, — сказав я, — здається, встановилася добра погода. А ви були колись на Монте-Вериті?

Її погляд зблиснув і вмить утік від мене.

— Ні, — сказала вона, — ні, я ніколи не віддалялася від долини.

Мій стиль розмови відразу ж став сухо-діловим, наче недбалим. Я згадав про своїх друзів, які колись тут були, — я не сказав, як давно, — що вони піднялися на вершину і знайшли там споруду, на маківці між піками, — і дуже зацікавилися сектантами, які мешкали за стінами.

— Не знаєте, вони досі там? — запитав я, запалюючи цигарку, удавано байдуже.

Вона нервово зиркнула на мене через плече, наче боячись, що хтось її підслуховує.

— Так кажуть, — відповіла вона. — Мій батько такого при мені не обговорює. Це заборонена тема для молодих.

Я продовжував курити.

— Я живу в Америці, — сказав я, — і помітив, що там, як і в багатьох місцях, коли молодь збирається разом, то ніяких тем не обговорює так охоче, як заборонені.

Вона ледь усміхнулася, але нічого не сказала.

— Насмілюся припустити, що ви й ваші юні друзі часто перешіптуєтеся про те, що відбувається на Монте-Вериті.

Я трохи соромився свого лукавства, але відчував, що цей метод підступу найкраще годиться для здобуття інформації.

— Так, — сказала вона, — це правда. Але вголос ми нічого не кажемо. От тільки останнім часом…

Знову зиркнула через плече і заговорила, стишено:

— Дівчина, яку я добре знала, і яка невдовзі мала вийти заміж, одного дня пішла з дому і не повернулася. Кажуть, що вона була покликана на Монте-Вериту.

— Ніхто її не бачив?

— Ні, вона пішла вночі. Не залишила ні слівця, нічого.

— А може, вона пішла деінде, до великого міста, до якогось туристичного центру?

— У це не вірять. До того ж перед тим вона дивно поводилась. Говорила вві сні про Монте-Вериту.

Я зачекав якусь мить, а тоді так само недбало й безтурботно запитав:

— Звідки таке захоплення Монте-Веритою? — спитав я. — Життя там має бути суворе і дуже жорстоке.

— Але не в покликаних, — сказала вона, хитаючи головою. — Вони назавжди зостаються молодими, ніколи не старіють.

— А звідки ж це можна знати, якщо ніхто їх не бачив?

— Так завжди було. Це така віра. Тому тут, у долині, їх ненавидять, бояться, а ще заздрять. Вони, на Монте-Вериті, знають таємницю життя.

Дивилася на гори крізь вікно. Її очі мали замислений вираз.

— А ви? — спитав я. — Як ви думаєте, вас колись покличуть?

— Я не гідна, — відповіла вона. — Крім того, я боюся.

Забрала мою каву і запропонувала мені фруктів.

— Тепер, — казала вона, а її голос ще знизився, — від часу цього останнього зникнення все йде до біди. Чоловіки тут, у долині, розлючені. Дехто з них піднявся до села і підбурюють їх там, щоб зібрати більшу силу, а тоді напасти на монастир. Наші зовсім здичавіють. Намагатимуться убити всіх, хто там живе. Тоді ще більше клопоту: на нас звалиться армія, буде слідство, розправи, стрілянина; це все погано закінчиться. Та й зараз уже недобре. Всі налякані. Всі про щось потай перешіптуються.

Звук наближення кроків одразу ж загнав її за барну стійку. Вона поралася там, низько схиливши голову, коли її батько увійшов до кімнати. Він підозріливо глянув на нас обох. Я відкинув цигарку і підвівся з-за столу.

— Ви й далі збираєтесь підніматися? — спитав він мене.

— Так, — відповів я. — Повернуся через день чи два.

— Було б нерозумно залишатися там довше, — сказав він.

— Маєте на увазі, що погода зіпсується?

— Погода зіпсується, атож. Крім того, там може бути небезпечно.

— Як це небезпечно?

— Можуть бути заворушення. Діється щось непевне. Люди роздратовані. А коли вони роздратовані, то себе не тямлять. У такий час можуть потерпіти мандрівники, чужинці. Краще б ви відмовилися від своєї ідеї піднятися на Монте-Вериту і повернули на північ. Там спокійно.

— Дякую. Але я всім серцем прагну піднятися на Монте-Вериту.

Він здвигнув плечима і відвернувся від мене.

— Як собі хочете. Мене це не обходить.

Я вийшов із заїзду на вулицю і, перейшовши місток над гірською річкою, опинився на стежці, що вела через долину до східного схилу Монте-Верити.

Спершу звуки з долини були розрізнені. Гавкання собак, дзвякання коров’ячих дзвоників, чоловічі голоси, що перегукувалися між собою, — всі вони виразно долинали до мене у непорушному повітрі. Синій дим із будинків зливався в одну туманну куряву, а самі будинки виглядали наче з іграшкового міста. Доріжка, що звивалася переді мною, бігла все вище, до самого серця гори, аж доки ополудні долина зовсім не щезла в глибинах. У моїй свідомості не було жодної іншої думки, окрім як підніматися вгору, вище, ще вище, здолати перший гребінь гори зліва, залишити його за собою, перевалити через другий, забути про обидва, досягши третього, ще крутішого і тінистішого. Я рухався повільно — м’язи були нетренованими, а вітер несприятливим, але душевне піднесення допомагало мені йти далі. Я зовсім не втомився, радше навпаки — міг би йти так вічно.

Я здивувався, врешті діставшись села, бо вважав, що до нього йти ще принаймні годину. Мабуть, я піднімався швидким темпом, бо на годиннику була всього четверта. Село виглядало покинутим, майже спорожнілим, і я вирішив, що нині там зосталося небагато мешканців. Деякі оселі були забиті, інші запалися і частково зруйнувалися. Лише з двох чи трьох ішов дим, і я не бачив нікого, хто б працював на довколишніх пасовищах. Кілька корів, худих і недоглянутих, паслися збоку від стежки, а їхні дзвоники на шиях якось порожньо подзвонювали у застиглому повітрі. Місце було похмуре, гнітило, — особливо після піднесення підйому. Страх як весело, що я мусив тут заночувати.

Я підійшов до дверей першої ж хатини, над дахом якої здіймалася тонка цівка диму, і постукав. Через деякий час їх відкрив хлопчина років чотирнадцяти, глянув на мене і покликав когось із темної кімнати. До дверей підійшов огрядний чоловік, приблизно мого віку, на вигляд простакуватий. Щось сказав мені на патуа, але за мить, зрозумівши свою помилку, заговорив загальновживаною мовою краю, плутаючись у ній ще більше, ніж я.

— Ви доктор із долини? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.

Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.

— У нас тяжкохворий, — сказав він, — я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?

— Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?

Чоловік похитав головою.

— Ні, ні, тут у нас дітей нема.

Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.

— Це може допомогти, — сказав я, — спробуйте, якщо бажаєте.

Він покликав мене всередину.

— Будь ласка, дайте йому самі, — сказав він.

Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем присмертного родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися; виглядав як ті, кому зосталося три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.

Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і всміхнувся. Це був Віктор…

— Дяка Богові, — сказав він.

Від зворушення мені відібрало мову. Побачив, як він підкликав чолов’ягу, що стояв окремо, та заговорив із ним на патуа. Либонь, сказав, що ми друзі, бо на обличчі чоловіка з’явилося якесь просвітління і він відійшов. Я далі стояв біля ліжка, тримаючи Вікторову руку в своїй.

— Як довго це з тобою? — спитав я нарешті.

— Майже п’ять днів, — сказав він. — Плеврит. У мене й раніше таке бувало. Але цього разу гірше. Старію.

Він знову всміхнувся — і, хоча я здогадувався, що він безнадійно хворий, він не дуже змінився. Той самий Віктор.

— А ти, схоже, процвітаєш, — сказав він, далі всміхаючись, — маєш усі лискучі ознаки успіху.