Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 16)

Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.

Віктор

Коли було укладене перемир’я, а я демобілізувався і почав відбудовувати нормальне життя, то однією з перших речей, що зробив, було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом, і переїхав до Америки.

Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора.

Не випадок знову звів нас разом. Я у цьому певен. Такі речі визначені наперед. У мене є теорія, що життя кожної людини схоже на талію карт, і ті, кого ми зустрічаємо та кого любимо, перемішуються разом із нами. Рука Долі тримає поряд тих, що мають однакову масть. Гра триває, а нас скидають і здають. Та комбінація подій, що за два-три роки до початку Другої світової війни привела мене, п’ятдесятип’ятирічного, до Європи, не стосується цього оповідання. Але трапилося так, що я повернувся.

Я летів із однієї столиці до іншої — назви обох несуттєві, — і мій літак здійснив вимушену посадку в дикому гірському краю. На щастя, обійшлося без жертв. Два дні екіпаж та пасажири, а з ними і я, були відрізані від зовнішнього світу. Ми отаборилися в напіврозбитій машині й чекали порятунку. Ця пригода втрапила до заголовків тодішньої світової преси, навіть на кілька днів відібравши першість у репортажів про киплячу ситуацію в Європі.

Труднощі, які ми пережили за ті сорок вісім годин, не були надмірні. Дяка долі, серед пасажирів не було жінок чи дітей, отож ми, чоловіки, були спокійні, чекаючи рятівників. Були впевнені, що допомога невдовзі надійде. Наша рація функціонувала аж до вимушеної посадки, і радист устиг передати наші координати. Зоставалося набратися терпцю і підтримувати тепло.

Що стосується мене, то свою місію в Європі я виконав, а нитки, які зв’язували мене зі Штатами, були не такі міцні, щоб вірити, наче мене там нетерпляче чекають. Те, що я раптово опинився в краю, схожому на ті, які гаряче любив багато років тому, було дивним переживанням. Я став уже великоміським жителем, звичним до комфорту. Жвавий пульс американського життя, темп, життєздатність, невтомна енергія Нового Світу об’єдналися, щоб змусити мене забути все те, що раніше прив’язувало мене до Старого.

Тепер, дивлячись на розкішне пустків’я довкола, я розумів, чого мені не вистачало усі ці роки. Забув про своїх супутників, забув про сірий фюзеляж розбитого літака — геть недоречного на тлі цієї столітньої пустелі — забув про мою сиву голову, обважніле тіло і весь тягар моїх п’ятдесяти п’яти років. Я знову був хлопчаком, повним надії, нетерплячим, у пошуках відповіді на вічні питання. І ця відповідь була тут, чекала за далекими вершинами. Я стояв там, недоречний у своєму міському одязі, а гірська лихоманка знову пульсувала в моїй крові.

Мені захотілося відійти від розбитого літака та запалих облич моїх супутників; я хотів забути згайновані роки. Чого б я не дав, щоб знову стати молодим, юнаком, що, не переймаючись наслідками, рушає в гори і піднімається до слави. Я знав, яке це відчуття — підійматися на найвищі вершини. Повітря гостріше й холодніше, тиша глибша. Дивно пекучий лід, пронизливе сонячне проміння і та мить, коли серце пропускає удар, якщо нога, послизнувшись на вузькому виступі, шукає безпеки; руки вчеплені за мотузку.

Я знизу дивився на них — на гори, які я любив, — і почував себе зрадником. Я зрадив їх заради низин, комфорту, легкості, безпеки. Коли рятувальники доберуться до мене і до моїх супутників, я надолужу згайнований час. Ніщо не змушувало мене поквапом повертатися до Штатів. Я міг би взяти відпустку — тут, у Європі, — та знову піти в гори. Куплю належний одяг, спорядження, візьмусь за це. Вирішив — і почувався легким, безтурботним. Здавалося, ніщо більше не має значення. Я повернувся до свого гуртка людей, які тулилися біля літака, та сміявся і жартував кілька наступних годин.

Допомога прийшла вже назавтра. Ми впевнились у порятунку, побачивши на світанку за сотні футів над нами літак. Пошукова група складалася зі справжніх альпіністів і провідників — це були хлопці прості, грубуваті, але симпатичні. Принесли одяг, речі та їжу для нас і, як зізналися, були вражені, що все це згодилося. Думали, що не застануть жодного з нас живим.

Допомогли нам зробити кілька легких переходів у долину, тож ми зійшли туди вже наступного дня. Уночі стали табором на північній стороні великого гірського пасма, яке нам, з нашого розбитого літака, здавалося таким далеким і недоступним. На світанку виступили знову, в чудовий ясний день, і вся долина нижче нашого табору постала перед нашими очима. На схід від нас гори ставали прямовисними і, наскільки я міг судити, непрохідними, аж до засніженої вершини чи, можливо, двох, які проколювали сліпуче небо, наче суглоби пальців стиснутої долоні.

Як тільки ми почали спускатися, я сказав старшому в групі рятівників:

— Колись, замолоду, я часто ходив у гори. Але цього краю зовсім не знаю. Багато експедицій приходить сюди?

Він похитав головою. Сказав, що умови важкі. Він сам і його товариші не місцеві. Люди у східній долині темні й відсталі, для туристів та мандрівників тут мало що є. Якщо я хочу підійматися, він може забрати мене в інші місця, там я матиму добрий спорт. Хоча зараз надто пізня пора року для гірських походів.

Я далі дивився на той східний хребет, далекий і дивно красивий.

— Як називають, — спитав я, — ті два піки на сході?

— Монте-Верита, — відповів він.

Тепер я знав, що повернуло мене до Європи.

Я попрощався зі своїми супутниками в маленькому містечку, миль за двадцять від місця, де розбився літак. Їх повезли до найближчої залізниці, до цивілізації. Я відстав. Забронював номер у невеличкому готелі й залишив там свій багаж. Придбав міцні черевики, бриджі, шкіряну куртку і пару сорочок. А тоді повернувся до міста спиною і рушив у гори.

Як і казав мені провідник, було вже надто пізно для гірських походів. Але я чомусь не переймався цим. Був сам і знову в горах. Я забув, якою цілющою може бути самотність. Давня сила повернулася до моїх ніг та легень, часточки холодного повітря пронизали мене всього. Попри мої п’ятдесят п’ять, я міг би кричати від захвату. Зникли метушня та напруження, клопітлива багатомільйонна колотнеча; щезли вогні та нудотні міські запахи. Божевіллям було так довго це терпіти.

У такому збудженому настрої я дістався долини біля східного підніжжя Монте-Верити. Вона не надто змінилася, якщо порівнювати з Вікторовим описом багато років тому, ще до війни. Містечко було мале і примітивне, мешканці тупі й вперті. Була там якась груба подоба заїзду — надто пишно було б називати цей заклад готелем, — де я планував переночувати.

Прийняли мене байдуже, хоча і без нечемності. Після вечері я запитав, чи прохідна ще дорога до вершини Монте-Верити. Мій інформатор за своєю барною стійкою — це був бар і кафе водночас, а я там їв, бувши єдиним відвідувачем, — дивився на мене без жодного інтересу, попиваючи вино, яке я йому поставив.

— Думаю, прохідна, принаймні до села. А далі не знаю, — відповів він.

— А чи є якийсь зв’язок між вашими в долині й тими в селі у горах? — спитав я.

— Та ходимо інколи. Але не в цю пору року.

— А туристів багато?

— Туристів мало. Вони йдуть на північ. Там краще.

— А я міг би завтра переночувати в селі?

— Не знаю.

Я на хвильку замовк, стежачи за його важким похмурим обличчям, і сказав:

— А sacerdotesse досі живуть на вершині Монте-Верити?

Він стрепенувся. Повернувся до мене, широко розплющивши очі та перегнувшись через стійку.

— Хто ви такий? Звідки ви про них знаєте?

— То вони досі там? — спитав я.

Він підозріливо дивився на мене. Багато чого відбулося в його країні за останні двадцять літ — насильство, революція, ворожнеча між поколіннями, — і навіть цьому віддаленому закуткові дісталася його пайка. Можливо, це зробило мешканців такими замкненими.

— Кажуть таке, — повільно вимовив він. — Я волів би до цього не пхатися. Небезпечно. Якогось дня може бути клопіт.

— Для кого клопіт?

— Для тих із села, для тих, хто може мешкати на Монте-Вериті, — я нічого про них не знаю, — та й для нас у долині теж. Якщо я нічого не знаю, то й ніхто мене не чіпатиме.

Допив своє вино, сполоснув склянку і протер стійку ганчіркою. Прагнув мене позбутися.

— Коли б ви завтра хотіли сніданок? — спитав він.

Я відповів, що о сьомій, і пішов до своєї кімнати.

Відчинив подвійні вікна і став на вузькому балконі. Містечко стихло. Нечасті вогники блимали в темряві. Ніч була ясна і холодна. Завтра чи позавтра місяць буде вповні. Сяяв над темною громадою гір переді мною. Я почувався дивно зворушеним — наче ступав у минуле. Можливо, номер, у якому я мав переночувати, був тим самим, де колись спали Віктор та Анна — багато років тому, влітку 1913-го. Можливо, Анна самотою стояла тут, на балконі, дивлячись на Монте-Вериту, а Віктор, не передчуваючи трагедії, що трапиться через кілька годин, кликав її зсередини.